1999—2000 pp. – керiвник iнформацiйноi служби «Вiльна хвиля» радiо «Континент».
Георгiй Гонгадзе був автором документальних фiльмiв «Бiль землi» (1993 p.), «Тiнi вiйни» (1994 p.), «Колиска» (1995 p.), «Охоронцi мрii» (1996 p.).
Мережевий проект «Украiнська правда», пiд керiвництвом Гонгадзе, з'явився 17 квiтня 2000 p., наступного дня пiсля iнiцiйованого Леонiдом Кучмою всеукраiнського референдуму про посилення влади президента за рахунок парламенту.
Особиста полiтична позицiя авторiв «Украiнськоi правди» представлялася радикально-демократичною, що, однак, не заважало Гонгадзе давати на сторiнках свого видання слово полiтикам центру й лiвоi опозицii, зокрема лiдерам соцiалiстiв.
Газета жорстко критикувала полiтику Л. Кучми, та центральною мiшенню критики журналiстiв i самого Гонгадзе став депутат Верховноi Ради Олександр Волков, мiльйонер, один iз спонсорiв переобрання Л. Кучми.
Гонгадзе не був лiдером опозицii – вiн займався полiтичною журналiстикою. У жовтнi 1999 р. пiд час ток-шоу «Епiцентр» президента Кучму вивели з рiвноваги питання Гонгадзе про причини корупцii украiнськоi влади.
Коли у вереснi 2000 р. Георгiй Гонгадзе зник, то вiдразу виникло багато версiй цiеi подii. Через два мiсяцi у Таращанському лiсi було знайдено обезголовлений труп чоловiка, який за припущенням мiг бути тiлом загиблого журналiста. Поруч було знайдено срiблений браслет, талiсман i перстень, що, як пiдтвердила дружина журналiста Мирослава, належали Георгiю Гонгадзе.
18 грудня пiсля упiзнання тiла Мирослава Гонгадзе заявила, що iснуе велика ймовiрнiсть, що тiло належить ii чоловiковi, Георгiю Гонгадзе. М. Гонгадзе вiдзначила, що iй надали можливiсть у складi експертноi комiсii «оглянути те, що залишилося вiд тiла», що було знайдено в Таращi. Вона тодi розповiла, що «дуже складно сказати, що це таке», тому що «упiзнанню воно нiяк не пiдлягае». За словами М. Гонгадзе, тiло можна упiзнавати тiльки окремими частинами.
У листопадi 2000 р. лiдер Соцiалiстичноi партii Украiни Олександр Мороз обнародував аудiозаписи, зробленi в кабiнетi президента Украiни Леонiда Кучми офiцером охорони Миколою Мельниченком, на яких президент нiбито говорить iз головою Служби безпеки Украiни Леонiдом Деркачем i мiнiстром внутрiшнiх справ Юрiем Кравченком про необхiднiсть усунення журналiста. Кучма тодi стверджував, що записи сфабрикованi.
На пiдставi цих записiв тодiшня украiнська опозицiя, очолювана Юлiею Тимошенко й лiдером соцiалiстiв Олександром Морозом, обвинуватила президента Украiни в причетностi до вбивства Георгiя Гонгадзе.
У липнi 2001р. Георгiй Гонгадзе посмертно нагороджений премiею Органiзацii з безпеки й спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ) за внесок у розвиток журналiстики й демократii. Урочиста церемонiя вручення вiдбулася в Парижi. Премiю одержала вдова журналiста Мирослава Гонгадзе. «Георгiй боровся за свободу слова й права людини на Украiнi. Вiн мiг би багато зробити, але його знищили. Ця премiя е належною оцiнкою його дiяльностi», – заявила тодi Мирослава Гонгадзе.
Керiвник «Украiнськоi правди» Альона Притула, коментуючи цю нагороду, сказала, що зараз, пiсля його смертi, Украiна й ЗМІ краiни вже не такi, як були до вересня 2000 р. Своею загибеллю Георгiй згуртував журналiстiв i змусив владу слухати пресу.
Пiсля зустрiчi з Президентом Украiни Вiктором Ющенком у лютому 2005-го Леся Гонгадзе заявила, що його дезiнформують у справi Гонгадзе, що вона бiльше не буде спiлкуватись iз прокуратурою, тому що не довiряе iй.
У квiтнi 2005 р. до Киева приiхала Мирослава Гонгадзе, яка з квiтня 2001 р. одержала в США статус полiтичного бiженця й працюе на радiо «Голос Америки».
