У неi було доросле дитинство, життя, яке складалося зi злетiв i падiнь, а в зрiлiсть вона прийшла з душею захопленоi дитини, якiй усе цiкаве i нове. Людмила Маркiвна досягла всього, про що мрiяла маленька харкiв'янка Люся – грати, спiвати, танцювати, – вона стала Актрисою.
Данило Романович (Галицький)
(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)
Князь Галицький i Волинський, видатний полководець i державний дiяч, перший украiнський король.
«Із блискучою мужнiстю, славолюбством, спадковим у племенi Ізяславовому, Данило поеднав здатнiсть до великих державних задумiв i до державноi розпорядливостi; iз твердiстю, умiнням неухильно прагнути до раз запропонованоi мети вiн поеднував м'якiсть у поведiнцi, розбiрливiсть у засобах, у чому походив на друга дiда свого, Ізяслава, i рiзко вiдрiзнявся вiд батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького вiдомий росiйський iсторик С. Соловйов.
Його державна дiяльнiсть тривала 59 рокiв, хоча прожив вiн 63 роки. Чотирирiчним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батькiвськiй лiнii й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнськiй. Полiтичний свiтогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрiшнiми ворогами, вiн почав успiшну вiйну з половцями, зав'язав дружнi вiдносини з Вiзантiею. З ним змушенi були рахуватися правителi Угорщини, Польщi та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжнiй лицар – на полi бою, 1205 р. На руках у молодоi княгинi Анни залишилися двое синiв – молодшому Васильковi виповнилося два рочки, старшому Даниловi – чотири. Переставши вiдчувати сильну князiвську руку, боярська опозицiя, з якою так довго боровся Роман, вiдразу змовилася проти його спадкоемцiв.
Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрiя II. Присланi ним вiйська тiльки на короткий час вiдновили порядок, але коли вони пiшли, непокiрливi бояри покликали на галицький стiл Володимира Ігоровича. Княгиня з дiтьми змушена була тiкати у Володимир (на Волинi). Але й там не знайшли вони притулку. Довiдавшись про намiр мiсцевоi знатi видати iх новому галицькому князевi, Анна iз синами тайкома, через пролам у мiськiй стiнi, залишила Володимир.
Юних Романовичiв i iхню матiр прихистив у себе Лешко Кракiвський. Незабаром Данило був вiдправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина i Волинь страждали вiд мiжусобних воен, набiгiв ятвягiв i литовцiв. Народ i навiть частина знатi все частiше згадували про синiв Романа, якi перебували у вигнаннi. Наляканi рiзаниною, що ii влаштували Ігоровичi в Галичi, бояри хотiли скористатися малолiтством Данила, щоб правити за його спиною.
1211 р. угорський король послав на Галич вiйсько, яке оволодiло мiстом. Данило, що прибув слiдом, був проголошений князем Галицьким. Оскiльки управляти вiн iще не мiг i за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали ii. Маленький Данило не хотiв розставатися з матiр'ю, плакав, а коли один iз бояр зiбрався вiдвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся i ранив тiльки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичi, а сама поiхала до Василька в Белз. Однак уже через рiк Данило залишив батькiв стiл i повернувся до Угорщини. У Галичi проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, вiдповiдно до якого князем на Русi мiг бути лише той, хто ним народився.
1214 p. угорський король, уклавши союз iз кракiвським князем Лешком, знову захопив Галич i посадив тут князем малолiтнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тодi ж Данило з матiр'ю за допомогою полякiв повернули собi два волинськi мiста – Тихомль i Перемишль. За словами галицького лiтописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, i сказали вони: “Так чи iнакше, а Володимир буде наш”».
