Софiя вийшла у золотистiй сукнi. Це була сукня вiд Дольче i Габана. Мати забороняла одягати цю сукню. Вони стояли в пiрамiдах кiмнат, що дивно виходили одна з одноi, а то складалися, як труба, i вiд цього матерi стало важко дихати, i вона випила з маленькоi пляшечки… «Ну-ну. Ну…» – сказала Софiя i вийшла. Але невдовзi вона повернулася. Пройшла двi кiмнати, лишивши попереду ще двi, з маленьким, але затишним, освiтленим малиновим бра коридором. Вона обiперлася об одвiрок, виставила гарну ногу – повненьку, тонку у щиколотцi, i сказала:
– А у тебе довгий нiс i кривi ноги. Ось.
Мати, як стара ящiрка, спостерiгала за нею. А вона пiшла, наче нiчого не сталося анi з нею, анi з матiр’ю, яка зараз сидiла у калюжi йогуртiв, з розпатланим волоссям, а потiм кинулася i перемiстила важке, з обiрваною оббивкою крiсло до iншоi кiмнати. Вона посковзнулася на йогуртах i проiхалася кiмнатою. Ударилася головою об перегородку, i вiтчим за тiею перегородкою заматюкався. Вiн вийшов за хвилину, витираючи члена нiчною сорочкою Софii. Вона зробила ось так: пiдняла руку, торкнулася чола, закинула голову, розпрямила трагiчно i гордо плечi. Вiтчим сказав: «Угу…» – i зайшов назад. Останне – найяскравiше у ii життi – запам’яталися мiцнi його сiдницi. Мати пiдставила крiсло до дверей, стала навшпиньки i притулила вухо. Вона почула грюкiт водоспаду, удар шквалу, крик «На помiч!», ну, принаймнi вона почула те, чого хотiла. Вона втрете переставила крiсло, пiшла до холодильника, взяла кефiр чи йогурт, розгорнула атлас «Золотi сторiнки Украiни» i так просидiла до самого ранку. Ранком вона вирiшила, що вкрай необхiдно упорядкувати меню: кефiр, вiтамiни, фрукти i нiякого м’яса. Потiм вона опам’яталася: у неi немае тренажера, давно не вiдвiдувала басейн, Софii – вона розiб’е мое серце – треба розповiсти про колективне напiвсвiдоме, трохи про Юнга i секс. На словi «секс» у неi блаженно, наче у корови, закотилися очi пiд лоба – не зрозумiти, чого бiльше: мiщанськоi манiрностi чи хотi. Одяглася вона швидко, спочатку рвучко кидаючи речi на купу, дiставала з тiеi ж купи якiсь там труси чи лiфчик i голосно хникала. Нарештi вона одяглася – досить шикарно, досить вишукано i чинно, з писком останньоi моди, щоправда, Софiя б так не сказала. У лiфтi iз синiм вiдсвiтом – наче тебе опустили в синю пляшку – вона подивилася у прогнуте досередини дзеркало i показала язика. Вийшла на вулицю пiд снiг: тонкий, вiн сiк, як розчерк бiлоi голки на оксамитi вечора. І там стояв Лукаш, але вона його не бачила, хоча нi, насправдi нi, бо мати намагалася увiпхнути все побачене, все, що переверталося в ii свiтi, i вона вiдчувала iз цим свiтом спорiдненiсть. А тому на третьому свiтлофорi почала говорити…
Лукаш повернувся усiм тулубом, дивився на ii строкату фiгуру, що викручувалася на нозi. Щось трiснуло i потекло скорiше, так, наче у неi запаморочилося в головi на самому березi, коли рукою подати. Голова у неi затягнута бiлою домашньою хусткою, майже дитячою, що пахла дитячим молоком, хлiбом i ще чимось невимовно далеким. Як у полуднi смачно iсти щось солодке i дивитися на рiзнокольоровий захiд сонця…
І ось так: з думками про Софiю, про чужi впливи, про Юнга, вона навiдалася до подруги. Подруга покормила облiзлу беззубу шиншилу у клiтцi, нагодувала дога, що навалив у передпокоi купу. Вони двi години пили чай з тiстечками безе, покурили на балконi трiшки марихуани, випили вiскi, i по тому вона повернулася додому. Вона йшла пiд фiолетовим небом, пiдтопленим бiльмом лiхтаря, пiд снiгом, ураз вiдчувши десятки запахiв: гострих, тупих, нiжних, вiдвертих. У голову бахнули тисячi фонтанiв, i нарештi воно все зiйшлося у неi в одну точку – розпечену, розпалену: в низу живота. Там пекло нестерпно. І тут вона знову побачила Лукаша: його гостру вилицю, сiре iталiйське пальто, м’який капелюх, такий приемний, що матерi захотiлося помацати його пальцями. Вона помахала йому рукою, але вiн не вiдповiв, а продовжував стояти i дивитися у квадратний стакан двору з двома зорями i великим круглим мiсяцем. Нарештi вона утiшено пiднялася схiдцями, зупинилася бiля дверей. Однiею рукою вона торкалася свого круглого живота i була впевнена, i можливо недаремно, що вiн ще достатньо приемний, пружний i привабливий. Мати подзвонила до сусiдки. Вони побалакали на схiдцях, i там же вона взяла у неi синю пiгулку. Взагалi вона приймала о такiй порi синю, зелену i червону пiгулки плюс настоянка валерiани. Синьоi якраз у неi не було. Пiсля синьоi пiгулки час у неi уповiльнився, став тягучим, як крiзь збiльшене скло, але статичним i не таким скаженим. У кiмнатах стояла тиша. І вона вирiшила ii не псувати. А Лукаш вирiшив пiднятися, але нiяк не мiг побороти порожнечi i спокуси, i ще чогось такого, що заставляе кинути все, хоча воно оте поруч, i вiддатися нелюбимiй роботi або останнiй халяндрi з Борщагiвки чи Шулявки.