На зустрiчi з дружиною загиблого журналiста Вiктор Ющенко запевнив: силовики докладуть усiх зусиль для розкриття вбивства Георгiя. «Перший етап на сьогоднi вже завершено, слiдству вiдомi iмена безпосереднiх виконавцiв. Друга частина – вийти на замовникiв», – наголосив Вiктор Ющенко.
Президент запевнив, що розкриття справи Гонгадзе – це питання його честi.
Мирослава Гонгадзе переконана в необхiдностi експертизи плiвок майора Мельниченка, i, насамперед, тiеi частини, що стосуеться вбивства ii чоловiка. «Це мае бути нове розслiдування, з новими украiнськими слiдчими й iз залученням iнших мiжнародних експертiв», – упевнена М. Гонгадзе.
Нинi у суспiльствi обговорюються багато версiй щодо вбивства журналiста. Існують припущення й про участь деяких спiвробiтникiв ФСБ Росii. Резонансною подiею стало самогубство Юрiя Кравченка, котрий, як вважають, мав вiдношення до цiеi справи.
За словами нинiшнього голови МВС Юрiя Луценка, Георгiя Гонгадзе вбили, щоб залякати iнших. Тодi, 1999 p., пiсля перемоги «Кучма-2», у суспiльствi була жахлива депресiя. Мало хто з полiтикiв i громадських активiстiв вiрив у те, що схему волковського «Соцiального захисту» щодо фальсифiкацii виборiв може бути найближчим часом переборено. Краiна йшла до диктатури. Опиралися тiльки безстрашнi журналiсти, серед яких i Георгiй, що прославився своiми виступами на радiо «Континент», декiлькома смiливими статтями в «Гранях» i викликом режиму в «Украiнськiй правдi». Його вбивство було задумано як урок для iнших. До честi украiнського суспiльства, ця справа стала сигналом для повстання.
Пiд Таращею стоiть пам'ятний хрест Георгiя, на якому написано: «Його життя стало цiною пробудження Украiни».
Грiнченко Борис Дмитрович
(народ. 1863 p. – пом. 1910 p.)
Видатний письменник, педагог, лексикограф, фольклорист, редактор, видавець, громадсько-культурний дiяч, органiзатор i голова «Просвiти» в Киевi. Автор найбiльш повного 4-томного тлумачного «Словаря украiнськоi мови» (1907—1909 pp.).
Як тiльки не називали Бориса Грiнченка! І просто вчителем, i зразком для наслiдування, i пророком, i «левiтом храму Украiни», i навiть апостолом. Але всiх порiвнянь i похвал украй мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсi сучасного життя, була переконана, що рiдна мова – це не мертве слово, а рiдна школа – це право людини…»
Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вiльховий Яр i Кути (Долбине) Харкiвськоi губернii. Батько його, вiдставний штабс-капiтан Дмитро Якович Грiнченко, був збiднiлим малоросiйським помiщиком, мати, Полiксенiя Миколаiвна Литарева – дочкою росiйського полковника. Родина жила дуже бiдно, i «жменька цукру чи бублик були для дiтей великою розкiшшю. Так само, як i цiлi чоботи». Однак батьки хотiли спрямувати свое потомство на «помiщицький» шлях i тому насамперед категорично забороняли дiтям уживати «мужицьке нарiччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» i, як сам згодом згадував, рiс, схиляючись «до московських патрiотичних тенденцiй шовiнiстичного кольору». Рокiв у п'ять вiн навчився грамоти i, сховавшись у лiсi, подалi вiд чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлiчi романiв i газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись i класики лiтератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюго, М. Гоголь, О. Пушкiн, М. Некрасов, О. Кольцов, – якi й стали першими вчителями хлопчика. Зрiдка в журналах вiн натрапляв i на украiнських авторiв, статтi про Украiну i чумакiв. Але понад усе зворушили уяву Борi образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка i iхня боротьба за козацьку волю.
Уже в шiсть рокiв ця жадiбна до знань дитина почала займатися творчiстю. На свiт з'являлися численнi власнi «журнали» з його вiршами, розповiдями, «науковими статтями», зрозумiло, росiйською мовою. Ними Боря постiйно набридав батькам «i дiдовi Андрiю – старому пiчнику, який жив у Грiнченкiв зi своею слiпою бабою Галькою». Коли пiдросли молодшi брат i сестри, вони теж були змушенi стати читачами i слухачами.