Тим часом боротьба за Галич мiж Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумiв, що програе, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Вiдважного з пропозицiею зайняти галицький стiл. Лешко сподiвався з допомогою прославленого полководця вигнати угорцiв i самому запанувати в Галичинi. Але його планам не судилося здiйснитись. 1219 р. Мстислав на чолi кiнноi дружини вигнав угорський гарнiзон i почав княжити в Галичi. Данило, який уже став повнолiтнiм i затвердивсь у Володимирi-Волинському, вирiшив вступити в союз iз новим галицьким князем. Союз цей був скрiплений традицiйним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.
Вiдтодi старший син Романа стае помiтною фiгурою на полiтичнiй аренi Схiдноi Європи. Разом iз братом Васильком вiн заходився збирати пiд едине правлiння батькiвськi землi – i почав з Волинi. Данило вигнав полякiв iз захiдних областей Волинi i вiдiбрав Белз у свого вiчного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Вiн був смiливим i таланистим, поступово його огорнув ореол героя, пiдтверджений численними перемогами в боях з ворогами.
1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, i вони звернулися по допомогу до руських князiв. Тi зiбралися на «снем» – спiльний з'iзд – у Киевi i справедливо розсудили: «Краще нам зустрiти ворога на чужiй землi, нiж на своiй». 31 травня 1223 р. об'еднане вiйсько киiвського, чернiгiвського, смоленського, галицького, волинського й iнших князiв зiйшлося з монголо-татарами на рiчцi Калка. Пiд час битви передовi загони кочовикiв були зiм'ятi, але тут раптово половцi кинулись навтiкача, знищуючи фланговi руськi загони. Для русичiв бiй закiнчився важкою поразкою. За непогодженiсть дiй князi жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали пiд настил, на якому всю нiч бенкетували.
Треба сказати, що в критичний момент битви 22-рiчний Данило виявив себе як холоднокровний i вмiлий военачальник, хоробрий воiн. Незважаючи на важке поранення в груди, вiн продовжував битися. Очевидно, доля зберiгала його для майбутнiх справ: Данило зi своiм тестем Мстиславом Вiдважним живими повернулися на Русь.
В останнi роки свого правлiння Мстислав зблизився з угорцями i видав свою дочку за королевича Андрiя. Той одержав вiд тестя спочатку Перемишль, а потiм i Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоеному, та було вже пiзно. Даниловi знову довелося битись за батькiвську землю. Щоб заволодiти Галичем, старший Романович подолав опiр боярськоi опозицii, помiрявся силами з угорським вiйськом – одним iз кращих у Європi, дипломатичними шляхами нейтралiзував агресивних польських князiв i попутно розгромив хрестоносцiв пiд Дорогочином.
Молодий, але вже досвiдчений полководець спочатку здiйснив масштабну вiйськову реформу. Ранiше князi покладалися тiльки на свою кiнну дружину i народне ополчення, зiбране нашвидкуруч i погано навчене. Данило ж свое регулярне пiше вiйсько набрав iз городян: вони завжди пiдтримували його в боротьбi з боярами. Нова армiя була численною i добре озброеною, а ставка на мiський стан у тих iсторичних умовах виявилась едино правильною. Саме городяни, якi втомилися вiд нескiнченних усобиць, пiдтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичi 1238 р. Про цi подii лiтописець писав: «Кинулися графськi мужi до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, i прийняв вiн стiл батька свого i вiдсвяткував перемогу i поставив на нiмецьких воротах прапор свiй».
Однак благополучне правлiння Данила в единiй Галицько-Волинськiй землi тривало недовго: на сходi вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмi, Ростов. 1239 р. були захопленi Переяслав-Пiвденний i Чернiгiв. Данило Галицький спiшно спробував створити антимонгольську коалiцiю, вступивши в переговори про вiйськовий союз iз угорським королем Белою. Але той вiдмовив у допомозi Даниловi, як i поляки i мазовшани.
Тим часом у груднi 1240 р. орди кочовикiв штурмом взяли i майже знищили Киiв, а потiм пiшли на Галицько-Волинську Русь. Були захопленi Володимир, Галич i бiльшiсть великих мiст князiвства. До кiнця наступного року Батий завоював усю Пiвденно-Захiдну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тодi в Польщi, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбi проти татар.
