У Галичинi Михайло Сергiйович почав i полiтичну дiяльнiсть. Досить швидко вiн зблизився з представниками демократичноi елiти Захiдноi Украiни, зокрема з видатним поетом, ученим i громадським дiячем І. Я. Франком. Професор Грушевський став одним з iнiцiаторiв створення Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii, обiйняв у нiй посаду заступника голови. Але досить скоро у нього виникли розбiжностi з бiльшiстю керiвництва партii, оскiльки вiн обстоював бiльш радикальнi позицii. Своi погляди вчений змiг висловити на сторiнках журналу «Лiтературно-науковий вiсник», де почав проводити iдею рiвноправностi украiнцiв iз поляками, росiянами i австрiйцями. Це викликало загострення вiдносин iз впливовими польськими колами, якi фактично поховали його iдею створення у Львовi украiнського унiверситету.
Зате в особистому життi Михайла Сергiйовича все було гаразд. 1896 р. вiн одружився з учителькою однiеi з мiсцевих шкiл – Марiею Вояковською. А через 4 роки в родинi Грушевських з'явилась iхня едина дитина – дочка Катя (Кулюня, як ii називали батьки).
З початком першоi росiйськоi революцii 1905 р. Грушевський iз родиною повернувся на Приднiпровську Украiну, оселившись у Киевi, в особняку, побудованому на грошi батька. Царським манiфестом вiд 17 жовтня 1905 р. в Росiйськiй iмперii були проголошенi демократичнi права i свободи, скасовувались обмеження на украiнське друковане слово. Тому до Киева зi Львова було переведене видання «Лiтературно-наукового вiсника», а через рiк пiд редакцiею Грушевського почав виходити журнал «Украiна».
Грушевський брав активну участь у роботi украiнськоi фракцii І Державноi Думи. У численних публiкацiях вiн виступав за автономiю Украiни у складi федеративноi Росii, закликав уряд стимулювати розвиток мов i культури нацiональних меншин.
Продовжуючи полiтичну дiяльнiсть, професор Грушевський виступив одним з iнiцiаторiв створення i головою «Товариства украiнських прогресистiв» – нелегальноi позапартiйноi органiзацii лiберально-демократичного спрямування. Таким чином, М. С. Грушевський став не тiльки видатним ученим-iсториком, але й найбiльш авторитетним полiтичним дiячем того часу, що забезпечувало йому незаперечне лiдерство в нацiонально-визвольному русi Украiни.
Тим часом у Львовi була розгорнута кампанiя з усунення М. Грушевського з посади голови НТШ. Ученого звинувачували в неправильнiй оцiнцi суспiльного життя Галичини, деспотичних методах керiвництва. Це примусило iсторика згорнути свою дiяльнiсть у Захiднiй Украiнi й зосередитися на роботi в Киевi.
Перша свiтова вiйна застала сiм'ю Грушевських на вiдпочинку в Карпатах. У листопадi 1914 р. Михайло Сергiйович через Австрiю i Італiю зумiв повернутися до Киева, де був арештований за звинуваченням в австрофiльствi та «мазепництвi». Пiсля двомiсячного утримання в Лук'янiвськiй в'язницi його було вiдправлено на симбiрське заслання (ходили чутки, що впливовi друзi Грушевського зумiли вставити в слово «Сибiр» букву «м»). Через рiк за клопотанням Росiйськоi академii наук професору дозволили переiхати до Казанi, а потiм i до Москви.
Пiсля Лютневоi революцii 1917 р. Михайло Сергiйович уже вiльно мiг повернутися до Киева, де його зустрiли як нацiонального героя. Тодi ж заочно обрали головою Украiнськоi Ради – органу нацiонально-визвольного руху Украiни. На початку квiтня 1917 р. в Киевi проходив Всеукраiнський нацiональний конгрес, на якому в урочистiй обстановцi професора Грушевського остаточно затвердили на посадi голови Центральноi Ради. У той час вiн був уже членом Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Виходячи з ii програми, Грушевський сформулював головне завдання Центральноi Ради – досягнення нацiонально-територiальноi автономii Украiни у складi Федеративноi Демократичноi Росiйськоi республiки. Вiн провiв значну роботу щодо реорганiзацii складу Центральноi Ради, перетворення ii на всеукраiнський представницький орган. За безпосередньоi участi Грушевського були розробленi всi чотири Унiверсали Центральноi Ради, у яких вiдбився реформiстський поступальний характер переходу вiд автономноi Украiнськоi Народноi Республiки у складi Росii до повноi незалежностi.
