– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканне). – Чи до речi ж отее чоловiковi, приiхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що ти, куме, коло нього панькаеш? – сказав хтось iзбоку товстим голосом. – Хiба не знаеш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано – кармазини. Цебто вже наш брат iм не кунпанiя, – от воно що!
Як сказав, то наче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо мiщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.
– Е, пек же його матерi! – закричало десятеро разом. – Так ми тiлько тодi кунпанiя кармазинам, як треба виручати iх iз-пiд кормиги лядськоi?
– Пхе, – каже господар, – якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинiв! – загукала громада, роздродившись, як бугаi. – Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями; а тодi де були сi брязкуни, як безбожний Радзивiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота?
Закипiв же й Шрам, почувши такi речi.
– А ви ж, – каже, – проклятi салогуби, де тодi були, як ляхи обгорнули нас пiд Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тодi були, як припекли нас з усiх бокiв, що трохи не половина вiйська википiла? Ви тодi бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козакiв за гнилi пiдошви да дiрявi сукна! Га! А Радзивiлл прийшов, так ви, окаяннii, не одвiтовали йому й разу з гармати! Плюгавii страхополохи! Оддали самохiть Радзивiлловi мiсто[53 - Януш Радзивiлл (1612–1655) – князь, державний i вiйськовий дiяч, гетьман литовський (1646–1654). У роки Нацiонально-визвольноi вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького очолював вiйська шляхти на землях Литви та Бiлорусi. 1649 року перемiг украiнське вiйсько у Битвi пiд Лоевом. 1651 року вiйська Януша Радзивiлла захопили Киiв, вчинили жорстоку розправу над його жителями.] i, як тii баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Киiв да почали литвини душити вас, що овечок, так хто пiдскочив до вас на пiдмогу, коли не козаки? Бiдолаха Джеджелiй[54 - Джеджелiй – Джалалiй Фiлон (XVII ст.), кропивнянський полковник, сотник Переяславського полку.] iз жменею тих сiромах улетiв у Киiв, як голуб у гнiздо за шуляком; а ви пiдперли його, зайцi нiкчемнii? Дурень покiйник був! Я не Литву, я вас би сiк да рубав, бiсовi дiти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
– Який гаспед одвойовував наше добре, опрiч нас самих? – кричали мiщане. – Одвоювали козаки!.. Та хто ж були тi козаки, коли не ми самi? Се то тепер, з вашоi ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви собi загарбали, самi собi пануете, ридванами iздите, а ми будуй власним коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш,[55 - Чинш – натуральний або грошовий податок, який платили помiщикам чи на державу; мито – податок за перевезення товарiв через кордон.] мито i чорт знае що! А чом же би i нам по-козацьки не причепити до боку шаблi да й не сидiти, згорнувши руки?
– Козаки сидять, згорнувши руки! – каже Шрам. – Щоб ви так по правдi дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно б вас досi ляхи з нед о ляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнii глави! Да тiлько козацькою одвагою i держиться на Вкраiнi предся Русь i благочестива вiра! Дай iм усiм козацьке право! Сказали б ви се батьку Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнii голови свою булаву! Де в свiтi видано, щоб увесь люд жив при однаковому правi? Усякому свое: козакам – шабля, вам – безмiн да терези, а поспiльству[56 - Поспiльство – на Украiнi до Народно-визвольноi вiйни 1648–1654 рокiв та в першi роки пiсля неi – назва мiщан i селян; згодом, у другiй половинi XVII–XVIII ст., – назва селянства.] – плуг да борона.
– Коли усякому свое, – каже Тарас Сурмач (а пляшкою махае так, що аж горiлка ллеться), – коли усякому свое, то чом же нам шаблю i козацьку волю не назвати своею? У козакiв не стало вiйська, – ми сiли на конi; у козакiв не було грошей, – ми дали iм i грошей, i зброю; укупi били ляхiв, укупi терпiли всякi пригоди, а як прийшлось до розквитання, то козаки зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке? Хiба ми не тii ж козаки?
– Хiба ми не тii ж козаки? – пiдхопила громада, позакладавши iз зневагою руки за пояси. – Хто жив iз нами запанiбрата, дак тепер гордуе нашим хлiбом-сiллю!
Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покривае слова його.
– Та постривайте, постривайте, пани кармазини, – гукнув один товстопикий синьокаптанник, – швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулi, що нас не забули… Добрi молодцi не дадуть нам загинути. Справимо ми вам чорну рад[57 - Чорна рада – термiн на означення козацькоi ради, в якiй, крiм старшини, брали участь рядовi козаки. Слово «чорна» походить вiд «чернь» – так називали рядових козакiв i нижчi стани суспiльства. Найвiдомiша Чорна рада вiдбулася 17–18 червня 1663 року бiля Нiжина.] у; тодi побачимо, хто яке матиме право!