Повернувшись у своi володiння навеснi 1241 p., Данило побачив усюди страшнi слiди навали. У столицi Волинi Володимирi «жодноi живоi людини не залишилося, церква Святоi Богородицi була наповнена трупами, iншi церкви були повнi трупiв i мертвих тiл». Руськi землi лежали в руiнах, а колись могутнi князi опинилися в залежностi в хана. Однiею з деяких областей Русi, де не визнавали влади кочовикiв, були володiння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своерiдним попередженням свавiльному князевi послужив набiг на Волинську землю 1243 р. i руйнування Пониззя.
До того ж, користуючись слабiстю Русi, влiтку 1245 р. об'еднане польсько-угорське вiйсько вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовникiв – Ярослав – учинила лютий опiр. 17 серпня 1245 р. бiля ii мурiв стався вирiшальний бiй. Данило, командуючи галицькими i волинськими полками, показав себе вмiлим i мужнiм военачальником. Угорське вiйсько було розбите вщент.
Того ж року Даниловi Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж iз татарами пiсля бою з угорцями князь просто не мiг – найкращi дружинники були втраченi. Зваживши все, вiн прийняв мужне рiшення: особисто з'явитись у ставку Батия i спробувати встановити з ним мирнi вiдносини. Вiддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозi вiн часто молився, просячи Бога вберегти його вiд лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усi вимоги, запропонованi етикетом ханського двору, i за звичаем обiйшов iз подарунками всiх впливових осiб.
Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним цiною приниження. З iншого боку, ця поiздка пiдвищила авторитет Данила Романовича в очах захiдних сусiдiв. Нiхто бiльше не збирався зазiхати на його власнiсть.
Змiцнивши своi позицii на Заходi i Сходi, Данило Галицький почав старанно й енергiйно готуватися до звiльнення своiх земель вiд гнiту кочовикiв. Із цiею метою вiн установив союзницькi вiдносини з недавнiми ворогами – польським князем i угорським королем, а також пiдписав мирний договiр iз Литовським князiвством. У пошуках союзникiв князь звернув свiй погляд не тiльки на захiд, але й на схiд. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрiя Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. вiн уклав iз главою Володимиро-Суздальського князiвства вiйськовий союз, скрiплений шлюбом iхнiх дiтей.
Одночасно Данило вiдновив переговори з Римом. Аби домогтися вiд Папи вiйськовоi допомоги, галицький князь дозволив присутнiсть i дiяльнiсть на православних украiнських землях католицьких чернечих орденiв. Рiшучим кроком до зближення двох церков мала стати коронацiя його присланим iз Рима королiвським вiнцем. Розумiючи, що це спричинить гнiв ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочинi коронацiя все-таки вiдбулась. Але крiм королiвського титулу, нiяких вiдчутних результатiв вона не дала, тому Данило без тiнi сумнiву розiрвав домовленiсть iз Римом.
Залишившись без пiдтримки перед грiзним ворогом, князь-король продовжував змiцнювати старi та зводити новi мiста i фортецi, переважно на схiдних рубежах князiвства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював вiйсько. Особливу увагу вiн придiляв важкооснащенiй кiннотi. За свiдченням лiтописця, Данило перейняв усе краще в iноземному озброеннi, у тому числi легкi й мiцнi китайськi лати зi шкiри бикiв, якi побачив у тих же монголiв. Уся ця робота проводилася поспiхом, тому що татари щорiчними набiгами нагадували про себе.
Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успiшними для Галицько-Волинського князiвства. Але коли на украiнськi землi прийшли новi загони кочiвникiв пiд керiвництвом досвiдченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.
