Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. «Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжiть мене в мiшок». Зав'язали його да й притягли за трямки, аж вiн i йде з-за дверей: «А що, вражi дiти! Встерегли?»
«Що ж, – думае, – як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб справдi не вкоiв вiн якого лиха».
Да ступивши швидкою ходою ступнiв з десяток, зупинивсь iзнов, наче об стiну вдаривсь.
«Що, – каже, – я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хiба в неi нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якоi ласки не спати менi по ночах, щоб який опияка, пiдкравшись, не злякав гетьманськоi молодоi? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобi на всiх дверях i воротях варту; а менi яке дiло? Хоч нехай усiх вас перехапають сi розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегiдь, ясновельможний пане, як ти довiдаешся, що вкрадено в тебе з-пiд поли молоду! Бачу й тебе, горда панiматко: чи так поглядатимеш звисока i тодi на нашого брата, як твiй гетьман iз сонцем на лобу проспить молоду, незгiрш од iншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова мiж чорногорцi. Там жiнкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаеш пiсню:
Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець…
Мiзкуе так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слухае, i сам собi вiри не йме.
«Невже таки справдi сей запорожець знаеться з нечистою силою? – думае вiн. – Да постiй, чи не самi вони вертаються?… Нi, справдi везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»
Конi над'iхали ближче. Дивиться Петро – Кирило Тур держить перед собою Лесю на сiдлi, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсiм як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою пiддержуе бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов увi снi щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розiбрати: солов'i перед свiтом саме розщебетались.
Жаль Петру стало Лесi; уже хотiв вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи нi на якi чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблi. Уже вони й обминули його, а вiн iще стоiть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пiшла луна, а голос ii так i пройняв мого Петра до самого серця. Бiгом кинувсь вiн до подвiр'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да пiдняв гвалт.
– Не кричи, Василю, – каже Петро, – а буди козакiв: украдено Череванiвну з покоiв!
Василь Невольник пiдняв iзнов галас на весь двiр; а Петро, не слухаючи його, виiхав у хвiрточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.
Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспiшаючи вибратись за ночi з киiвськоi околицi. Бiдна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зiлля од переполоху: хилялась, як п'яна, i нiчого не знала, що з нею дiеться; прокинулась тiлько, як пройняв ii холодний вiтер з поля. Гляне, аж вона серед пущi, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се iй сниться, далi крикнула, да задармо. Розбишаки тiлько зглянулись та всмiхнулись мiж собою. Почала була благати, щоб не погубляли ii, щоб пустили; так Кирило Тур тiлько реготався.
– Що за дурний, – каже, – розум у сих дiвчат!.. Щоб оце я, пiсля такоi працi, випустив iз рук самохiть свою здобич! Нi, голубонько, сього в нас не бувае. Та й чого тобi убиватись? Хiба я не зумiю кохати тебе так, як i хто iнший? Не плач, мое серденько: привикнеш, дак житимеш за мною незгiрш, як i за гетьманом. Дiвка, кажуть, як верба: де посади, там i прийметься.
Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здiймала до неба руки.
– Мое ти коханне! – каже тодi, одмiнивши голос, Кирило Тур. – Не кричи, коли не нажилась на свiтi. Ти думаеш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому пiсля мене дiстанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?
І блиснув iй перед очима турецьким запоясником; а очi так поставив проти неi, що сердешне дiвча й помертвiло од страху.
Виiхали з пущi на поле, аж уже на сходi сонця зоря перемагае мiсяць. Почервонiло небо; починае на свiт займатись. Дорога то спускалась униз, то знов пiдiймалась угору. З'iхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж iз-пiд гаю хтось мчиться навзаводи на сивому конi. Вiн зупинивсь да й каже:
– Не буду я Кирило Тур, коли оцей iздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобi й хто се. Се молоде Шраменя. Пiшло по батьковi, як орля по орловi. Враг мене вiзьми, коли я не догадуюсь, який заряд iмчить так швидко сю кулю!
– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаемось? Утiкаймо!
– Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею. Тайна що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.
– Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двое, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нiчого. А хоч i врадиш, то нехутко, ще надбiжать та й однiмуть дiвойку.
– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубаеться; тим-то й не хочу у такому разi показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махае шаблею! Мов запрошуе добрих приятелiв у гостi. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогоднi з нас один не достане лицарськоi слави, а другий лицарськоi смертi!
– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
– А то ж як? Лучче менi промiняти шаблю на веретено, анiж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над'iжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махае хусткою, то ще бiльш почав гнати коня.
Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток над проваллем, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i покидав пластини в провалле. А на днi в проваллi рине й реве вода, пiдмиваючи крутii береги.
– Що оце ти твориш, побро? – питае Чорногор.
– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згiдне воно битись iз Кирилом Туром.
– Бре, побро! Коли думаеш, що через провалле йому не перескочити, покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.
– Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе – честь i слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i ворога пiд ноги топтала. Про славу думае лицар, а не про те, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мiзковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь – тиць! Зупинивсь над проваллем, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.
– Ге-ге-ге! – каже по другий бiк, смiючись, запорожець. – Мабуть, не по нутру тобi такi ярки!
– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Сiчi приiжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сiдай, iж i пий хоч трiсни – нiхто тобi ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе мають за власне, що першi забрались у баштан!
– Юда ти беззаконний! – кричить Петро. – Тебе обнiмають i цiлують за вечерею, а ти умишляеш iзраду!
– Га-га-га! – зареготав Кирило Тур. – Хто ж iх, дурнiв, силовав мене цiловати? Я iм кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнiмають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнаковi, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розiгнавсь – думав якраз перемахнути, – а кiнь iзнов зам'явсь. Заглянувши в провалле, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.
– Ото проява, а не лицар! – гукае. – Подивiться на такого лицаря! Дiвка ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а вiн прибiг та й задумавсь!
– Я б тобi швидко заткнув пельку, – каже Петро, – якби не забув ухопити пiстолi.
– Зроду я не пiйму вiри, – одвiтовав Кирило Тур, – щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаешся, чи скакати, чи додому вертатися.
– Проклята шкура! – каже Петро, зскочивши з свого коня. – Вовки б тебе iли! Обiйдусь я й без твоiх нiг!
Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась Богу, щоб допомiг йому. Тiлько задарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним – хруп! Одколовсь, i вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле, да Кирило Тур прискочив i вхопив його за руку.
– Мистець, братику, iй-богу, мистець! – каже весело шибайголова. – Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями.
– Слухай, приятелю, – каже, дишучи важко, Петро, – не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не пiднiметься.
– Як се? Ти одступаешся од бранки?
– Нi, одступлюсь перше од душi!
– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
– Оддай, брате, менi ii без бою. Не будем марно кровi проливати.