Софiя якраз сидiла перед дзеркалом i приймала всiлякi пози, мавпувала, як почула кроки – наче стук, наче вiтер б’е у вiкна. Принаймнi все життя вона описуватиме цю хвилину, цю годину i цей час. Вона пiдiйшла до вiкна i стала боком, двома пальцями пiднявши золотисту гардину. Напевне, вона побачила Лукаша, його гостру вилицю, довгий нiс i дужий, майже звiрячий тулуб. Софiя сказала: «Ну й iдiот…» Потiм сiла за комп’ютер i вiдiслала кiлька листiв друзям. Рiвно о першiй вона ще раз почула кроки, теплi i тихi. Вона вгадала брата, але продовжувала сидiти i не поверталася. В одних трусах, з рiвною спиною i розкиданим попелястим волоссям, що ворушилося пiд кондицiонером, як купа маленьких змiючок. Брат пiдiйшов i взяв ii груди у своi широкi долонi. Вона не поворухнулася, лише подивилася на його тонкi зап’ястки i чомусь здивувалася, а потiм повернула голову, захоплено блимнула очима, не вiдриваючи погляду вiд нього, зняла труси i вiдразу так охопила його ногами, що той аж навiть подався назад. Вона вхопила його сильно, як дитина, що бажае саме такого подарунка, а не iнакшого, i ти не маеш права вiдмовити. Брат задихнувся вiд несподiванки почуттiв i – вiдразу – думок. Вона лягла на пiдлогу i, приймаючи його в себе, вiдмiтила, що це за вiдчуттями швидше нагадуе, ну, як iз самою собою, але далi… Софiя вiдчула, як розiйшлися вiд шиi i до куприка усi хребцi i хрящi. Бiле свiтло залило очi, i в паху у неi ворушилося щось тепле i променисте, наче притамований зубний бiль. І коли вiн тiльки три рази смикнувся, вона враз упiймала те щастя, яке нiколи не повториться, яке згубне, бо свiт, яким вона дихала нинi, втрачае тут пружнiсть дитинства й iдеалiзму. Вона фiксувала: його рожевi нiгтi на ii твердих сосках, його пальцi занурюються у замшу шкiри, а член розвертае нiжнi пелюстки, i до ii чутливих нiздрiв хвилями линуть тремтливi, нетривкi, майже веснянi мiськi запахи. Вона розумiе всю чарiвнiсть свiту, круглого, як коштовне яйце, що опливае ii: почуттями, запахами, нiжнiстю i чимось набагато бiльшим i приемнiшим, нiж вона могла уявити; але все це – за стiною, прозорою i ганьбливою стiною. І тому Софiя зi злiстю вiдкинулася i почала вiддаватися тим решткам, якi перепали саме iй. Можна сказати, що Соня наша була неперевершеною, якщо не брати до уваги злягання з рiдним братом. Вiн iще не кiнчив, а продовжував стукати колiнками у пiдлогу i сопiти iй над вухо, як вона виявила у собi одну особливiсть: ii наповнюе злiсть, коли шкодять ii задоволенню. І вона нiчого не втрачала ранiше, щоб це iз чимось порiвняти… Вона вивернулася, прихопила член губами, туго, до синьки, i проковтнула, коли вiн кiнчив, – не дала йому навiть отримати повний кайф. І так лежала з блискучими губами, а в небi свистiли хмари, винищувачi, птахи… Лiтак набирав висоту. Як там йому, з пiдведеними кишками до голови, з яйцями у гландах, голубчику? – чомусь пройшлося в ii темнiй головi, i вона голосно розсмiялася. Утiм вона вкотре iз здивуванням звiра подивилася, понюхала навiть його тонкi зап’ястки, широкi долонi з дитячою перламутрово-рожевою шкiрою – трохи пiтнi i ще сповненi ii запахами, що приемно лоскотали Софii нюх. Вона встала i – розкiшна, нага, з вигнутою красивою спиною, витонченими сильними ногами, з тiнню у вижолобках, з тiлом порочноi i водночас прекрасноi жiнки – пiдiйшла до вiкна, тримаючи ще трохи по-дитячому груди на руках. Очi у неi свiтилися чистотою полудня, i ii слюдяний погляд висiв над тихими зграйками пилюки в косяках обiднього зимового сонця. Сильний, як удари десяти громiв, шум у вухах одiйшов, i