Як справжнiй iнтелiгент Грушевський i в полiтицi дотримувався загальнолюдських цiнностей, а не вузькокласових або нацiональних iнтересiв, прагнув урахувати i задовольнити вимоги всiх соцiальних i нацiональних груп. Але видатний письменник i iсторик, так само як i iншi лiдери УНР, перебував у полонi революцiйноi ейфорii i не був здатний на рiшучi полiтичнi кроки, що iх вимагали обставини. Як наслiдок, нерозв'язанi проблеми накопичувались, i Центральна Рада втрачала авторитет i популярнiсть серед населення, чим поквапилися скористатись бiльшовики. А оскiльки Украiна практично не мала армii, то не змогла протистояти бiльшовистськiй агресii.
25 сiчня 1918 р. пiд артилерiйським обстрiлом глава Центральноi Ради разом з iншими лiдерами УНР спiшно покинув Киiв. Того ж дня украiнська делегацiя пiдписала у Брест-Литовську сепаратний мирний договiр з краiнами Четверного Союзу. Нiмеччина i Австрiя погодилися надати пiдтримку Украiнi в боротьбi з бiльшовиками в обмiн на поставки продуктiв харчування i промисловоi сировини. Брестський мир став блискучою перемогою молодоi украiнськоi дипломатii та першим актом визнання Украiни на свiтовiй аренi як незалежноi держави.
На початку березня 1918 р. керiвництво Центральноi Ради повернулося з нiмецькими вiйськами до зруйнованого Киева. У ходi бойових дiй бiльшовики спалили будинок М. С. Грушевського. У вогнi загинула унiкальна колекцiя килимiв, виробiв зi скла i порцеляни, картини, книги i рукописи XVII—XVIII ст.
У перiод другого (березень – квiтень 1918 р.) перебування при владi керiвництво УНР опинилося в залежностi вiд нiмецького вiйськового командування. Спроби Грушевського продовжити демократичний курс викликали незадоволення з боку окупацiйноi влади. До того ж Центральна Рада не мала вже достатнього авторитету в суспiльствi i не була здатна управляти краiною.
Падiння УНР було визначене наперед. На останньому засiданнi Центральноi Ради, 29 квiтня 1918 p., було прийнято Конституцiю Украiнськоi Народноi Республiки, а М. Грушевського обрано ii президентом. Того ж дня в результатi державного перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вiн розпустив Центральну Раду i скасував виданi нею закони.
Пiсля перевороту М. С. Грушевський жив у Киевi. Вiн повнiстю вiдiйшов вiд полiтики i займався тiльки науковою та видавничою дiяльнiстю.
З приходом до влади Директорii Михайло Сергiйович намагався вiдновити Центральну Раду в попередньому статусi, але зазнав спротиву з боку нового уряду i залишив Киiв. Ненадовго затримався в Кам'янцi-Подiльському, а в кiнцi березня 1919 р. разом iз родиною виiхав до Вiдня. Потiм жив у Берлiнi, Празi, Женевi. 1919 р. М. Грушевський заснував у Вiднi Украiнський соцiологiчний iнститут, у 1920—1922 pp. редагував журнали «Борiтеся – поборете», «Схiдна Європа», «Наш стяг». Поступово вiн одiйшов вiд полiтики, залишив лави Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв i зосередився на науковiй роботi. У цей перiод учений написав багатотомну «Історiю украiнськоi лiтератури».
Туга за батькiвщиною, байдужiсть керiвникiв захiдних держав до украiнських подiй, матерiальнi труднощi примусили його вступити в переговори з радянським керiвництвом щодо повернення в Украiну. Бiльшовикам це було зручно, оскiльки забезпечувало контроль над дiяльнiстю Грушевського i нейтралiзувало одного з полiтичних лiдерiв емiграцii. Пiсля отримання дозволу ВКП(б), у якому колишньому главi Центральноi Ради було надано гарантii безпеки, 1 березня 1924 р. вiн повернувся до Киева.
На батькiвщинi Михайло Сергiйович, якого ще в груднi 1923 р. обрали дiйсним членом Всеукраiнськоi академii наук, повнiстю зайнявся науковою i органiзацiйною роботою. Учений очолив секцiю iсторii Украiни iсторичного вiддiлу ВУАН, до роботи котроi були залученi кращi фахiвцi i талановита молодь. За його безпосередньоi участi почали дiяти Комiсiя порайонного вивчення Украiни i Археологiчна комiсiя. Пiд керiвництвом Грушевського виходили журнали «Украiна», «За сто рокiв», «Дослiдження з iсторii Украiни» та iн.
