– Нiчого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
– Як то тепер вольний? А перше ж хiба був невольний?
– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай сiчовоi старшини, так як iгумена. Знюхайсь тодi, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почiм кiвш лиха! Тiлько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловiка спантеличить мирська суета, то в куну або до кози не саджають, а зараз – iди собi к нечистiй матерi! Вибрикайсь на волi, коли дуже розжирiв на товариському хлiбi! І чи раз же то траплялось, що сердешний сiромаха попогасае по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власнi очi, що чортмае в свiтi нiчого путнього, покине жiнку й дiтей, вернеться в курiнь: «Ей, братчики! Примiте мене знов мiж товариство! Чортма на свiтi добра! Не стоiть вiн нi радостi, нi печалi»! А братчики тодi: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сiеi дури, то, може, порозумнiшаеш!» От бiдолаха сiдае мiж милим товариством, п'е, розказуе про свое городове житте з жiнкою та дiтьми; а тii слухають, кепкують з його, як iз блазня, та тiлько за боки беруться. Так i мiй покiйний панотець, – нехай царствуе, – iздячи колись iз прощальником по городах, натрапив на такi очi, що й товариство йому стало не миле – замутив зовсiм лукавий йому голову. Ну, виписавсь iз куреня, сiв хуторком десь коло Нiженя, i господарство, i худобчину завiв, i дiток сплодив двойко – карапуза-хлопчика та скверуху-дiвчинку. Тiлько рокiв через п'ять, чи що, так йому обридло все в господi i в полi, як приборканому степовому птаху. Сумуе та й сумуе козак; бо чи статечна пак рiч – iсповнити козацьку душу жiнкою-квочкою та дiтьми-писклятами? Козацькоi душi i весь свiт не сповнив би: увесь свiт вона прогуляла б i розсипала, як таляри в кишенi. Тiлько один Бог може ii сповнити…
– Що ж сталось iз твоiм батьком? – спитав Сомко. – Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть i за попа, i за дяка.
– Із моiм батьком? – каже Кирило Тур, мов крiзь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… – Еге! Я ж кажу, що мiй батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, та й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жiнка в пiснi:
Що ти, милий, думаеш-гадаеш?
Мабуть, мене покинути маеш:
Рано встаеш, коня напуваеш,
Жовтенького вiвса пiдсипаеш,
Зеленого сiнця пiдкладаеш;
В сiнечки йдеш – нагайки питаеш,
В комору йдеш – сiдельця шукаеш,
Дитя плаче – ти не поколишеш;
Все на мене важким духом дишеш!
Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнii розмови, як той козак iз своею жiнкою, а надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене, ледачого, та й гайда на Запорожже. Не вибiгала ж за ним услiд моя панiматка, як у тiй пiснi, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз iще подивитись на свою милу. І жупани, i худобу покинув вiн iй на прожиток, а сам у семрязi убравсь за границю бабського царства. Отже й менi, бачця, доведеться йти батькiвським слiдом!
– Ну, бери ж кубок, – каже гетьман, – да пiдкрiпись на дорогу. До Чорноi Гори не близький свiт. Ось i ми погладимо тобi дорогу.
– Дякуемо тобi, пане гетьмане! – каже Кирило Тур, кланяючись низенько. – Уже коли ти й сам гладиш менi дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.
– Що ти думаеш, синку? – каже нишком гетьмановi Шрам. – Ти знаеш, що за божевiльнi люде сi комишники: не розбере iх i сам нечистий. Не вiр, бо то звiр, хоть не вкусить, то злякае! Держи, синку, в головi сю пословицю. На юродивих iнодi справдi находить безумiе.
– І-i, батьку! – каже, смiючись, Сомко. – Добре я знаю сього юроду. Нема, може, i в свiтi такоi щироi душi до мене. Як проганяв я ляхiв з Украiни да одбивавсь од Юруся, то вiн зi своiм нiмим чорногорцем визволяв мене не раз iз великоi бiди. Служив вiн менi за язика, за шпига, за сердюка – i все тiлько ради доброго слова да ковша горiлки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так iдучи й витрусить на порозi. «Звiдки, – каже, – се такого смiття набралось?» Такий химера! Було, кажу: «Кириле, скажи, Бога ради, чим менi тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смертi!» – «Не тобi, – каже, – награждати мене за се!» От воно що, батьку!
– Справдi, – каже Шрам, – се золото, а не козак! Пане отамане, – до Кирила Тура, – ходи сюди, дай я обнiму тебе да поцiлую.
– За що се така ласка?
– Ходи, менi то вже знати, за що.
Да й обняв i поцiлував запорожця.
– Да наградить же, – каже, – тебе Господь за твоi лицарськii вчинки!
– Е, батьку! – каже запорожець. – То ж iще дурниця, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тодi, як украду з-пiд поли гетьмана молоду?
Черевань бiльш од усiх уподобав Кирила Тура; усе реготав iз його вигадок.
– Враг мене вiзьми, – каже, – бгатцi, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатку, й до мене, i я тебе поцiлую!
– От добрi люде! – каже Кирило Тур. – У iх крадеш, а вони тебе цiлують! Їй-богу, добрi люде! Шкода, що вже бiльш не побачимось! У Чорну Гору ворон i кiсток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуемо за хлiб та за сiль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.
І, виходячи з дверей, розпростер руки да й каже:
– Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!
– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, – смiючись, каже Сомко. – Себто вже ворожить, характерствуе.
VIII
Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мiста гуляти довго не годилось. Іще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. Хропли козаки на весь двiр, од самоi свiтлицi, де спочивав гетьман iз Шрамом, да аж до станi; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Іншi лягли пiд чистим небом, i хоть уночi надворi було не душно, да тому черствому, гарячому людовi байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворi, як травi, що прив'яла вдень на сонцi. Кругом по гаю щебечуть солов'i, аж луна розлягаеться; деколи й пугач скаже свое смутне «пугу!». Козацьке сонце високо пiдбилось угору; зорi вкрили все небо, як ризу.
Не нiме було козаковi те небо, i мiсяць, i зорi: чи погляне на мiсяць, на його плями, чи погляне на зорi, то й серце, i думка його розжеврiе, як од Божого слова. Чого на мiсяцi тii плями? Вiн знав, чого. То ще як Каiн убив Авеля, то Бог назнаменав на мiсяцi той грiх своею рукою: «Дивiтеся, – каже, – люде: так як сей Каiн довiку-вiчного нестиме на плечах мертве братне тiло, так усякий душогубець носитиме до вiку до суду тяжкий грiх свiй». А зорi? То людськi душi. Як засне грiшне тiло, добрi душi, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному свiтi, пiдслухають, що говорять на небi ангели. Як же часом покотиться по небу i погасне ясна зоря, козак перехреститься i помолиться за усопшую душу. Іншi зорi щастять у його на врожай, iншi на скот, а Вiз – чумацька щаслива зоря.
Ясна, пишна була нiч над Печерським, да один тiлько чоловiк дививсь на ii дива; не спав, дививсь i нiчого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго вiн ворочавсь на своiй бурцi; далi встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвiрточкою.
Бiдний козак таiвсь од усiх iз своiм коханнем, бо всяк тiлько б iз його насмiявся. Козаки не дуже вдавались у любощi; знали сю немiч найбiльш дiвчата да молодицi; вони-то поскладали й отi пiснi, отi нiжнii розмови козака з дiвчиною або милого з милою, що слухаеш i не наслухаешся.
Коли б у Петра була ненька рiдненька або сестра-жалiбниця, може б, iм розказав вiн про свое лихо. Бо хоть як не гордуе, було, козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластiвкою мати, як стане голубити сестра, розчiсуючи йому кучерi, розпитуючи про далекi сторони, про козацькi пригоди, то й тверде, як залiзо, серце пом'якшае, i що тiлько важке есть на душi, усе козак своiм щирим жалiбницям розкаже. На бiду, в Петра не було нi сестри, нi матерi; мав вiн за порадникiв тiлько старого грiзного панотця да жартiвливе товариство.
Ходить вiн, сновидае по гаю i сам не знае чого. Мiсяць став уже на небi нижче; свiтить навскось по травi, по кущах, по березах. Нiч уже на iсходi. Як ось чуе Петро – тупотять конi… Усе ближче, ближче. Розпiзнае нешвидку ристь двох ступакiв. Звернув з дорiжки за кущ, щоб нi з ким не зустрiтись. Як ось чуе й людську мову. По зорi усяке слово доходить до його чисто. Зараз пiзнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пiзнав його побратима.
Кирило Тур говорить:
– Що то, брате, скажуть вашi отмичаре про запорозьку хисть, як ми пiдхопим оцю дiвойку.
А Чорногор йому:
– Бре, побро! Менi усе здаеться, що ти тiлько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на своi очi!
– Мiсяць не скоро зайде, – каже запорожець, – побачиш, не повилазять.
– Як же ти отмеш дiвойку, не наробивши гвалту?
– Еге-ге, пане брате! Чи такi ж дива чинили на свойому вiку запорожцi? Хiба ж я дармо заворожив усi дверi?
– Море! – каже Чорногор. – Ти б уже хоч мене своiм характерством не морочив!
– Що за дурна в тебе голова, брате, – каже Кирило Тур. – А за що б же мене обрали отаманом? Хiба за те, що добре горiлку лигаю? Є в нас на се дiло iще луччi мистецi, а характерникiв не багато знайдеш.
Тим часом од'iхали вони далеко, i не стало чути iх розмови.
Тепер Туровi речi за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справдi скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиницi будити козакiв, далi зупинивсь.
– Чого я, – каже, – бiжу? Чи видане дiло, щоб украсти дiвчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собi бiжу, як божевiльний.
Да й пiшов тихою ступою.
«Треба ж отак iз юродства да зайти в голову! – думае, йдучи, Петро. – Отее не удавай iз себе химородника, не бурли, як кабан у коритi!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелiв, жартуючи, погрiти йому киями плечi!»
Пройшовши з гони, став так iще думати:
«А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що сi бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволi невольникiв, да й самих туркень, iнодi так мудро, що справдi мов не своею силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми поголоска про iх характерство… Утiкае од татар, розстеле на водi бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцiм запорожцi ростуть у Великому Лузi з землi, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тiлi, що поки його вб'еш, то вбив би дев'ятеро простих козакiв. Може, не зовсiм правда й про бурку. А що запорожцевi вкрасти, що задумае, то мов iз гамана тютюну дiстати. Вони напускають ману на чоловiка…»