вона усмiхалася дивному голомозому чоловiку, що зробив кiлька крокiв до парадного i зупинився. Зупинилася i вона, чимось вражена, наче полишилася чогось, наче вийшла, а там позаду лишилося щось вирiшене, але надто важливе, а вона нiяк не може пригадати. Щось м’яке пiшло поруч i так проводжало ii до великого пiдвiконня, з куполом, наче акварiум балкона; потiм стало нарiвнi, разом з ii кроками, плечима i шаснуло малиновим мохнатим звiром на пiдвiконня, але вона так i не розгледiла, що це було. М’який голос того, що всiвся у просякнутiм сонцем полуднi, заговорив:
– Ти не дивись туди. Там нiчого особливого: рване життя, а дивись на тих, що виходять з отих закладiв, що зiгнутi пiд цим небом. Вони мiченi. Їм страшно зрозумiти всю свою вибранiсть. Ти дивись i живи так, щоб у тебе вiчно пекло в животi i тихi голоси, нiжнi голоси вiдпускали i вуркотiли тобi цiлу нiч…
Але вона його не послухала, лише болiсно увiгналася стегном в одвiрок, увiгналася так, що вiд болю i задоволення по круглих сiдницях пройшов приск. Софiя закусила пальця i позiхнула. Їй хотiлося спати, покуштувати солодкого i ще чоловiка. І вона потягнула брата на лiжко, а сама пiшла на кухню. Це саме четверта точка, яку нiколи не вiдвiдувала ii мати. Вони враз усi почули, як потекла вода з крана на кухнi, потiм у ваннiй, потiм у туалетi: поволi, але голосно – ось як вона вирiшила, боячись зруйнувати кришталеву чашу полудня, кришталеву чашу наповненого молоком щастя i веселощiв. О, таке нiколи не повинне припинятися, так, так, так, такого не варто забувати! Вона ще раз глянула на пiдвiконня, потiм на зимовий вилинялий шматок дороги з двома декоративними ялiвцями i вже не побачила чоловiка у сiрому м’якому фетровому капелюсi. Вона пошукала рожеве створiння – воно зараз було тут, але не видиме, хоча вона знала, що воно сидить напроти в кав’ярнi на вiдкритому майданчику, за чашечкою кави, з чарiвною усмiшкою в карих очах, круглих i дитячих. Його кирпатий нiс смiшно i щасливо вiтав цей день. Софiя пiшла, вигинаючи спину, обережно, з нiжнiстю торкаючись пiдлоги пальцями нiг, через пiрамiди кiмнат, що зараз швидко зникали з поля зору; вона подивилася на матiр, що сидiла у ряснiй циганськiй спiдницi вiд кутюр, серед висунутих шухляд i речей. Мати пiдвела голову i сказала:
– Ти не пам’ятаеш, чи приймала я сьогоднi синi таблетки?
– Можеш повторити. Це тобi не допоможе… Мамо, iди вiдпочинь… Ти починаеш обридати…
Мати пiдвелася: одна нога взута у черевик, iнша гола, i видно облузанi, iз залишками манiкюру нiгтi. Софiя намагаеться щось пригадати. Вона розумiе, чисто рацiонально, що задоволення помалу вiдiйшло, а лишилося одне розчарування, сама порожнеча, вiд якоi хилило в сон. А спати останнiм часом вона боялася. Вона проминула вiтчима, не звертаючи на нього уваги, i зайшла до своеi спальнi. Із задоволенням, до спазму в животi, у горлi, вона роздивилася велике красиве тiло, без жодного ганджу. Їй не подобалися тiльки очi. Вона повернула його обличчям, лягла на нього i, вчепившись зубами в холку, гуцикала доти, поки його задниця не зробилася мокрою. Але пiсля нiчого не вiдчула. Їй треба було поговорити, будь iз ким, але слова лишилися десь поза змiстом. І Софii зробилося смiшно, дико i щасливо. Треба помиритися з матiр’ю, випити з нею чаю, поговорити там про всiляке бабське… Скiльки iй рокiв, дивна якась вона… Вона сiла, розправила свое попелясте волосся, вiдчуваючи якогось теплого звiра мiж ногами, i на всi кiмнати покликала матiр. Вiдповiв лише вiтчим. Через перегородку вiн сказав, щоб облишили займати цю iдiотку.
