– От що зробив Іванець, – прийняв iзнов слово Божий Чоловiк. – Мабуть, нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Іванець, маючи в себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiльки його там осталось, да й махнув на Запорожжю. А там як сипнув грiшми, так запорожцi за ним роем: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А вiн, ледачий, з усiма обнiмаеться, да братаеться, да горiлкою поiть…
– Ну, що ж iз сього? – iзнов-таки спитав понуро Шрам.
– А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
– Іванця! – аж скрикнули всi у одно слово.
– Нi, вже його тепер нiхто не зове Іванцем, – додав Божий Чоловiк, – тепер уже вiн Іван Мартинович Брюховецький.
– Сила небесная! – закричав, ухопившись за голову, Шрам. – Так се його зовуть запорожцi гетьманом?
– Його, панотче, його самого!
– Боже правий, Боже правий! – сказав Василь Невольник. – Переведеться ж, видно, нi на що славне Запорожже, коли такi гетьмани настали!
А Черевань тiлько смiявся:
– Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! І вво снi такого дива не снилось нiкому!
– Братте мое миле! – рече тодi полковник Шрам. – Тяжко моему серцю! Не здолаю бiльш од вас таiтись! Їду я не в Киiв, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а iду от чого. Украiну розiдрали надвое: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у своi лапи ляхи, а друга сама по собi перевернеться кат знае на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на гетьманствi, – а в його душа щира, козацька, – так мiркував я, що якраз пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да й привернем усю Украiну до одноi булави. Гiркоi пiднiс ти моему серцю, Божий Чоловiче, да ще, може, як-небудь дiло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на той бiк: тебе козаки поважають, твоеi ради послухають…
– Нi, панотче, – перебив його кобзар, – не слiд менi встрявати до тii заверюхи.
Не нам тее знати,
Не нам про те, за те раховати:
Наше дiло Боговi молитись,
Спасителю хреститись…
А бiльш, – каже, – менi не по нутру ота мiзерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщинi.[36 - Гетьманщина – назва територii Лiвобережноi Украiни разом з Киевом пiсля Андрусiвського перемир'я 1667 p., яке закрiпило за Рiччю Посполитою Правобережну Украiну i Бiлорусiю, а за Москвою – Смоленськ, Сiверську землю та Лiвобережну Украiну i Киiв.] Почали значнi козаки жити на лядський кшталт iз великоi розкошi. І вже байдуже iм тепер старосвiтськii спiви, що й людям у подобу, i Боговi не противнi: держать коло себе хлопцiв iз бандурками, що тiлько й знають рiзати до танцiв. Дух мiй не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тiеi ледащицi-горiлки, бринчить iм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нiчого, уже тебе наче взято iз сього свiту: так чого ж тобi вертатись до грiхiв людських? Умудрив Господь твою слiпоту, то спiвай же добрим людям, не прогнiвляючи Господа; так спiвай, щоб чоловiк на добре, а не на зле почувся!
– Бгатцi! – сказав Черевань. – От я почувсь на добре. Ходiмо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареникiв, що всяке горе на душi одлигне. Годi вже вам гуторити про своi смутки. Я радуюсь, що Господь послав менi таких гостей, а ви тiлько охаете та стогнете. Не засмучайте моеi гостини, забудьте своi гiркii думи хоч на сьогоднiшнiй вечiр.
Так говорячи, устав да й повiв своiх гостей до хати.
Шрам iшов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий Чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi.
III
Заглянув Черевань у пекарню:
– Е, – каже, – та се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в пекарнi давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i з ii дочкою Лесею.) Бач, як у iх весело! Не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi. Що то за милий вiк молодецький! Веди ж, Василю, гостей у свiтлицю, а я поздоровкаюсь iз молодим Шраменям.
Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер бувае в якого заможного козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований;[37 - Покарбований – прикрашений рiзьбленням.] i слова з Святого Письма вирiзанi; вирiзано i хто свiтлицю збудовав, i якого року. І лавки були хорошi, липовi, iз спинками, да ще й килимцями позастиланi. І стiл, i божник[38 - Божник – поличка з образами.] iз шитим рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер нiде не зуздриш. Кругом стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi й кришталевi кубки, коновки, пляшки, тацi i всяка посудина, що то на вiйнi поздобувано. Як палили козаки шляхетськii двори i княжеськii замки, то все те мiшками виносили. Так-то Бог тодi погодив козацтву, що тii вельможнii каштеляни i старости пишнii, несказано гордi, що гукали на гайдукiв, сидя iз сими кубками да конвами поза столами, пiшли в неволю до Криму або полягли головою в полi, а iх кубки стоять у козака в свiтлицi. Іще ж по стiнах висять i iх шаблi, пищалi пiд срiблом, старосвiтськi сагайдаки татарськii, шитii золотом ронди, нiмецькi гаркебузи, сталевi сорочки, шапки-сисюрки,[39 - Сагайдак – шкiряна сумка або дерев’яний футляр для стрiл; ронд – збруя; сисюрка – шлем, залiзна шапка з кольчастою сiткою, що накладалася на обличчя, шию i плечi.] що вкрие тебе залiзною сiткою – i нiяка шабля не вiзьме. Отже нiщо тее не оборонило ляхiв i недоляшкiв: допекли козакам i поспiльству до самого серця. То от тепер i тii луки, i тii шаблi, i вся та зброя сiяе не в одного Череваня в свiтлицi i веселить козацькi очi.