Перша зустрiч хлопчика з украiнською культурою вiдбулася в селi бiля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян вiн навчився рiдноi мови, познайомився з поетичною народною творчiстю, обрядами. Потiм, уже пiд час навчання в Харкiвському реальному училищi, вiн почув, як якась панi похвалила украiнську мову i Т. Шевченка. Удома вiн випадково натрапив у батькiвськiй скринi на «Кобзар» i був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очi вiдкрили», – так згадував Грiнченко про пережите тодi потрясiння. І пiшло… Борис почав писати украiнською вiршi, повiстi, драми i навiть уклав украiнський словник, а журнали для товаришiв-школярiв складав уже двома мовами; ходив по селах i збирав народнi пiснi та перекази. Над ним постiйно смiялися, iнодi – карали, але вiн не звертав на це уваги.
Борi було 13 рокiв, коли вiн раз i назавжди закохався в украiнську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках i читаннi творiв І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Кулiша й iнших авторiв. Але якщо це читання стало систематичним i вдумливим, то iнше смiливо можна було назвати мiшаниною. То його потягне до лiтературноi критики, i вiн зачитуеться Писаревим i Белiнським, то зацiкавиться iсторiею i не мислить життя без Шашкова i Шерра… Борис жадiбно прагнув до знань. У 15 рокiв до його рук потрапили працi соцiалiстiв. Вiн захопився революцiйною iдеею, не зовсiм розумiючи, що вона являе собою, i поплатився за це. Спочатку його вiдчислили з училища, а потiм заарештували. Обiцяли вiдпустити вiдразу, як тiльки скаже, вiд кого одержав книгу недозволеного змiсту, але гордий юнак мовчав як риба. Ім'я К. Фiлiппова, революцiонера-активiста, було назване лише через пiвтора мiсяця, коли вже хворий на туберкульоз у сирiй холоднiй камерi Грiнченко довiдався, що той виiхав iз мiста. Пiд тиском вiце-губернатора Бориса вiдпустили за умови рiчного перебування пiд батькiвським наглядом.
Молодий Грiнченко, якого батько хотiв вiддати у вiйськову службу, не бажав пiдкорятися батькiвськiй волi. Вiн пiшов з дому i влiтку 1881 р., не без допомоги того ж вiце-губернатора, екстерном склав iспит на сiльського вчителя. А поки чекав мiсця, працював писарем у Харкiвськiй казеннiй палатi за 10 карбованцiв на мiсяць. Цих грошей саме вистачало на оплату житла, чай iз хлiбом та iнодi – на яку-небудь одну страву в iдальнi. Бентежна душа юнака не знаходила спокою: вiн хотiв бути корисним для свого народу, а доводилося скнiти над чиновницькими паперами. Весь вiльний час Борис присвячував самоосвiтi, тому що у зв'язку з «революцiйним» минулим шлях до офiцiйноi освiти був для нього закритий. У листопадi того ж року вiн таки отримав призначення в село Введенське i з оптимiзмом став до роботи. «Школа – це маленький будиночок… у ньому 2 зламанi парти, вибите скло, зiрвана пiдлога i страшенний холод. Книжок немае жодноi», – скаржився учитель-початкiвець близькому другу І. Зозулi. Але вiдразу сам бадьоро додавав: «Будемо боротися з несприятливими випадками i всiлякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав свое життя з прекрасною дiвчиною, теж учителькою i письменником-початкiвцем Марiею Миколаiвною Гладилiною (писала пiд псевдонiмом М. Загiрна, а пiзнiше – М. Чайченко). У них народилась едина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, i Грiнченки переiжджали з мiсця на мiсце стiльки ж, скiльки i працювали. Через обвинувачення мiсцевого попа-шовiнiста в «украiнофiльствi» й iншiй «агiтацii» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переiздах була й своя користь: «…того, що шукав [украiнський лексичний i фольклорний матерiал], мав достатньо» – колекцiя для дослiджень Бориса постiйно поповнювалася. І вiн усього себе вiддавав роботi, вже в 20 рокiв сказавши слова, гiднi навченого роками чоловiка: «Справи, справи – аж голова бiла». Таким Борис Дмитрович i залишився у спогадах друзiв i пам'ятi народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «бiльше працювала, нiж жила».