1929 р. Грушевського обрали академiком АН СРСР, визнаючи його безсумнiвний внесок в iсторичну науку. Але вже 1931 р. по дорозi на сесiю Академii в Москвi його заарештували. Ученого звинуватили в тому, що вiн очолював «Украiнський нацiональний центр». Органи ОГПУ звинувачували «Центр» у спробi вiдiрвати Украiну вiд СРСР i вiдновити там буржуазний лад. На допитах у Москвi та Харковi вже немолодого Грушевського примусили визнати висунутi обвинувачення. Однак пiзнiше вiн вiд них вiдмовився i був звiльнений з-пiд варти. Проте Грушевського було знято з усiх посад i вiн змушений був жити в Москвi пiд наглядом НКВС.
25 листопада 1934 р. в Кисловодському санаторii пiсля нескладноi операцii щодо видалення карбункулу Михайло Сергiйович помер за нез'ясованих обставин. Йому було 68 рокiв. Тiло покiйного професора перевезли до Киева i поховали на Байковому цвинтарi.
Пiсля смертi М. Грушевського влада почала створювати йому репутацiю «ворога народу». Розповсюдження його праць було заборонено, i вони зайняли мiсце в спецархiвах. Переслiдувань зазнали родичi i колеги видатного iсторика. У радянських таборах загинули дочка вченого Катерина Грушевська, брат Олександр i племiнник Сергiй.
Незважаючи на радянськi мiфи i замовчування правди, украiнський народ через десятилiття пронiс добру пам'ять про свого видатного сина, ученого i патрiота – Михайла Сергiйовича Грушевського.
Зараз його iм'я носять Інститут украiнськоi iсторii HAH Украiни i одна з вулиць Киева. У центрi столицi споруджено пам'ятник М. Грушевському.
Гурченко Людмила Маркiвна
(народ. 1935 р.)
Популярна акторка кiно, театру, телебачення й естради. Виконавиця комедiйних i драматичних ролей бiльш нiж: у 80 кiно– i телефiльмах. Спiвачка, творець i виконавець вiдеомузичних композицiй «Пiснi вiйни» та «Улюбленi пiснi». Володарка почесних звань i нагород: заслуженоi артистки РРФСР (1969р.); народноi артистки РРФСР (1977р.); народноi артистки СРСР (1983р.); ордена «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня (2000р.); Державноi премii РРФСР за фiльм «Старi стiни» (1976р.). Автор книг «Мое доросле дитинство» (1982р.) та «Оплески» (1997р.).
Як часто, дивлячись на кумирiв сцени й екрана, шанувальники сумно зiтхають про зiв'янення зiрок: погляд потьмянiв, мова невиразна, обличчя не рятують пластичнi операцii, рухи скутi, статура запливла. Так хочеться, щоб усе-таки розкрили секрет Макропулоса i чудодiйний елiксир повернув молодiсть хоча б талановитим людям. А от над Людмилою Маркiвною Гурченко, здаеться, час не владний. Микита Михалков якось помiтив: «Цiй акторцi завжди 28». Вiчно молода й екстравагантна, вона не втратила оптимiзму й бажання жити, подобатися, полонити, ii задерикувата юна усмiшка, яка вперше блиснула на екранi в «Карнавальнiй ночi» ще 1956 р., не змiнилася, хоча давно минула епоха чорно-бiлого кiно. А вже ii фiгурцi – взiрцевi витонченостi й тендiтностi – можна тiльки позаздрити. Лишаеться тiльки здогадуватися, чому роки не владнi над цiею жiнкою. Може, тому, що дитинство було для Люсi Гурченко тим найсильнiшим внутрiшнiм iмпульсом, що привiв ii в мистецтво. Це воно виховало в нiй бiйцiвський характер i допомогло створити свiй свiт – свiт театру однiеi надзвичайноi акторки. Це воно не дозволило iй постарiти.
Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харковi й була единою дитиною в сiм'i. Їi батько, Марко Гаврилович – сiльський хлопець, душа товариства, «невiдшлiфований талант», – працював забiйником на копальнi, трохи провчився в музично-драматичному iнститутi, виступав як баянiст на рiзних масових заходах вiд Палацу пiонерiв, був завгоспом у науковiй бiблiотецi iм. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрiвна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворостi й отримала гарну освiту, вела гуртки художньоi самодiяльностi. Вона рано вийшла замiж i народила дочку в 17 рокiв. Захоплений батько хотiв назвати дочку Люсi, але зареестрували ii Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших рокiв життя пророкував своiй улюбленицi акторську кар'еру, захоплюючись ii дитячими талантами.
