Тодi Череваниха з Лесею поiхали попереду, щоб усе дома як слiд спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матерi, як бивсь Петро iз Кирилом Туром; i вже чи дуже, чи нi клопоталась у Хмарищi Череваниха, щоб заготовити лiжко недужому, а вона бiльш нi про що й не дбала. У кiмнатi, де перше сама спала, послала йому на свойому лiжковi перину, убрала сволок[95 - Сволок – балка, яка пiдтримуе стелю в будiвлях.] свiжими, щонайкращими квiтками, завiсила вiкно шитою хустиною, i вже й рiдна сестра не буде така до брата, як вона була до бiдолахи Петра. Гостi Череваневi пили, iли, бенкетовали в Хмарищi або пробували з гетьманом у Киевi за вiйськовими речами; Череваниха iх трактовала; а в Лесi тiлько було й роботи, що копати корiння, варити зiлля да сидiти над недужим. Допомагав iй Василь Невольник.
Петро мiй мов удруге на свiт народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить – бiльш йому нiчого й не треба. Чи раз же то в недузi, одкривши очi, не то ввi снi, не то наяву, бачив вiн, як вона, нахилившись над ним, пiдстерiгала, чи вгору, чи вниз iде його здоров'е? Як мати дитинку забавляе очима, щоб воно iй усмiхнулось, так вона заглядала йому в вiчi, довiдуючись, чи вернувсь вiн iк пам'ятi.
А вiн же то, ослабши усiм тiлом, жив тiлько серцем, i хоть не змiг двигнути нi рукою, нi ногою, а серце билось, як вода в джерелi в криницi. Не бажав би вiн нi жизнi, нi здоров'я, коли б йому так i вмерти, дивлячись у тii очi, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вiтерець повiвае в вiкно крiзь цвiт садовини; тихе сонечко, заходючи, йграе по стiнi з вишневими вiтами; коло його сидить його Леся, бере його за руку, прикладуе свою долоню йому до гарячоi голови… Нi, не треба йому нi жизнi, нi здоров'я, дайте йому отак зомлiти, заснути i не прокидатися довiку! Отже здоров'е почало брати гору, наповняло козацьке тiло, як вода колодязь; i губи зачервонiли, i очi заграли.
Радуеться старий Шрам, радуеться й гетьман, а вже нiхто бiльш, як сама Леся. Тiлько ii радiсть схожа була на мiсяць пiд негоду: то сiяе вiн, як срiблом сипле, звеселяючи й поля, i села, i сади понад рiчкою; то зайде у хмару, i як зайде, то весь свiт наче печаль покрие: рiчка мов мертва, без iскор, тече помiж берегами; почорнiли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумуе, як згадае, що мусить одна-одинока тратити молодii лiта у гетьманськiй свiтлицi, слухаючи тiлько вiйськовii розправи да погриманне кубкiв за трапезою. Розпiзнала голубонька, да пiзно, що Сомко козак не до любощiв. Нема в його нi того нiжного слова, нi того люб'язного погляду, що веселить дiвоче серце. Гетьман вiн на всю губу, пишен i красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як той бiдний Петрусь. Отже треба коритись своiй долi; шкода й казати батьковi або матерi. Нехай i сам Петрусь про те не вiдае!
Став вiн очуняти, стала вона рiдше до його надходити, нiби боiться його й соромиться.
– Чого ти, Лесю, наче ховаешся од мене? – каже вiн iй раз, пiймавши ii за руку.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