За час свого вчителювання Грiнченко найдовше затримався в селi Олексiiвка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватнiй школi X. Д. Алчевськоi, чиi педагогiчнi погляди збiгалися з його власними. За сприяння цiеi видатноi жiнки в Бориса була можливiсть успiшно працювати в спокiйних умовах. Вiн виявив неабиякi здiбностi педагога, i «сiльський люд гаряче полюбив його, дiти бiгли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги придiляв особистостi дитини, шукав пiдхiд до кожного свого учня i першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток i змiцнення мислячоi сили». Грiнченко вчив дiтей насамперед мистецтву думати й аналiзувати i бачив у цьому запоруку гармонiйного розвитку особистостi. І, працюючи в перiод заборони навчання i видання книг украiнською мовою, вiн наполягав саме на ii чiльнiй ролi в майбутньому нацii поряд iз упровадженням нових прогресивних знань. У рiзнi роки кiлька своiх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освiти i педагогiки. Це методичний посiбник «Украiнська граматика для навчання читанню i письму» i хрестоматiя «Рiдне слово», якими користувалися i в першi роки пiсля Жовтневоi революцii, а також роботи «Яка тепер народна школа на Украiнi» (1896 р.) i «На безпросвiтному шляху. Про украiнську школу» (1907 p.).
Треба сказати, що на професiйному рiвнi Грiнченко-поет почав писати ще в 17-лiтньому вiцi, коли послав деякi своi вiршi І. Нечую-Левицькому, який iх схвалив i помiстив у галицькому журналi «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публiкувався в рiзних украiнських виданнях й окремих книжечках пiд псевдонiмом Іван Перекотиполе i Василь Чайченко. Серед його лiтературноi спадщини лiричнi вiршi (збiрник «Пiд хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповiдi та повiстi, зiбранi в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутовi, iсторичнi та комедiйнi п'еси («Непокiрний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячi розповiдi («Ксенiя», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грiнченко вважав «обов'язком, який подобаеться йому». Автор настiльки вживався у свiт дитини, дивився на навколишню дiйснiсть ii очима, що кожне з оповiдань вражало читача вiрогiднiстю переживань дитячоi душi. Перу Грiнченка належать численнi переклади i лiтературнi спрощення для простих людей кращих творiв свiтових класикiв (зокрема Гомера, Шекспiра, Скотта, Гюго, Мольера, Шiллера), педагогiчнi, етнографiчнi, iсторичнi, публiцистичнi i критичнi статтi.
Грiнченко-письменник виявив себе не тiльки як небуденно мислячий автор, але i як тонкий психолог, i просто як людина, у якоi душа болить за рiдний народ. Вiн усе життя активно вiдстоював iдею нацiонального руху, яку втiлив у повiстi «Сонячний промiнь», i вирiшував проблему iснування украiнськоi iнтелiгенцii як духовного провiдника суспiльства, у той час як сама вона не мае визначених iдеалiв. Цю хворобливу для себе тему Борис Дмитрович розкрив в одному з кращих своiх творiв – «На розпуттi». У ньому вiн дослiджував потворне явище – паралiч волi мислячих людей Украiни. І знайшов однозначну вiдповiдь: причина всьому – брак солiдарностi украiнцiв, як людськоi, так i нацiональноi: «Ми до того не солiдарнi мiж собою, до того iндивiдуальнi, що iнодi i найпростiшоi справи спiльно не можемо зробити».
Але оскiльки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крiм роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. вiн був статистиком у Херсонi, а в 1894 р. переiхав до Чернiгова, де служив у губернському земському управлiннi: спочатку завiдував земською оцiнкою i народною освiтою, а потiм став секретарем. У чернiгiвський перiод свого життя Грiнченко за допомогою мецената Івана Череватенка органiзував видання значноi бiблiотечки народно-просвiтительських книг, став одним iз керiвникiв нелегальноi украiнськоi органiзацii «Чернiгiвська громада». Вiн разом з дружиною займався упорядкуванням музею украiнськоi старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такi люди, як вiн, «кидаються на всi боки, заповнюють прогалини, латають, пiднiмають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи бiльше рук». Грiнченко не любив непорядку й лiнощiв, своiм прикладом вiн заражав бездiяльних друзiв, якi нiби чогось чекали, i дорiкав iм бiблiйними словами: «Жнива багато, а працiвникiв мало».
У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Киевi, де прожив до самоi смертi. Чотири роки вiн активно займався редакцiею першоi щоденноi украiнськоi газети «Суспiльна думка» (пiзнiше – «Рада») i журналу «Нова громада». У 1906 р. вiн став одним iз органiзаторiв першого киiвського товариства «Просвiта». Напiвлегальна органiзацiя, чиiм керiвником був Грiнченко, ставила за мету вiдродження до повноцiнного життя рiдноi мови i традицiй, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг украiнською мовою й iншою просвiтительською дiяльнiстю.