«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до вiйни… Начебто до вiйни всi були молодi. Молодий батько, молода мама, молодi всi. І я сама – щаслива, радiсна i, як мене запевнив тато, зовсiм виняткова», – так писала потiм акторка у своiй книзi «Мое доросле дитинство».
1941 р. батько добровольцем пiшов на фронт, пройшов усю вiйну з концертною бригадою. Шестирiчна Люся залишилася з мамою в окупованому Харковi. Веселе безтурботне життя скiнчилося. Довгi тоскнi черги за водою до ополонки, холод промерзлоi квартири, шибеницi в центрi базару, жахливi вiвчарки i патрулi, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала i нiчого не забула. Я навiть розучилася плакати. На це не було сил. Тодi я росла i дорослiшала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала iз хлопчаками на базарi, торгувала поруч з мамою тютюном, бiгала з каструлькою за супом у нiмецькi ремонтнi майстернi й чекала тата.
Пiсля звiльнення мiста Людмила пiшла до школи, в якiй не було нi парт, нi пiдручникiв, нi зошитiв. Восени 1944 р. склала iспити до музичноi школи iм. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуваннi вона виконувала «пiсню з жестикуляцiею» «Про Вiтю Черевичкiна». Педагоги ридали вiд смiху, дивлячись на цю «творчiсть», а мама згоряла вiд сорому, почувши на додаток до програми «Зустрiлися ми в барi ресторану». Але дiвчинку зарахували в «майбутнi акторки». У музичнiй школi говорили, що вона «пече пiснi, як млинцi», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з ii шепелявiстю i великою кiлькiстю «словесного смiття», що дiсталося в спадщину вiд батька та вiйни. Але вже тодi Людмила любила тiльки спiвати, «теорiю музики вiдразу ж забула, а до гармонii так i не дiйшла».
У задушливому, забитому людьми вагонi маленька Люся дала свiй перший концерт на замовлення, за який захопленi попутники «хто скiльки може заплатив». Це був ii перший заробiток. Усi грошi пiшли на оплату музичноi школи.
У вереснi 1945 р. додому повернувся батько, радiсний, шумний, з подарунками. Голоднiй «донi» вiн привiз люстерко, велосипед i «доросле» концертне плаття, прикрашене бiсером i камiнцями. Але незабаром усе це було вимiняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» бiльше була схожа на «сухар» вiд довгого недоiдання.
Улiтку 1953 p., закiнчивши школу, Людмила зiбралася вступати до Харкiвського театрального iнституту, але батько наполiг на поiздцi в Москву: «Іди, вшквар як слiд. І нiчого не бiйся. Іди i дуй свое. Нехай усi будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюдi». І вона, запрограмована татом на успiх (а вже вертiтись iй довелося потiм чимало), поiхала пiдкоряти столицю. Гурченко подала документи до трьох вищих навчальних закладiв. Пiсля двох турiв вона передумала вступати на курс оперети до Державного iнституту театрального мистецтва, зате пройшла одночасно в Щукiнське училище й у Всесоюзний державний iнститут кiно. Вибравши кiно, Людмила вчилася в класi С. Герасимова i Т. Макаровоi. На другому курсi знялася в невеликих ролях у фiльмах «Дорога правди» i «Серце б'еться знову». А потiм на неi звалилася слава «Карнавальноi ночi». Цей фiльм був експериментом для всiх членiв знiмальноi групи. Сценарiй Б. Ласкiна i В. Полякова кiлька рокiв нiкого не цiкавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільiнський знiмався пiсля багаторiчноi перерви. А Людмила Гурченко з Юрiем Чистовим уперше потрапили на головнi ролi. Постановку фiльму курирував І. Пир'ев. Саме вiн i затвердив на роль молоду акторку, що провалила проби (а вона iх провалювала й потiм iз дивовижною постiйнiстю).
