– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасiя! Богдане, чи чуеш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовати iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане-брате, полягти од твоеi шаблi байдуже, а оддати бранку – ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiвае пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!
Та й вийняв з пiхви свою довгу важку шаблюку:
– Ой панночко, – каже, – наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiлувалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались своiми юнаками!
– Так ти справдi не оддаси ii без бою? – питае ще Петро.
– Не йме вiри вразьке Шраменя! – каже Кирило Тур. – Щоб же я на Страшний суд не встав, коли ти до ii доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроiти тобi жупана?
– Нехай же нас Господь розсудить, – каже Петро, – а мене простить, що знiмаю на тебе руку!
Да й собi вийняв шаблюку.
– Коханий побро, – каже тодi Кирило Тур чорногорцевi, – коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своiм щурам-чорногор-цям, що й на Вкраiнi рубаються незгiрше. Що ж ти, козаче, не нападаеш? – обернувсь вiн до Петра. – Твое дiло нападати, а мое боронитись.
Петро почав козацький грець.[93 - Петро почав козацький герць… – бiй, поединок.]
Ще, може, звiку не сходились на сих полях такii два рубаки, одноi сили, одноi хистi, одного завзяття. Чи встоiть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоiть, як буiй тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб'е, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканне, тii блискавицi понад головами – усе те дiялось, мов у неi в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.
А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали, то розмахувались з усiеi сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. І так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити – одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки, i вже б'ють козаки напропаще; iскри сипляться густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу черк! – Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
– Ну, як же нам скiнчити? – каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову. – Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказуе, що я не справивсь iз запорожцем Туром!
– К нечистому з боронням! – важко дишучи, каже запорожець. – Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А е в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпуска нашi грiхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого.
– Ей, драгий побро! – крикне чорногорець. – Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня!
– Не бiйсь, – каже Кирило Тур, задихавшись, – поки пiдоспiе, закiнчаемо дiло!
– О Боже, Спасителю! Се нашi iдуть! – закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; на ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.
Скоро виiхали з гаю, зараз загледiли на узгiр'i наших рубак. Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у нього й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед iм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакуе Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
IX
Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком називае. Що iй тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров б'е з рани в Петруся, промочила хустку, обмивае iй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що так щиро одважив за неi свою жизнь. Уже й Шрам iз гетьманом, об'iхавши байрак, прискочили до того бойовища, а iй байдуже: вона плаче, вона вбиваеться над своiм Петрусем.
– Годi, доню! – каже Шрам. – Слiзьми рани не залiчиш. Дай лиш ми перетягнем ii поясом. Ще, може, не зовсiм лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн, замiсть того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура.
– Бiдна, – каже, – Турова голово! Я думав, ти тiлько жартуеш iзо мною по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б менi довiку не женитись, нiж отее бачити тебе без пам'ятi i гласу!
А про те йому й байдуже, що молода його розливаеться слiзьми над iншим та взивае серденьком.
– Не знаю, пане гетьмане, – каже Шрам, – яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
– А що ж, батьку? Хiба так отее його й покинути?
– Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
– Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову.
– Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодоi!
– Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. «Дак от як вiн мене любить!» – подумала собi небога, i серце ii навiки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: «Йому жаль сiчового розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже».
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь i сюди:
– Що пан Петро? Чи есть надiя? – питае в Шрама. – Вiзьмiть мою опанчу та припнiть мiждо коней.
– Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, – каже понуро Шрам, – а в пана Петра есть батько.
Та знявши з себе рясу i прип'яв до коней. Положили на рясу мiждо двох коней Петра да й повезли до подвiр'я, придержуючи.
– От де, синку, довелось менi колихати тебе у козацькiй колисцi! – каже, йдучи позад його, старий батько. – Не судив тобi Бог заквiтчатись смертними ранами за Вкраiну, а доскочив iх за чужу молоду!
Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура, – не пожаловав своеi саетовоi опанчi,[94 - Саетовий – зроблений з саету – гатунок тонкого англiйського сукна; опанча – старовинний верхнiй одяг, що мав вигляд широкого плаща.] як тут де не взялось двое запорожцiв. Наскочили i зараз розпiзнали, що сталось; не розпитували довго.
– Що це, – кажуть, – панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то отут би й оставсь на степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас своi лiки – зараз поставимо його на ноги.
Да, не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi, схопили Кирила Тура, один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тii демони. Богдан Чорногор слiдом за ними.
А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю.
Сомко повiв за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою нi слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось i Череваниха ще назустрiч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяе коней. Зрадiла мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати!
А Шрам смутно привiтав Череваниху:
– Бач, – каже, – нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замiшаеться ваш жiночий рiд, то добра буде мало.
Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже:
– Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобiгти сьому лиху. Везiть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своему вiку доволi попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього дiла здатна. Немов Господь нам i поможе!
Шрам iзгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища, а Черевань запросив гетьмана i всiх при йому значних козакiв до себе в гостi.