Редакцiйну i керiвну роботу Грiнченко поеднував iз втiленням у життя своеi мрii, яку давно плекав. Кiлька рокiв напруженоi працi, усi зiбранi ним лексикографiчнi i фольклорнi матерiали, помноженi на таку ж копiтку роботу найвiдомiших представникiв украiнськоi iнтелiгенцii – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесi Украiнки, О. Русова, – втiлилися у справжньому пам'ятнику Борисовi Дмитровичу. Ним став найповнiший за всю iсторiю краiни тлумачно-перекладний «Словарь украiнськоi мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховуе 68 тис. слiв. Для украiнськоi науки i культури вiн мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для росiйськоi або Лiнде – для польськоi: словник зафiксував народну i фольклорну мови й iноземну лексику. Але суспiльство безжалiсно поставилося до цiеi працi, i пiсля першого видання про нього забули майже на пiвстолiття. Повторне видання вiдбулося лише в 1950-х pp., але й донинi цей словник не втратив своеi лексичноi цiнностi.
В останнi роки життя Грiнченка, з настанням реакцii, посилилися переслiдування його як украiнофiла i полiтично неблагонадiйного. Кiлька мiсяцiв вiн провiв у в'язницi, де туберкульоз цiлком запанував у його i так немiцному органiзмi. Остаточно пiдiрвали моральнi i фiзичнi сили Бориса Дмитровича смерть замученоi царськими поплiчниками дочки-революцiонерки i важка хвороба онука. У 1910 р. вiн виiхав на лiкування на iталiйський курорт Оспедалеттi, де помер 6 травня.
Поховали великого сина украiнського народу на батькiвщинi, у Киевi. Бориса Дмитровича Грiнченка, приреченого тепер на вiчний спокiй на Байковому цвинтарi, проводжали в останню путь тисячi людей. Ридала не одна Украiна – Бiлорусiя, Польща, Росiя, Італiя, Францiя, Австрiя, де його дiяльнiсть була широко вiдома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вiнець. Грiнченка називали не тiльки апостолом. Його називали мучеником украiнськоi землi.
Грушевський Михайло Сергiйович
(народ. 1866 р. – пом. 1934 р.)
Видатний украiнський iсторик, лiтературознавець, публiцист, письменник, громадсько-полiтичний i державний дiяч, академiк Всеукраiнськоi академii наук i АН СРСР, Голова Украiнськоi Центральноi Ради, перший Президент Украiни.
«Грушевський на посту Голови Центральноi Ради справдi був главою i ментором усього зiбрання депутатiв. Вiн стояв непомiрно вище них за своею освiтою, европейським тактом i вмiнням керувати засiданнями. Ставлення членiв Ради до Грушевського було надзвичайно поважливим: його називали «професором», «батьком» i навiть «дiдом». Невисокий на зрiст, рухливий, iз великою сивою бородою, в окулярах, iз блискучим поглядом з-пiд густих брiв, що нависли, у своему крiслi голови вiн нагадував казкового дiда-Чорномора…» – так писав про видатного лiдера украiнськоi революцii депутат Малоi Ради вiд опозицiйноi еврейськоi партii Гольденвейзер. Безумовно, таке шанобливе ставлення не тiльки з боку друзiв, але i з боку опонентiв Грушевський заслужив усiм своiм життям i дiяльнiстю, якi вiн присвятив служiнню Украiнi.
Михайло Сергiйович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в м. Холм Люблiнськоi губернii (тепер Хелм на територii Польщi). Його батько Сергiй Федорович, нащадок старовинного роду священикiв, закiнчив Киiвську духовну академiю, служив учителем словесностi в мiсцевiй греко-католицькiй гiмназii. Коли Мишковi було всього чотири роки, батько отримав на Кавказi посаду iнспектора (а потiм i директора) народних шкiл. Сiм'я переiхала до Ставрополя, потiм до Владикавказа, а ще пiзнiше – до Тифлiса, де хлопець, який отримав початкову освiту вдома, вступив одразу до третього класу гiмназii.