Лукаш iшов, наче перед якимсь вiдкриттям, не спиняючись i намотуючи в головi тисячi рiзних думок, що нiяк не в’язалися з рацiональним спогляданням свiту. Лукаш згадував, як смачно пахне шкiра його дружини, яка приемна вона на смак i якi у неi гарнi груди, як двi перевернутi пiали, з виноградинками соскiв. Приемно з нею просто лежати, коли на вулицi за тридцять холоду, вiтер, зимова депресiя, астенативний синдром; а ти лежиш наполовину в дрiмотi, i це найкраще, що може трапитися в цьому життi. Так вiн iшов, призупинявся, навiть не думаючи, що скаже, що буде говорити iй, цiй русявiй бестii з випещеним тiлом, розумними холодними очима. І його знудило так, що аж засмикалася простата. І з цими думками вiн увiйшов у вiдчиненi дверi. Софiя темною статуеткою стояла проти пройми дверей. Вона була гола i стояла широко, на ширину плечей розставивши ноги на шпильках, а у невимовно слiпучому бiлому свiтлi кухнi висiла кольоровою комахою ii мати. Лукаш хотiв щось сказати. Екскременти гучно вивалилися з-пiд рясноi спiдницi на бiлу пiдлогу, i покiйниця загойдалася. Лукаш вiдразу зрозумiв, що тут нiчого не вдiеш. Усякi гуманiтарнi допомоги, усякi там медичнi прийоми – дурне дiло. І головне, вона його дратувала, i Лукаш зрозумiв, що роздратування передавалося вiд Софii.
– Треба викликати «швидку». І принаймнi зняти ii, – сказав вiн.
– Ти вiчно зiпсуеш… – якось загадково сказала Софiя i пiшла сомнамбулою у глиб кiмнат.
Лукаш пiшов за нею i майже в спину крикнув:
– Що тут у чорта дiеться! Викличте «швидку»…
Вiн повернувся, взяв стiльця й одрiзав мотузку. Тiло м’яко i глухо впало, i вiн навiть не думав його пiдтримувати. Лукаш глянув на прокушений висолоплений язик, на блiде обличчя, майже тобi чисто порцеляна – посмугована, поплетена тисячами синiх вен, прожилок, капiлярiв. Софiя лягла в гамака, i вiн ii бачив: iз сигаретою, у пiрамiдках квартир; дим вiд сигарети вовняною ниткою пiдiймався до стелi; розчепiренi пальцi iншоi руки закривали обличчя у кiльцях попелястого волосся. Крiзь прорiхи видно невимовно глибокi, як озера синь i таке iнше, ii очi. Лукаш нахилився над жiнкою. Вона була мертва, хоча ще тепла, але Лукаш знав: ii не довезуть до реанiмацii, так що не варто навiть клопотатися. Вiн знову прострiлив пiрамiди кiмнат, а коли повернувся поглядом до самогубцi, то тiло, наче гумовий м’яч, спустилося, розпливлося пiдлогою. Нарештi вийшов вiтчим: окуляри на перенiссi, з пачкою паперiв у руках.
– Ти хто? – сказав вiн i знову зник у кiмнатах.
Брат стояв голий i дивився на матiр, а потiм на свiй член, що ще трохи вiбрував. Потiм позiхнув i сказав:
– А хто це ii? А, сама? Варто було чекати… Ей, ти знаеш новину?… Чорт, цього нам ще не вистачало… Що? А чому я повинен розбиратися… Нехай мiлiцiя розбираеться. А хто цей голомозий добродiй?
Вiн кричав у глиб кiмнат, а Соня ховала за розчепiреними пальцями обличчя. Лукаш пройшов до неi, присiв навпочiпки. Вона погойдувалася i не змiнювала пози. Дивилася свiтлим чистим оком крiзь пальцi, а за вiкнами пiдтiкало помаранчевим свiтлом мiсто. Лукаш хотiв щось сказати, але якось не знайшов слiв, лише сидiв, тримаючи в однiй руцi рукавички, а в iншiй – мобiльний телефон, зараз для нього несумiсний, як, припустимо, кавалерiйськi шпори.
– Я, по-моему, не зовсiм вчасно, – сказав вiн, пiдводячись iз рипом начищених до сталевого блиску черевикiв.
– Так, – сказала вона швидко, так що вiн нiяк не змiг розчути, а лише здогадався про змiст.
Вiн ще посидiв, похитуючись туди-сюди, потiм встав i пiшов до виходу. Іншого йому нiчого не приходило в голову. Труп лежав серед бiлоi освiтленоi кухнi, як невеличкий i недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоiлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, бiльше, нiж холод i снiг на вулицi, красива дiвчина в гамаку у безлiчi кiмнат iз золотистим пилом i м’яка ганчiрка мертвого тiла, що псувала не лише настрiй, але й плани.
Те, що пiзнiше всi трое, включаючи Лукаша в сiрому пальтi й сiрому м’якому фетровому капелюсi, назвуть жахом несподiванки, i кожен, окрiм Лукаша, окремо розповiсть причину i передiсторiю, а то навiть саму iсторiю, нiякою мiрою не зачiпало Софiю. Вона впритул не бачила, що трапилося, а гойдалася на гамаку в сизих сигаретних димах iз запахом арманьяку i мрiяла, як вона виглядатиме в розкiшнiй позi у лiжку свого братика. І коли вiн запитав, про що вона думала у цi страшнi i справдi тремтливi до збудження хвилини, то вона вiдповiла чесно i прямодушно:
– Про тебе.
