– Ось тут цi покидьки замочать людину…
– Звiдки ти знаеш? – просто для годиться, вiдповiдно своему окладу i сутностi двiрника, вставив Іларiон.
Лукаш узяв його за руку i пiдвiв до покiйника з розтятими грудьми i розпиляною головою. Мiзки лежали поруч.
– Вiн менi сказав… Його мозок сказав… Його кишки сказали…
Іларiон похитав головою, i вони пiшли випити. До цiеi теми не поверталися. До часу. Але коли вони вийшли, над пагорбами стояли синi дощi, короткi i смiшнi, наче мiтли. «Небеснi мiтли», – подумав Лукаш.
Іларiон несподiвано спитав:
– Ти щось зрозумiв чи побачив?
…Вiн пiдставив обличчя пiд дощ. Його нудило – непристойно, як школяра, який допався до пляшки дешевого вина чи до жiнки, що ii спробував уперше. Що тяжче – грiх чи праведнiсть? Чого краще i швидше позбутися? Лукаш розумiв надто ясно, як пересiчний громадянин, як прозектор, що нiчим iншим не цiкавиться, як тiльки трупами та iхнiм вмiстом. Але Лукаш знав, що вiн – мiж цими двома полюсами, що об’еднують правий i лiвий береги. Вiн – як забздьоханий Харон. І вiн дивиться на свiт кришталиками мерця. Тому вiн нiчого не сказав товаришу. Вiн мав велетенський досвiд спiлкування з мерцями i при нагодi не довiрявся живим. І все ж таки, що легше скинути з плечей? Грiх чи праведнiсть?
3
Усе-таки першим, кинувши собачий кислий погляд через розтоплений асфальт, побачив ii Андрiй. Вiн цього чекав. Хтось невiдомий, хтось третiй пiднiс йому дарунок. «Дива таки трапляються», – подумалося чомусь йому. Зiницi розширилися i впiймали тонку змiйку бiлого смогу над чорним шосе. Юнiсть поповзла його жировими складками, а потiм гори хрипких, безмежно недосяжних голосiв, що швидше нагадували ревище байкерiв, пiдказували йому – з глухим серцебиттям, змокрiлою промiжнiстю, збудженим членом: ось цей крок, щоб ступити до слави!
Софiя стояла, затуливши обличчя рукою й розчепiривши пальцi, i дивилася через гори розпеченого залiза, через стрiчку шосе i стьожку вулицi на нього. Вона усмiхалася. Велике сiре, чи то зелене, око – крiзь пальцi. Так, колiр очей неможливо розiбрати. Навiть у трупарнi пiд стетоскопом тонкого ока патологоанатома. Вона виставила ногу – здаеться, лiву – i дивилася на нього. Андрiй, повiльно перевалюючись, сопучи лантухом легень, гонячи пiтний сопух поперед себе, подався на ii бiк.
– Ти такий гарнюнiй, – сказала Софiя.
– Я супер, – просипiв Андрiй.
І вони пiшли, i хори металу ревли iм у спину.
4
Зимовий сад: фонтани, пальми, рожевого кольору купiдони з натягнутими луками, смiшними пiсюнами, трохи нижче – русалки, позбавленi статi i смаку, як i самi творцi цього рукотворного чуда у центрi мiста. Зрозумiло, що це вiдбувалося давно i часто, але Надiя лише зараз вiдчула тривогу, що смоктала ii, як шкодлива кiшечка, котрiй треба давно було покинути материну цицьку. Надiя присiла на плетеного стiльця, боляче прислуховуючись до скрипу, до дзюркотiння води, до тихенького протягу кондицiонерiв. Гарсон виник невiдомо звiдки. «Навчилися працювати», – подумала вона, витягнула хусточку, подивилася карим теплим оком на офiцiанта i замовила трав’яного чаю. Скляний дах над головою проганяв по собi, як на екранi, целулоiднi хмари, сине небо, що нагадувало китайський шовк. Це iй подобалося – чим далi вiд правди, тим лiпше, тим спокiйнiше. Вона зробила перший ковток – невеликий, пробний ковток, а вже потiм пошукала очима того, кого чекала. Пiд ii ногами срiбною калюжкою бився фонтанчик. Тут плавали риби з великими кольоровими хвостами, жирнi та лiнивi. Вона пила чай i умиротворено дивилася на риб, а зором лiвого ока спостерiгала за столиком. Столик був порожнiм, але вона, як i кожна жiнка, що прожила десять рокiв у шлюбi й наставляла роги чоловiку, не могла не вiдчувати, що за нею хтось-таки – можливо, не той, на кого вона чекала, – спостерiгае. Тодi вона повернулася i глянула прямо, наче вистрiлила. Вона знала цiну свого погляду – вiн теплий i нiякий. Чоловiкiв у нiй спочатку, на превеликий жаль, приваблюють зовсiм iншi речi – ii груди, ii розкiшне тiло, ii шикарний одяг. Зараз це чорна сукня вiд Гуччi… Так, вiн сидiв пiд пальмою. Вона поклала руки на стiл – нехай бачить, що у неi ще молодi руки, вен зовсiм не видно. Їй тридцять. А хто дасть? І кого це обходить?
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