Виховуючись далеко вiд батькiвщини, Михайло, проте, змалку виявляв велику зацiкавленiсть до всього украiнського – iсторii, лiтератури, етнографii. Свою роль у цьому вiдiграли як дух патрiотизму, що панував у сiм'i, так i частi поiздки до дiда – священика в подiльському селi Сестринiнцi, який прищеплював хлопчику любов до культури i традицiй рiдного народу.
Найкращими друзями для Михайла стали книги. Вони живили його дитячi мрii i фантазii, в яких вiн бачив себе украiнським лiтератором i вченим. (До речi, вже перший лiтературний досвiд Грушевського, який вiдноситься до 1885 p., отримав високу оцiнку І. Нечуя-Левицького.) Вiн зачитувався працями украiнських iсторикiв – М. Костомарова, П. Кулiша, А. Скальковського, М. Максимовича, – першими випусками «Киевской старины» – одного з кращих iсторичних журналiв XIX ст. Майбутне Михайла вимальовувалося чiтко.
1886 р. вiн вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету, де його наставником став вiдомий украiнський iсторик В. Б. Антонович. Уже на третьому курсi М. Грушевський почав велику працю «Нарис iсторii Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV ст.». 1891 p. пiсля публiкацii праця була удостоена золотоi медалi i стала його кандидатською дисертацiею. Критики вiдзначали прекрасне знання джерел i здатнiсть автора до аналiзу iсторичних концепцiй.
За протекцiею наукового керiвника здiбного випускника через рiк прийняли на кафедру iсторii для «пiдготовки до професорського звання». Грушевський склав магiстерськi iспити, а в травнi 1894 р. захистив магiстерську дисертацiю «Барське староство. Історичнi нариси», присвячену iсторii Подiлля XIV—XVIII ст. У цей перiод свого життя вiн брав активну участь у дiяльностi Киiвськоi «староi» Громади – органiзацii украiнськоi iнтелiгенцii.
1894 р. став переломним у життi молодого вченого: за рекомендацiею В. Антоновича Грушевський був затверджений професором кафедри всесвiтньоi iсторii Львiвського унiверситету. У Львовi вiн поряд з напруженою лекцiйною роботою з головою поринув у дiяльнiсть Наукового товариства iм. Т. Шевченка (НТШ), де був обраний керiвником фiлософсько-iсторичного вiддiлу i редактором «Записок Наукового товариства iм. Т. Шевченка».
Очоливши товариство 1897 p., учений перетворив його на щось схоже на украiнську Академiю наук. У НТШ почали працювати iсторична, фiлософська та природничо-математична секцii, дiяли музей, бiблiотека, друкарня, книгарня. За iнiцiативою М. Грушевського почався випуск «Джерел до iсторii Украiни-Русi» – унiкальноi етнографiчноi збiрки.
Ще у львiвський перiод своеi дiяльностi вчений вирiшив утiлити в життя давню творчу мрiю – створити узагальнюючу працю з iсторii Украiни. Це видавалося йому справою честi своеi i свого поколiння. 1899 р. вийшов перший том монументальноi працi Грушевського «Історiя Украiни-Русi». Спочатку передбачалося видати тритомний твiр, але в мiру того як продовжувалася дослiдницька робота, праця розросталась i в остаточному варiантi являе собою незавершений десятитомник. До 1913 р. вийшло 7 томiв i перша половина восьмого. Останнiй, десятий том був опублiкований уже пiсля смертi вченого 1937 р. Пiзнiше побачили свiт i стислi, так би мовити, «напiвмiрнi» варiанти цiеi працi: «Нарис iсторii украiнського народу» (1904) та «Ілюстрована iсторiя Украiни» (1911). У цих творах М. С. Грушевський, спираючись на широкий документальний матерiал, данi етнографii i археологii, доводив, що iсторiя украiнського народу почалася не з XIV ст., як до цього вважалося, а з IV ст., з часiв слов'янських племен антiв. Першою украiнською самостiйною державою була Киiвська Русь, наступницею якоi вчений вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю. Стисло свою концепцiю Грушевський виклав у статтi «Звичайна схема Руськоi iсторii i справа рацiонального викладу iсторii схiдного слов'янства», яка стала широко вiдомою. З натхненням сприйнята слов'янською iнтелiгенцiею, стаття була не сприйнята i засуджена в офiцiйнiй росiйськiй iсторiографii.
Грушевському пiд час роботи у Львiвському унiверситетi вдалося створити свою iсторичну школу, до якоi належать такi вiдомi украiнськi iсторики, як І. Крип'якевич, І. Джиджора, Є. Трелецький, С. Томашевський.
