– Га-га-га! – каже Черевань. – Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе i за гетьманом.
– По сiй же мовi да буваймо здоровi! – каже Череваниха, пiднiсши гостям по кубку.
– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляе мiй сват! – каже Шрам.
– А дiти нашi нехай отак вибрикують! – додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
– Амiнь! – каже Череваниха.
На тiм i застряло сватанне. Старi вже бiльш i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють з козами на торг. Не так думав Петро: вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'е на якогось iншого зятя, да й сама Леся iм гордуе. І вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись iз того сватання, зникла в свiтлицi i не ввiйшла на вечерю; а пiсля вечерi зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама i Божого Чоловiка положили в свiтлицi, а Петро по-козацьки лiг у садку пiд чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся вранцi до свiтлицi, то Божого Чоловiка вже не було в компанii: поплентавсь дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi сукнi i ждали тiлько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своiх молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi дорогоi зброi, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по пiдземних скарбницях.
Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i Василь Невольник виiхав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi Бог козакам надрать у своiх ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука,[43 - …мов який дука… – багач, багатiй.] iздив ридваном. Блищали мiдянi, позолотистii герби на ридванi в Череваня; миготiла в очах дорога горорiзьба[44 - Горорiзьба – горельеф.] – леви, струсевi пiр'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались…
Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання – поiхав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того поiзду.
Петро хотiв iхати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки i голову понурив. Далi, надумавшись, i каже:
– Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось iз твоеi ласки. Не по правдi ви зi своею Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи думаеш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий есть на прикметi?
– І есть, i нема; i нема, i есть, – каже, смiючись, Череваниха.
– Що отее в вас за загадки? – аж скрикнув з досади Петро. – Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи менi, панiматко, щиро, кого ви собi маете на думцi?
– Е, паниченьку! – каже Череваниха. – Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на iсповiдь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблiд, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, заглянувши на матiр, похитала головою.
Усмiхнулась горда мати да й каже:
– Ну, козаче, коли вже тобi так пильно припало, то от тобi уся iсторiя. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз менi сон дивен-дивен на про-чудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось менi, нiби посеред поля могила; на могилi стоiть панна, а од панни сяе, як од сонця. І з'iжджаються козаки i славнi лицарi з усього свiту – од Подолля, од Волинi, од Сiвери[45 - Сiвера – Сiверщина, народна назва територiй, що входили до складу давньоруського удiльного Сiверського (Новгород-Сiверського) князiвства.] i од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвiли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, – як де не взявсь молодий гетьман на конi. Усi склонились перед ним, а вiн до могили – да й поняв ясную панну. Такий-то був менi сон, козаче! Проходить день, другий – нiяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаеш?
– Я думаю тiлько, – каже Петро, – що ти, панiматко, з мене глузуеш, от i все!
– Нi, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж, – каже, – панi, сей тобi сон пророкуе дочку iз зятем. Дочка в тебе буде на весь свiт красою, а зять – на весь свiт славою. Будуть iз'iжджатись з усього свiту пани й гетьмани, дивоватимуться красi твоеi донi, дароватимуть iй срiбло-злото, та нiхто ii не обдаруе краще од судженого. Суджений буде ясен красою мiж усiма панами i гетьманами; замiсть очей будуть зорi, на лобi – сонце, на потилицi – мiсяць». Так промовила менi, вiщуючи, стара бабуся. Як ось, справдi, дав менi Господь дочку – справдилось бабусине слово: нiвроку iй, не послiдуща мiж дiвчатами. Трошки згодом зашумiло по Вкраiнi, закипiло, мов у казанi, i стали заiжджатись у Киiв пани да гетьмани – справдилось друге бабусине слово. Усi дивовались на мою дитину, даровали iй сережки, дорогi перстенi; тiлько ж нiхто так не обдаровав ii, як той гетьман, що менi снився. Дорожчий над усi подарунки був його подарунок, i кращий над усе панство i лицарство був молодий гетьман: замiсть очей – зорi, на лобi – сонце, на потилицi – мiсяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усiх панiв i гетьманiв затемняв вiн красою. І говорить менi: «Не оддавай же, панiматко, своеi дочки нi за князя, нi за лицаря; не буду женитись, поки виросте – буду iй вiрною дружиною». Дай же, Боже, i ти, Мати Божа, щоб i се справдилось на щасте й на здоров'е!
Тут саме виiхали вони iз-за гори. Перед ними так i заблищало, так i замиготiло, так i замережило церквами, хрестами, горами i будинками. Святий город сiяв, як той Єрусалим. Сонце ще не пiднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зеленi сади, i все, що загледiло око в Киевi, усе горiло, мов парча золототканая.
Прочане перехрестились i сотворили молитву. А Петро iде собi, i не бачить, i не чуе нiчого: так опентала його Череваниха.
IV
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш дiду Киеве! Бо й велика слава не раз тебе осiяла, i великii злигоднi на тебе з усiх бокiв збирались… Скiлько-то князiв, лицарства i гетьманiв добуло, воюючи за тебе, слави; скiлько-то на твоiх улицях, на тих старосвiтських стогнах, на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнськоi! Уже про тих Олегiв, про тих Святославiв,[46 - Ідеться про киiвських князiв IX–XI ст., якi уславились вiйськовими походами i культуротворчою дiяльнiстю.] про тii ясири[47 - Ясир – бранцi, полоненi, яких захоплювали турки й татари пiд час розбiйницьких нападiв на украiнськi, росiйськi та польськi землi з XV до 60-х рокiв XVIII ст.] половецькii нiчого й згадувати. Ту славу, тii злигоднi вибила нам iз голови безбожна татарва, як уломився Батий у твоi Золотi ворота. Буде з нас i недавнiх споминок про твою руiну.