Голос звучав у неi м’яко i збудливо, наче у дорослоi, i Лукаш ловив його iще на схiдцях, потiм таки здогадався зупинити лiфт, що герметично вiдокремив його вiд свiту, людей. Вiн вийшов у прогiн вулицi пiд пiд’iздом ii будинку, i чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вiтру, порожнечею необжитих алейок вiн подумав, що вона боялася спати. Принаймнi в той час, коли жила у нього. Над цiею частиною мiста випав снiг – густий, тихий. Вона лягала на спину, м’яка, повiльна, i рухи ii тягнулися у напрямку саме його обличчя, очi трохи скошенi, а губи облизували тонкi зап’ястки i широкi долонi з рожевою шкiрою, що ще пахла не цим домом, не цими людьми. І це збуджувало. У неi був цей досвiд i ще щось таке, що зараз текло пiдлогою, наче жива розумна субстанцiя, i несподiвано, разом з оргазмом брата, зi спермою у вижолобку ii пупка, iз синiми крилами птахiв на майданчику для гелiкоптерiв, розпустило своi стулки, як стулки рiчковоi мушлi. І iй зробилося нiяково, бридко, i вона вiдсунулася, лизнувши кiнчики пальцiв. Потiм вона розвернулася до брата двома половинками заду, наче роздвоеного одним ударом, i там, мiж ногами, у неi текло. Брат здвигнув плечима i сказав:
– Давай пiзнiше… Знаеш, зараз приiдуть…
Лукаш пошукав сигарети. Снiг стiною пiдiйшов до мiкрорайону, а вiн стояв i продовжував порпатися в кишенях, викидаючи всю решту – гудзики, квитанцii, презервативи, аркушi паперу – на сiрий бетон, оточений рiвним каре декоративного ялiвцю. Вiн як зараз бачив рiвну i красиву шию ii матерi: заголена нога, кругле колiно. Вiн був саме там, а не тут, на мокрому темному бетонi iз жовтяками лiхтарiв. Досить-таки приваблива жiночка, хм, нiчого не скажеш… Але чому б i нi: спочатку видалять фаллопiевi труби разом з яечниками, потiм вiднайдеться маленька, з горошинку, пухлина в мозку, доброякiсна, а далi з дня у день вона ростиме, доки не обтягне всi пiвкулi мозку. Так, i тодi ти, голуба, жерла би лайно прямо з унiтаза, як його лаборантки-ученицi, трахала в задницю качалкою, ну, а потiм… потiм щось подiбне до цього, але вниз головою: пережравши транквiлiзаторiв, випала з балкона i зачепилася за якийсь шнурок, i тю-тю… висiтиме до останнього…
Нарештi пачка м’яко лягла в долоню. До пiд’iзду пiд’iхав спортивний автомобiль. Лукаш визначив: це до неi. Закурив i, притримуючи капелюха, рушив проти вiтру. Але потiм зупинився i подався назад до будинку.
Вона повзала у червоних простирадлах, а зляканий брат тримався за член i всiм своiм видом показував: вiн нiчого не розумiе, йому страшно. Точнiше так: «Менi, бачиш, страшно». Софiя лежала на спинi, розминаючи груди, з розставленими ногами. Почуття зникло, i вона намагалася наздогнати його. Вона не бажала, щоб кайф, який у неi був кiлька хвилин тому, зникав. Злiсть ii збуджувала: вперемiш з люттю, втiхою i тишею. І тут подзвонили. Слiдчий, медексперт, два мiлiцiонери i сам Лукаш стояли у дверях. Хоча Лукаш стояв осторонь, бiля iнших дверей, притулившись спиною. І вона, вiдчиняючи, чомусь сахнулася, але не злякалася. У червоному кiмоно, з пiднятим догори i зiбраним у тугий пучок волоссям, легка, крапельки поту на чолi, запах дорогоi туалетноi води, сонце навскiс просвiчуе сукню так, що видно ii голений лобок, стрункi ноги – виточенi, справжнi жiночi ноги, а не патички тифозноi моделi. Лукаш рушив слiдом, за спинами лiкарiв, понятих, мiлiцiонерiв, а потiм зловив ii за зап’ясток. І вiн помилився, а може, й не помилився, але взяв на фантазiю бiльше нiж потрiбно: до цього вигаслi ii очi, якi iснували окремо, видавалося, вiд ii iстоти, налилися прощенницькою вологою. І Лукаш пожалкував: краще б вiн лишився серед своiх трупiв, серед своiх моделей смертi i тихо, за коньяком, розмiрковував про життя. Так можна було збавляти роки, не лише днi, з мрiями про прекрасну дiвчину, про трагiчнiсть своеi долi i всiляке там чмихання нiздрiв вiд однiеi згадки про тепло i нiжнiсть вульви та ii клiтора.