Бурундай наказав зруйнувати укрiплення в тих мiстах, узяти якi татари не змогли б. Не маючи iншого виходу, Данило i Василько пiдкорилися. Фортечнi споруди великих мiст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця i Луцька – були знищенi. Розумiючи, що татари мстять за його опiр, Данило вважав за потрiбне виiхати до Польщi, а звiдти до Угорщини. Цим вiн сподiвався врятувати Галичину i Волинь вiд подальшого руйнування.
Повернувшись до рiдного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький бiльше не воював, залишивши це заняття молодим – синам i онукам. Останнi своi роки вiн присвятив улаштуванню життя в князiвствi. Було закладено новi мiста, заохочувався розвиток торгiвлi та ремесел, видавалися закони, якi захищали селян вiд сваволi феодалiв.
На жаль, нащадки Данила не зберегли цiлiсностi та незалежностi Галицько-Волинськоi Русi. У серединi XIV ст. вона була захоплена бiльш могутнiми сусiдами – Литвою i Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'еднувача Захiдноi Русi залишилася.
Помер Данило Романович 1264 р. у Холмi (нинi Хелм на територii Польщi) i був похований у церквi Успiння Богоматерi.
Історична роль Данила Галицького, безсумнiвно, велика. Вiн зумiв, незважаючи на несприятливi умови, об'еднати Галицьку i Волинську землi в могутне князiвство й успiшно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звiльнитися вiд ординського ярма, своею мудрою державною полiтикою i полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовiкову традицiю боротьби украiнського народу за незалежнiсть.
Дерюгiна Ірина Іванiвна
(народ. 1958 р.)
Вiдома гiмнастка. Абсолютна чемпiонка свiту (1977, 1979рр.) i Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпiонка СРСР з художньоi гiмнастики. Старший тренер спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя мiжнародноi категорii. Вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни (з 1988 р.).
Ірина Іванiвна Дерюгiна за величезний внесок у розвиток украiнського спорту нагороджена орденом Княгинi Ольги III ступеня. Їi називають «стильною жiнкою», «щасливим тренером», «активним функцiонером спорту». Вона вже багато рокiв захоплюе i дивуе не тiльки шанувальникiв художньоi гiмнастики, але й свiтову громадськiсть своею цiлеспрямованiстю, величезною працездатнiстю, витривалiстю i непохитнiстю волi. Дерюгiна завжди твердо стоiть на ногах. Колись вона полонила вболiвальникiв майстернiстю, умiнням володiти своiм гнучким i пластичним тiлом, зберiгаючи протягом усього виступу жiночнiсть i красу, гiдну пензля художника. А зараз суворо-чарiвна Ірина Іванiвна випромiнюе впевненiсть у своiх силах i з гордiстю носить iще один титул, даний iй за незламний внутрiшнiй стрижень, – «справжня ледi Сталь». Ірина завжди чiтко знае, чого вона хоче i як цього досягти. За ii власним твердженням, вона нiколи не впадала у вiдчай i не вiдчувала розчарувань. І хоча вона i йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.
Майбутня олiмпiйська чемпiонка народилася в Киевi 11 сiчня 1958 р. у сiм'i професiйних спортсменiв: ii батько Іван Костянтинович – олiмпiйський чемпiон iз сучасного п'ятиборства, мати Альбiна Миколаiвна – тренер iз художньоi гiмнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала iз собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у свiт спорту, тренувань i зборiв. Там завжди було гамiрно i цiкаво: звучала музика i мамин голос, який змушував гiмнасток доводити будь-який елемент до досконалостi. Дiвчинка нiкому не заважала, тому що розумiла: всi зайнятi справою. Але Іринi зовсiм не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерiгала за грацiозними рухами мами i гiмнасток. Їй i самiй хотiлося так само, як вони, витончено i вiртуозно пурхати пiд звуки музики, майстерно виконуючи вправи…
Альбiна Миколаiвна вiдвела дочку до балетноi школи, коли Ірi виповнилося всього чотири роки. Їй хотiлося, щоб мала опанувала азами хореографiчного мистецтва, i навiть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то вiдмiнна танцювальна пiдготовка не зашкодить. І хоча балет дiйсно серйозно захопив Іру, пiсля занять вона все одно прибiгала в гiмнастичний зал до матерi. Дiвчинка вже тодi пiдсвiдомо рвалася на помiст, думкою повторювала всi рухи гiмнасток, але мати не поспiшала пiддавати ii серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гiмнастики, все ще мрiючи стати балериною, у 10-лiтньому вiцi вступила до Киiвського хореографiчного училища.