Тiлько ж Петру, Шрамовому синовi, здалось найкраще у пекарнi, хоч там не було нi шабель, нi сагайдакiв, а тiлько самi квiтки да запашнi зiлля за образами й поза сволоком, а на столi лежав ясний да високий хлiб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: «У хатi в неi, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка». І розговоривсь з нею Петро, як брат iз сестрою. А сама Череваниха була панi ввiчлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моему козаковi луччоi компанii було й не треба: тут би вiн i засiв на весь вечiр, дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава.
Як ось i лiзе Черевань, сопучи, через порiг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:
– А, бгатiку! – i почав цiловатись. – Ну, – каже, – бгате, не вниз iдеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер iще став кращий!.. Меласю! – обернувсь до жiнки. – От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз своiм добром. Так не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай вони тут собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, i потяг до свiтлицi. Обернувсь козак, переступаючи через порiг, – i серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сiяла й ласка, й жаль, i щось iще таке, що не вимовиш нiякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дiвчинi.
– Ось подивись, дiдусю, – каже Черевань, привiвши Петра до Божого Чоловiка, – чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? Їй-богу, я й досi дивуюсь, що таке молоде, та таке смiле! Пробравсь у лядський табiр, убив хорунжого i корогов його принiс до гетьмана.[40 - …убив хорунжого i корогов його принiс до гетьмана… – корогов, корогва – тут прапор; хорунжий – особа, що носила прапор або корогву вiйська; прапороносець.] Що ж би тепер воно зробило!
Божий Чоловiк положив Петрусевi на голову руку да й каже:
– Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний i на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолiе, – i вмре своею смертю.
– Нехай лучче, – сказав батько, – поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть Украiни, що ось розiдрали надвое.
– Ну, годi ж, годi вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще дiло до розмови.
І дiстав iз полички жбан, прехимерно з срiбла вилитий i що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своеi пихи i потiхи. По боках бiгли босонiж дiвчата – iнша i в бубен б'е; а зверху сидiв, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим-то Черевань i звав свiй жбан божком.
– Шкода менi, дiдусю, твоеi темноти, – каже кобзаревi. – Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщi таке собi доскочив.
– Суета суетствiй! – каже той, усмiхнувшись.
– Нi, бгатiку, не суета! Ось як вип'емо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
– Із божка? – каже Шрам. – Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
– Нехай вiн буде й чортик, – одвiтуе Черевань, – тiлько кажуть, що в старовину у грекiв… Був народ греки, так, примiрно, як ми тепер козаки. Народ непобiдимий, – от що!.. Так у тих-то грекiв сьому божку, кажуть, була велика шаноба.
– А в тебе вже не така? – питае Шрам.
– Нi, – каже, – на мене вiн не нарiкатиме, а от коли б ви його не зневажили.
І дiстав мальовану тацю, срiблом ковану. А на тацi було намальоване таке, що всяке б засмiялось. Жидок дае запорожцевi напитись горiлки з барильця. Запорожець так i припав до барила, а жид – одно од страху, а друге од скнаростi – держить та й труситься. А зверху i пiдписано: «Не трусись, псяюхо: губи поб'еш!» От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубкiв-рiпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
– Се, бгатцi, – каже, – така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.
Да й обнiс усiх; не минув i Василя Невольника, хоч той стояв собi оддалiк, мов у монастирi служка перед iгуменом.
– Ну, бгате Михайле, – каже, повеселiвши трохи од того трунку, Шрам, – загадаю ж я тобi про твого божка загадку: стоiть божок на трьох нiжках; король каже: «Потiха моя!», краля каже: «Погибель моя!»
– Ну, бгатiку, – каже Черевань, – хоч убий, не второпаю. Дак як, як? Король на трьох нiжках, а краля каже: «Погибель моя»?
– Не король, а божок на трьох нiжках, як от i твiй. Король каже: «Потiха моя!», краля каже: «Погибель моя!»
– А, пек же його матерi, як мудро!.. Король каже: «Потiха моя!». Себто, бач, як чоловiк уп'еться, то вже тодi кричить: «Я король!» А жiнка: «Ох, погибель же моя! Де ж менi тепер дiтися?»
– Якраз так! Тiльки, бгатiку, твоя жiнка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем iзробивсь!
– Іще не одгадав! – каже Черевань. – Ану ж ти сам!
– Менi не диво, а от якби ти показав свою премудрость!