Труп цього разу видався зовсiм мiнiатюрним. Як згусток незрозумiлого матерiалу, людського мiсива, вiн лежав перед людьми. Лукаш пройшов мимо, навiть не здригнувся, i жiнка-медексперт лише пiдвела красиву брову вгору, блиснувши карим оком; а вiн слiдував за Софiею, за гарною спиною, мокрою вiд лосьйону, – принаймнi, так йому хотiлося думати. Власне, що йому треба було нинi зробити, так це утекти. А вона пройшла, впала на водяний матрац, по-звичному, лише для нього, так, лише звично для нього заховала за пальцями свое обличчя й очi, продовжуючи спостерiгати за усiм цим. Брат стояв у смугастому, подiбному на турецький, а може, й турецькому халатi, курив сигарету, кашляв короткими кашлюками, i туман сiдав там, на майданчику для гелiкоптерiв. І Лукаш розумiв, що його лякае у цьому майданчику…
– Вона сьогоднi ще була живою… Вона сьогоднi ще була живою… Вона сьогоднi була ще живою…
І ось так вона лежала – iз закритим обличчям, з вiдкритим круглим животом, з дiрочкою пупа, пухка й легка водночас, як жiнка, що пiймала нещодавно сам порух свого щастя, що нагадувало танцювання пилюки в сонцi, чорного ластовиння птахiв. І нiжнiсть, вiд якоi зводило кишки, мошонку, пiднiмало член, залила Лукаша. Зараз вiн стояв серед блискучого паркету, i засвiтилися вогнi. Як зараза, вони перескакували з кiмнати в кiмнату, доки весь дiм не трiщав вiд непотрiбних для нього i для Софii звукiв. Вiн розумiв, що вона бачить його крiзь довгi тремтливi холоднi пальцi. І ця вовтузня в кiмнатах, трiщання плащiв, вставних щелеп, штанiв, спiдниць i зачiсок вибухнули в його голомозiй, синiй вiд ударiв свiтла люстри головi й у його вухах, вiдстовбурчених, наче член у другокурсника медичного унiверситету при вiдвiданнi патологоанатомiчки. Софiя здивувала всiх: вона встала, i всi чоловiки, жiнки побачили ii ноги – досконалi, ii живiт – округлий, як у античних статуй часiв катакомбного християнства – саме таке приходило Лукашу в голову. І ось так вона йшла до нього з вiдкритим обличчям, i волосся, що рвалося у неi за спиною вiд натуги вiтру чи протягу, осипалося електричними iскрами. А потiм Софiя зупинилася, поклала руки Лукашу на груди, ткнулася обличчям i тихо сказала:
– Іди звiдси… Іди…
Вiн ii зненавидiв i полюбив пiзнiше, коли вона пiднялася через пiвгодини схiдцями «Конкорду» пiд руку зi своiм братом у чорнiй вуалетцi i довгiй сукнi з короткими рукавами. Лукаш стояв i курив сигарету, перемовляючись iз швейцаром, але Софiя його не помiтила, так, саме не помiтила, а ще вiрнiше, не впiзнала. Коли вiн пiшов пiд лiнiею дамських кiмнат, то почув сопiння, як при статевому актi; повiльно повернув голову – мiсця ii i брата були порожнiми. Невдовзi вони повернулися, ще по-дитячому граючи лукавством на мiдних обличчях. Тiльки зараз вiн помiтив ii засмагу. Лихе щось прийшло в голову Лукашу: його знудило, його вивернуло прямо на пiдлогу, i вiн ще довго сидiв, вiдчуваючи чиiсь холоднi кiнцiвки у себе на руках, на шиi, на зап’ястках. Лукаш обернувся i побачив квадратний простiр, обмежений стiнами, з повлиплими туди, наче молюски, халдеями й офiцiантками з ляльковими обличчями; у цьому свiтi нiщо не було реальним. Саме тодi вiн чомусь зрозумiв, як виявилося, просту причину ii проступкiв, самого життя. Так, усе виникало i зникало водночас у ii свiтi, як хто десь на кухнi – не видно, але поруч – вмикав i вимикав освiтлення у всiх залах «Конкорду». Лукаш пробував уявити себе в такiй ситуацii, але не мiг. Лише дав чайовi швейцаровi, багатозначно подивився в очi дубового селюка i вийшов пiд вологий вiтер.
Глобальне потеплiння… К-х-х… – його ще раз знудило, i вiн рвучко вiдчинив дверi, наче знайшовши у своему життi чергову iстину, але свiт неправдоподiбно, до еластичного кумедно повз з-пiд нiг, той звичний свiт: футбол, пиво, робота, друзi, дружина, коханка… Останне – дiло важке й непотрiбне… К-х-х… краще вже порнографiя… З пiдлiтками морока… – Вiн починав засинати, фiолетовий свiт колом пускався перед обличчям… Усе це чорними метеликами лiтало з бiлим снiгом, з тiнями вiкон «Конкорду»; i так, коли Лукаш вiдчинив дверi, впустивши потоки свiтла на бiлий снiг, i, впустивши тугий язик холоду у передпокоi, вiн пiдняв очi i побачив ii руку: круглу i повiльну, що тримала важкi портьери. Чомусь вiн подумав, що так ходять лише царицi. Лукаш нiколи не бачив цариць, але вiн уявляв iх, цi дивнi амебоподiбнi створiння. Романтичний вечiр знову повертався з жовтогарячими лiхтарями, пишним килимом засвiченого мiста. Нiчого не трапилося, вiн лишився у собi задоволеним. Їi очi проводжали його, коли вiн сiдав до жовтого таксi. Вiн напевне тримав цей погляд, але собi не зiзнавався, розумiючи, що щось його вберегло переступити якусь межу, що на людях просто називаеться… ну… Вiн пошукав аналог, але облишив… Усе це йому видалося: i тяжкий день, i вiдразу за тиждень стiльки новин… Жiнка сьогоднi приiжджае з Єгипту. Червоне море, чудесне Червоне море, що кишить акулами, арабами i розпусниками усiх мастей. Лукаш протер голомозу голову хусточкою, i таксi рушило. Вiн схилив свою голову, важку вiд утоми, думок, почуттiв i невiдомо ще чого. Водiй знав його адресу наперед.