Остаточний вибiр мiж балетом i професiйними заняттями гiмнастикою Дерюгiна зробила влiтку 1972 p., коли ii запросили до молодiжноi збiрноi краiни. А вже наступноi зими вона записала у своему спортивному щоденнику: «Мiй iдеал у художнiй гiмнастицi – Марiя Гiгова i перша абсолютна чемпiонка свiту 1963 р. Людмила Савiнкова».
Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналiзувати i зробити все, щоб надалi ii не повторити. Невтомне бажання боротьби i здоровий спортивний азарт допомагали Іринi. Нiщо не могло ii зупинити, навiть травма – защемлення менiска правого колiна. Тодi, на Кубку СРСР, який проходив у рiдному Киевi, вона виступала, перемагаючи нестерпний бiль. Однак, дивлячись на неi, нiхто не мiг про це здогадатись – Ірина осяйно усмiхалася землякам. І перемогла!
Спортивний характер Дерюгiноi допомагав переборювати будь-якi труднощi. У 15 рокiв вона взяла участь у своему першому чемпiонатi. Тодi на першостi СРСР спортсменка посiла загальне 22-ге мiсце. Як справедливо вважала мама, Ірi просто не вистачило досвiду. Але ця перша невдача нiяк не вiдбилася на подальших планах.
Потiм був дебют за кордоном, у Голландii. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професiоналiв свiтового рiвня. Про манеру виконання Дерюгiноi, артистизм i стараннiсть багато писала преса, пророкуючи iй велике майбутне. Юнiй гiмнастцi аплодували навiть суддi, особливо за вправу зi стрiчкою, виконану пiд вальс Андрiя Петрова з кiнофiльму «Стережися автомобiля». Так стрiмко почалася воiстину трiумфальна хода майбутньоi чемпiонки.
1975 р. Ірина стала абсолютною чемпiонкою Украiни, вигравши при цьому i всi окремi види програм. П'ять рокiв поспiль вона була абсолютною чемпiонкою СРСР. Потiм до своiх нагород вищоi проби вона додала золото абсолютноi чемпiонки свiту 1977 i 1979 pp. i Європи 1978 p., чемпiонки свiту i Європи в окремих видах багатоборства 1975 i 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстернiсть, талант, а найголовнiше – упевненiсть, що, навiть залишивши помiст, вона нiколи не розстанеться з художньою гiмнастикою. Ірина Іванiвна намагалася нiчого не планувати – вона просто крок за кроком, послiдовно, спокiйно й упевнено йшла до поставленоi мети. 1980 р. Дерюгiна закiнчила Киiвський iнститут фiзичноi культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни i суддя мiжнародноi категорii.
У листопадi 1980 р. Дерюгiна вийшла замiж за «кращого футболiста Європи», нападника киiвського «Динамо» Олега Блохiна. 15 сiчня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америцi й от-от мае одержати диплом юриста. Іра Блохiна – натура настiльки ж обдарована i схильна захоплюватися (майбутнiй правознавець пробуе себе на естрадi, серйозно й успiшно займаеться вивченням iноземних мов), як i цiлеспрямована. Як i легендарнi батьки, вона знае, що нiщо на свiтi не даеться легко i, щоб досягти успiху, необхiдно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаешся, тебе по-справжньому хвилювала.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