– Ого, – каже Шрам, – он воно куди дiло хилиться!
– А то ж як? – кажуть, стоячи козирем, мiщане. – Не все тiлько козакам на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики![58 - Сiчовi братчики – запорiзькi козаки. Запорозька Сiч називалась братством, а запорозькi козаки – братчиками]
Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов i не вiн, мов i не чуе, що круг нього наче море грае.
– Еге-ге! – каже тодi Шрам. – Так се iз Низу такий вiтер вiе!
Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й знiметься пожежа по всiй Украiнi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi, що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на мiщан!
– Шановна громадо! – каже. – Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошанували отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч iхав iз батьком Богданом, отак зневажаете!
– Панотченьку ти наш коханий! – каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала. – Хто ж тебе зневажае? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такii, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому злого не заподiяв. Не вважай на iх галас. Мало чого не бувае, що п'яний спiвае! Їдь собi з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грiшних, прочитай святу молитву.
А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, виiхав iз-за Шрама да й каже:
– Казнае за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'е мене в Киевi, опрiч пана вiйта.
Мiщане вже взяли свое: зiгнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятуе й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.
– Оце, – кажуть, – пан, так пан! Дай, Боже, i повiк таких панiв! Нема в нього нi крихти гордостi!
– За те ж йому Господь дав таку золоту й панiю, – казали деякi.
– За те ж йому дав i дочку краще маку в городi, – добавили ще iншii.
– Ну, пропустiте ж нас, коли так, – каже Шрам.
– Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! – сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своiх гостей.
Розступились i дали проiхати верховим i ридвановi.
Довго iхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi. Далi здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:
– Вскую прискорбна еси, душе моя, i вскую смущаеши мя? Уповай на Господа!
А Черевань, iдучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить.
«Е, – думае, – отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його розважити».
– Бгате, – каже, – Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi журитись?
– Як чого? – каже Шрам. – Хiба не чув, що на умi в сих мугирiв?[59 - Мугир – мужик. (прим. авт.)] Задумали чорну раду iродовi душi!
– Та враг iх бери з iх чорною радою, бгате!
– От тобi на! А хiба ж ти не бачиш, звiдки сей вiтер вiе? Се вже коiть не хто, як проклятущий Іванець iз низовими комишниками. Так хiба нам сидiти, згорнувши руки, коли огонь уже пiдложено i ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраiнi!
– А що нам, бгате, до Вкраiни? Хiба нам нiчого iсти або пити, або нi в чому хороше походити? Слава тобi, Господи, буде з нас, поки нашого вiку! Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та iв би хлiб-сiль з упокоем, анiж менi битись на старiсть по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами.
– Враг вiзьми мою душу, – закричав iз серця Шрам, – коли я ждав од Череваня такоi речi! Ти Барабаш,[60 - Барабаш Іван (? – 1648) – осавул реестрового козацького вiйська, прибiчник польськоi шляхти.] а не Черевань!
Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова.
– Що ж оце ти сказав, бгатiку? – ледвi промовив через силу.
– Те, – каже, – що, так як Барабаш казав Хмельницькому:
Ми дачi не даем,
В вiйсько польське не йдем:
Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Анiж пiти лугiв потирати,
Своiм тiлом комарiв годувати?
Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобi тепер у мене й другого прiзвища, як Барабаш!
– Бгате Іване! – каже Черевань, а сам аж тремтить. – Рокiв десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько ж нехай враг вiзьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прiзвищем. Покажу я тобi, що я не Барабаш; iду з тобою за Днiпро так, як от сиджу на конi, – з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою.
– Отее так по-козацьки! – сказав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке серце. – Дай же, – каже, – руку да обiщайсь от перед Братством Сагайдачного,[61 - Киiвське церковне братство мало свою школу. Активну участь у дiяльностi цiеi органiзацii брав гетьман украiнського козацтва Сагайдачний, який, щоб вiдстояти братство вiд утискiв з боку шляхетськоi Польщi, у 1620 р. разом з усiм вiйськом Запорозьким увiйшов до його складу.Сагайдачний – Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (? – 1622), гетьман украiнського реестрового козацтва, талановитий полководець, вiдзначився своiми походами проти татар i туркiв.] що держатимешся за мене у всякiй долi.