Іще ж от i дванадцяти лiт не налiчив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рiк[48 - У бою пiд Берестечком, на Волинi у 1651 р. вiйсько Богдана Хмельницького через зраду татарського хана зазнало поразки.] прийшов до Киева Радзивiлл iз литвинами,[49 - Радзивiлл Януш (1612–1655) – литовський коронний гетьман. У 1648–1654 рр. стояв на чолi литовсько-шляхетського вiйська, що дiяло проти селянсько-козацьких вiйськ.] усе попалив i пограбовав, а мiщане, сiвши на байдаки, мусили до Переяслава втiкати.
Та люта пожежа iще не зовсiм загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по iй прослiдок. На коморах, на станях, на огорожах, помiж свiжим деревом чорнiють колодки, а iнде гарний колись сад стоiть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищi стирчать тiлько печi да ворота; а де чи дiлованне, чи щит над ворiтьми, чи яка хоромина, то все те нове, iще й дерево не посинiло.
Смутно було дивитись Шрамовi на тii признаки пожежi. Тiлько й краси було в Киевi, що церкви Божi, да городи з червоними маками, да ще тii гори крутоярi, з зеленими покотами.
Тодi ще трохи не весь Киiв мiстився на Подолi; Печерського не було зовсiм, а Старий, або Верхнiй, город пiсля Хмельнищини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам'яницi; а то все було дерев'яне: i стiни з баштами круг Подолу, i замок на горi Киселiвцi.[50 - Замкова гора, Хоревиця, Киселiвка, Флорiвська (або Фролiвська) гора. Історична мiсцевiсть Киева. Залишок правого, високого берега Днiпра з крутими схилами. Розташована мiж Старокиiвською горою, Щекавицею, Гончарами i Кожум’яками з одного боку та Подолом з iншого. У ІХ – Х столiттях тут знаходився замiський князiвський палац, згодом – дерев’яний замок литовського воеводи, в кiнцi XVI ст. вiдбудований пiсля пожежi, мав 15 бойових башт.] Улицi були узенькi, плутались то сюди, то туди; а iнде замiсть улицi майдан, i нiхто його не забудовуе, i нiчого на йому нема, тiлько гуси пасуться.
Їдуть нашi прочане по тих закоулках, аж дивляться, – посеред улицi збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возiв; гляне, аж за возами, коло хати, перед ганочком, сидить юрба людей. Посерединi килим, на килимi пляшки, чарки i всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловiковi дав Бог родини абощо, так на радощах частуе всякого, хто б не йшов або iхав улицею. Юрба гостей зiбралась уже чималенька, i все були мiщане. Знатi були мiщане раз уже з того, що не носили шабель, – тiлько нiж коло пояса: однi пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге знатi були з того, що пiдперiзувались по жупану, а кунтушi носили наопашку[51 - Жупан – старовинний верхнiй чоловiчий одяг, оздоблений хутром та позументом, що був поширений серед заможного козацтва та польськоi шляхти; кунтуш – верхнiй розпашний чоловiчий i жiночий одяг заможного украiнського i польського населення XVI–XVIII ст.] (тодi було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Іще ж iз того були вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi в кармазинах тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвiт; убогii носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було мiщан личаками, а мiщане дражнили козакiв кармазинами.[52 - Личак – плетене з лика або iншого матерiалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками; в переносному значеннi – вбога людина; кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно.]
Гостi сидiли за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «добридень». Обернулось тодi до його двi чи три голови.
– Пане господарю! – каже. – І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.
Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться; а господар пiзнав Петра да й каже:
– Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама.
– Де тобi десята! – пiдхопили шуткуючи гостi. – Хiба сота!
– І сотоi нема! – закричали усi гурбою. – Хоч тисячу таких красних жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрама!
Усi були радi з такоi вигадки; iншi аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось пiд'iхав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою й чаркою попереду.
– От наш старий Шрам! – кричали мiщане. – От наш батько!
– Що се, Тарасе? – каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). – Супротив кого се ти заложив такий табiр? Здаеться ж, тихо на Вкраiнi?
– Де тобi тихо, пане полковнику чи панотче?… Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, – каже Тарас Сурмач. – Де тобi тихо? Сьогоднi народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав менi Бог сина, такого ж, як i я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й вiн по-батькiвськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нiчим не треба, Тарасе.
– Як то нiчим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хiба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Киева, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу.
– Добродiю мiй, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така менi на старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад моему Тарасковi, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявiе, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щасте й долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку.
– Та на добре дiло, добродiю, завсiди пора. Дивись, скiльки возiв коло хати! Нiхто не одцуравсь моеi хлiба-солi. Інший на ярмарок брався, iнший у гай по кiлле, iнший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне дiло, що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмаркуе собi хто хоче, нехай свинi лазять у город, а жiнка рве на собi волосся, – тут ось треба запобiгти, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини, а тепер i iж хлiб пополам iз слiзьми!»