…Вiн одразу впiзнав ii, цю жiнку, цю дiвчинку, але так, наче вперше побачив: широко поставленi очi, розкосi, з пiднятими вилицями обличчя i гарним точеним носом; вона стояла боком, потiм повернулася спиною до захаращеноi кухнi його староi холостяцькоi квартири. Вiн упiзнав ii одразу в пилюцi його минулих розпачiв. Вона провела оком його голомозий череп, що гордо i торжественно проплив у дзеркалах полiрованих гедеерiвських меблiв; вона слухала шелестiння його плаща – убогого, такого убогого, що вона, стоячи в одних трусах, захотiла розсмiятися, але спазми стиснули горло, i вона виплюнула мюслi з молоком на пiдлогу. Лукаш поморщився, взяв ганчiрку i почав витирати старий паркет, що пахнув сосною, нiмецькою мастикою i свiжим молоком з мюслями. Лукаш уловив ще iнший запах. Його гострi вуха нашорошилися, як у бойового пса, але вiн нiчим не видав себе, лише його широка спина надималася двома буграми м’язiв. Вiн тер так, наче хотiв пробратися на iнший поверх i втекти геть. Але вiн продовжував терти i косити театральним оком за ii високою i красивою поставою, i його знову знудило. Лукаш навiть подумав: треба провiрити пiдшлункову – так, саме треба провiрити пiдшлункову.
– Я за тобою скучила, – сказала вона з якимось присвистом.
– Не зрозумiв, – сказав Лукаш.
– Я за тобою скучила, – повторила вона так швидко, наче видихнула.
– Коли ти навчишся розмовляти? – сказав вiн i потягнув ганчiрку до туалету. Вiн повернувся вже iз закасаними рукавами, трохи роздратований, але бiльше спокiйний: хiба вiн мiг чомусь здивуватися, вони всi зараз такi, рослини i дiти щастя, вiдрижки хрiн зна якого режиму; блiн, усе можна на щось скинути, i ця не краща… Трахатися з братиком – це така ж для них розвага, як просаджувати грошi, розбивати дорогущi авта i не зупинятися, коли переiхали пенсiонерцi ноги… І тут Лукаш не те щоб здивувався, йому зробилося просто байдуже й нецiкаво. Софiя сiла i помочилася просто на кухнi. Вона розумiла бiльше, нiж вiн думав i знав. Маленька мстива сучка. Лукаш ухопив ii за патли i потягнув до виходу. Вона уперто пручалася i верещала, як мале теля. І вiн ii облишив бiля самих дверей.
– На бiльше ти i не здатна. Усе ваше поколiння бездарне i… – Лукаш не знайшов слiв. Вiн пошукав поглядом кота, але так i не знайшов. Так, бiдолаху треба каструвати. У цьому його щастя. Його котяче щастя. На кухнi вiн випив коньяку. А вона попленталась у спальню.
– І не мостися, сучко…
Лукаш пив коньяк i думав про втому, про лiкарiв, якi йому нiчого путнього не порадять, про свою патологоанатомiчку, про всiх своiх жiнок; i несподiвано йому зробилося шкода цю малолiтню дурку. Вiн за звичаем уп’явся в освiтлений вертолiтний майданчик, i приступ нудоти, болю в нирках, у сонячному сплетiннi говорили, що вiн дiйсно перебрав сьогоднi з нервами, почуттями, подiями. Вiн – не маленький хлопчак. І ще настирнiше спробував подумати про дружину, але нiяких асоцiацiй вона у ньому не викликала. Звична справа… Тьху, нiяк не звикнеш… Вiн подивився i побачив лише бiляву голову Софii, i круглий м’який обiд тремтiв над ii сплячим обличчям. Лукаш протер очi, але цей обiдець не пропав.
– Дiла, – сказав вiн. – Нiчого не попишеш. – І набрав номер мiлiцii.
