– Моя премудрость, бгатiку, – сказав Черевань, – знае тiлько налити та випити; а там собi мiзкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужi совiта, на те ви народнi голови.
– Не вадило б i не попам, – одвiтуе Шрам, – не вадило б i не мужам совiта знати, що король тут – тiло, а краля – так се душа. Тiло потiшаеться, як чоловiк зап'е, а душа погибае; от i все.
– Пгавда, бгатiку, iй-богу пгавда! – сказав, похитуючи головою, Черевань. – Вип'ем же ще по кубку!
Аж ось увiйшла до гостей Череваниха, молодиця свiжа й повновида, пряма, як тополя, – замолоду була дуже хороша. Пiдiйшла до Шрама пiд благословенiе. Вiн ii поблагословив, да, як панi була гожа, i вони ж таки давнi приятелi, то ще схотiв i попросту з нею привiтатись, да й каже:
– Позвольте з вами привiтатись, добродiйко?
А вона каже:
– Да як же зволите, добродiю!
Да й поцiловались любенько.
Тодi Череваниха ще обнесла гостей.
Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув пiд стелю да й каже:
– Щоб нашi дiти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
– Так отее, – каже, – ви на прощу, панотче? Святе дiло!.. От, моя дружино, – обернулась до чоловiка, – от як добрi люде роблять: аж iз самоi Паволочi iдуть молитись Богу. А ми живемо ось пiд самим Киевом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений.[41 - Ридван – у XVIII – на початку XIX ст. – велика карета для далеких подорожей, запряжена 6 – 12 кiньми.] Причеплюсь за пана Шрама, да куди вiн, туди й я.
– От божевiльне жiноцтво! – каже Черевань. – Куди вiн, туди й я!.. А як же пан Шрам махне за Днiпро?
– То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому воронячому гнiздi? Ось уже которий раз переказуе мiй брат, щоб приiхала до його в гостi! І чому б не поiхати?
– Да, iй-богу, Меласю, – каже Черевань, – я рад би душею, коли б мене хто взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре – таки зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
– Отее буцiмби за достаток його князем зовуть! – перебила Череваниха. – У його жiнка – княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так вiн собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем.
– Князь Гвинтовка![42 - Гвинтовка – один з прибiчникiв Брюховецького в його боротьбi за гетьманську булаву.] – зареготавши, каже Черевань. – То були Вишневецькii да Острозькii, а тепер пiшли князi Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тii княгинi! Поiхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять попиваючи, аж ось – дверi рип! І – так, як сонце засiяло: увiйшла в свiтлицю Леся.
– От моя й краля! – каже Черевань, беручи ii за руку:
В свiтлоньку входить,
Як зоря сходить.
В свiтлоньку ввiйшла,
Як зоря зiйшла…
А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi?
Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю.
А вона ж то стояла, пiдiйшовши пiд благословенiе, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiяе. На диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволi свiту!
– Ну лиш, доню, – каже Черевань, – пiднеси нам по кубку, як там кажуть, iз бiлих ручок.
Леся поблагословилась i пiднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi – усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить.
Випив старий Шрам iз бiлих рук од Череванiвни да й каже Череваневi:
– Ну, брат Михайло, тепер i я скажу, що е тобi чим на старiсть похвалитись.
А Черевань тiлько смiеться.
– А що ж, приятелю? – каже Шрам далi. – Хоть би менi годилось би про одного вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб ii нам не занедбати – чи не оддав би ти своеi Лесi за мого Петра?
А Черевань йому:
– А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба ти не Шрам, а я не Черевань?
– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Да й подали собi руки, да й обнялись, да й поцiлувались.
Тодi за дiтей, да й кажуть:
– Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти!
Петро од радостi не знав, де вiн i стоiть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз воно йому й есть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже:
– Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi?
Обернувсь Черевань – немае жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю.
– Меласю! – каже Черевань. – Чи бачиш, що тут у нас дiеться?
– Бачу, бачу, пишний мiй пане! – дала вона такий одвiт да зараз i взяла од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де ж той жаль дiвся, де дiлось те, чого не вимовиш нiякими словами? Вона схилила головку на материне плече i перебирае в неi на шиi дукати, а на Петра й не гляне. Гордо пiднялась ii губка – не добрий знак для залицяння!..
– Ну, нiчого сказати, панотче! – каже Череваниха Шрамовi. – Швиденько ви добуваете iз своiм сином замки! Отже ми вам доведемо, що жiноче царство стоiть крiпше над усi царства.
Черевань тiлько смiявся. А Шраму було не по нутру.
– Враг мене вiзьми, – каже, – коли з iншим замком не скорiш iсправишся, нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не сват? Чим син мiй не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию до жiнки, що то вона скаже.
А та вже тодi медовим голосом:
– Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраiнi чоловiка, щоб не знав, чого стоiть старий Шрам, i який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо треба чинити таке дiло по-християн-ськи. Нашi дiди й баби, як думали заручати дiтей, то перше iхали з усею сiм'ею на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дiтям i здоров'е, i талан на всю жизнь. Се дiло святе: зробiмо ж i ми попредкiв-ськи.
Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
– Ну, брате Михайло, – каже вiн Череваневi, – благословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жiнкою.