А потiм вiн, сам не розумiючи, вимкнув телефон. Сiв, прибрав iй густе i мiцне пасмо, умиротворено слухаючи, як вона сопе носом, спить, сховавши руки пiд животом, крилами виставивши лiктi. Вiн узяв ковдру, що пахла трохи димом, домашнiм милом i зовсiм не його життям, – Лукаш любив цю ковдру. Вiн дбайливо укрив Софiю. Повернувся на кухню i вже на пiвдорозi вiдчув, що бачить ii яскравi сни, зовсiм не схожi на ii життя, цi сни бiльше нагадують мрii, i вона блукае тими мрiями. Лукаш повернувся i довго дивився на ii голову, намагаючись розгледiти те свiтiння, що виникло кiлька хвилин тому. Але нiчого не побачив, – Софiя продовжувала мiцно спати, i вiн подався-таки на кухню допивати коньяк. Потiм у ваннiй вiн намастив лису свою голову синiм кремом i дбайливо виголив залишки колись розкiшноi чуприни. Перед тим як улягтися на диван без простирадл з книжкою, зчитаною на четвертiй сторiнцi, вiн знову подивився на вертолiтний майданчик, хмикнув i зрозумiв, що сьогоднi вiн не може читати цю маячню. Архiтектурний каталог був у ii кiмнатi, i це його спокушало пiднятися, але вiк, утома i ще щось зупинили його. Вiн випив прямо з горла i моментально заснув. Прокинувся пiд четверту ранку вiд неясного вiдчуття, що побував у чужих снах чи у чужих почуттях. Його пробрало холодним потом. Вiн пошукав коньяк рукою. У пляшцi порожньо. Вiн випив снодiйне, просто зi злiстю розжував у ротi. І тiльки зараз дiйшло: у кiмнатi iх трое.
Нi, нiяких лiкарiв. Треба поiхати у вiдпустку… Ранком вiн подивився на порожне лiжко, мугикнув i подався до душу. Перед цим вiн подивився на вертолiтний майданчик, i нудота свiту проiла кишки – Лукаш вiдчув це з тривогою приреченого на страждання юродивого. Вiн пустив воду i слухав шипiння з наростаючим роздратуванням. Да, а маман лежала, як ганчiрка. Щось iз цими дiтьми i з усiма нами непорядок. У передпокоi вiн сумно подивився на синi кульки зi смiттям, почухав груди i викликав таксi. Синiй снiг лазив тiнями в озерах. Лукашу крутило губи. Ага, ця грьобана сука розтягнеться сьогоднi на його столi, востанне розставить ноги. Кого тут посадиш? Нiяких проблем, шеф, тобi не доводиться з ними багато вовтузитися. Лежать собi, а ти шаткуеш задубiлу плоть – Лукаша нудило. Це було несподiванкою, вiн вийшов у прольотi чорних арок i пустив стрiчку блювоти. Тiльки пiд’iжджаючи до трупарнi, вiн пригадав, що вчора багато випив. Червоне, наче спалах на свiтаннi, останнiй спалах на вiкнах, на дахах, на вiтринах, а також спалах увечерi, коли нiч висмокче розум дня, спортивне авто спотворило нiжнiсть снiгу, свiтанку, а головне – це червоне «вольво» остаточно привело до пам’ятi Лукаша. Вiн з юностi любив червонi спортивнi машини. Дiзналися б про це його знайомi психiатри… Вiн лише хмикнув, i його могутнi плечi пiднялися над голомозою головою, що синьою кулею пливла у ранку бiло-сiрими кахляними коридорами трупарнi. Вiн, не вiтаючись, зайшов до кабiнету i кинув важке кашемiрове пальто, вiдчуваючи чутливими нiздрями дух i спрагу патанатомiчки.
Лукаш глянув на розклад на стiнi. Цей розклад був досить незвичайний, хоча з першого погляду цей бiлий, трохи вижовклий папiрець, прокреслений дешевим чорним школярським фломастером, швидше нагадував розклад слюсарськоi бригади. Нiхто не мiг здогадатися, що рiвненькi стовпчики зафарбованих квадратiв, стовпчики чисел, мiсяцiв i рокiв були не чим iншим, як розкладом смертей на рiк уперед. Лукашевий календар-розклад помилявся на вiдсоток-два – не бiльше. Поруч висiла карта, теж з виду топографiчна, та й була такою, але ще нiхто iз живих в усьому мiкрорайонi i навколо не знали, що iх вiднайдуть з перерiзаною горлянкою, випущеними фiолетово-багряними тельбухами i таке iнше. Колеги спочатку либилися на дивнi папiрцi, а потiм облишили. Власне, нiхто цим не цiкавився. Лукаш – мовчазний, але вiдомий лiкар-кримiналiст, впертий i розумний сiм’янин, що любив випити, свою дружину, боулiнг i бiльше нiчого. Вiн мав товариша – мiнiстра внутрiшнiх справ, а попереднiй теж був його товаришем, i коли пана колишнього внутрiшнiх справ знайшли з простреленою головою, з мiзками на матнi, сам Лукаш робив йому розтин.
Лукаш схилився над трупом ii матерi, i легенька посмiшка спецiалiста тернулася обличчям. Вiн наперед знав, з чого починати. Розважливими порухами вiн надрiзав шкiру на головi. Вiдкинув шкiру. Потiм узявся за пилку, але працювати над черепом довго не довелося. Кришка зверху сама вiдвалилася, наче перезрiла шкiрка горiха, i замiсть мiзкiв на Лукаша, на пiдлогу сипонули густою хвилею черви.