Фiльм вийшов на всi часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальний азарт, талановита гра, чудовий голос, виточена фiгурка «з осиною талiею» полонили глядачiв: до неi в одну нiч прийшла слава. І лише набагато пiзнiше прийде гiрке протвереження: «Вона мене зламала i повнiстю спантеличила. Скiльки разiв потiм, через дурiсть, в iнших картинах я пробувала повторити Леночку Крилову. Виходило жалюгiдне наслiдування самоi себе». Розчарування публiки. Поступовий перехiд до «другого сорту». Але вiдразу пiсля виходу фiльму був запаморочливий успiх, нескiнченнi зустрiчi з глядачами й у фiналi обов'язково «Пiсенька про п'ять хвилин». Вона повторювала й повторювала те саме зi сцени i з екрана, поки не вичерпалася. По-старому не хотiлося, по-новому не вмiла. А тут iще й розгромна стаття в газетi про «грошi в блакитних конвертах» за низькопробнi творчi зустрiчi й осуд iз усiх бокiв. Почалися довгi роки простою в кiно. Акторка кинулася до театру. В «Современнике» не прижилася. Потiм був Театр сатири, але й там вона не пiдiйшла.
Тепер 17 рокiв опали Гурченко пов'язуе з вiдмовою працювати з iноземцями на Мiжнародному фестивалi молодi (1957 p.). А в тi роки вона не могла зрозумiти, що ж трапилося. Використовуючи своi лiрико-комедiйнi та вокальнi данi, акторка зiграла в низцi стрiчок («Дiвчина з гiтарою», «Роман i Франческа», «Приборкувачi велосипедiв»), але всi фiльми були слабкiшi за «Карнавальну нiч» i не приносили нi успiху, нi задоволення.
А от невелику роль Сонi Бистровоi у фiльмi «Балтiйське небо», згадавши всi жахи военних рокiв, Гурченко зiграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньоi роботи не тiльки через матерiальне становище, але й щоб довести всiм i собi, що вона не «другий сорт». Дiставши пропозицii на черговi проби, вона влетiла в студiю – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорнi ажурнi панчохи в трояндах». У такому «вiдповiдно до випадку» вбраннi побачив ii режисер, який запропонував iй роль у фiльмi «Робiтниче селище». Через кiлька хвилин Людмилу було не впiзнати: з верткоi шансонетки вона перетворилася на типову робiтницю.
Але iнерцiя «Карнавальноi ночi» була сильнiшою за бажання грати. Незначний успiх не змiг змiнити долю акторки в той перiод. Вона багато працювала над собою, боролася з харкiвською вимовою, нарощувала в собi «блакитну кров». І весь запас творчоi енергii спрямувала на пiсню, на естраду. «Нiщо так не загартовуе, як естрада. У кiно, у театрi е режисер, е колектив, масовка. На естрадi – сама. Сама собi режисер, масовка й актор, який миттево реагуе на вiдгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публiку й повести ii за собою». Радощi вiд маленьких перемог на концертах – единi безцiннi хвилини в роки простою в кiно.
Особисте життя Людмили Маркiвни теж не було вдалим. Вiд першого шлюбу з режисером Борисом Андронiкашвiлi (син письменника Б. Пильняка) у неi народилася дочка Маша, яку виховували дiд з бабою. Потiм розпався ii шлюб з Олександром Фадеевим-молодшим. Нiчого гарного не може згадати Гурченко й про спiльне життя з Йосипом Кобзоном.
1969 p. iй було присвоено звання заслуженоi артистки РРФСР, i ii знову стали запрошувати в кiно («Бiлий вибух», 1970 р.; «Один iз нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тiнь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у життi Гурченко сталося кiлька подiй. Помер батько. Пiшла з життя людина, яку вона любила i яка благословила ii шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвiчений за нинiшнiми мiрками», вiн був головною ii опорою. Це його життелюбство передалось iй, його вiра в талант дочки допомогла витримати в роки застою i перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вiрю, що цiеi доброi i скромноi людини, мого [четвертого] чоловiка – послав тато», – говорила Людмила Маркiвна про свого нового чоловiка. Цивiльний шлюб iз 23-лiтнiм Костянтином Купервейсом, пiанiстом в естрадному оркестрi i композитором, який подае надii, вiрнiсть i самовiддача чоловiка дозволили акторцi вiдчути розумiння i надiйний тил протягом довгих 18 рокiв. Але для Людмили Маркiвни це був стрiмкий час творчого злету i повернення на екран як акторки рiзноплановоi i непередбачуваноi. Вона стала чiтко дослухатися до режисерiв, особливо в нетипових для ii амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своею i ii подальшою кар'ерою, зняв Гурченко в головнiй ролi у фiльмi «Старi стiни». Картина вiдкрила перед глядачами новi гранi ii майстерностi, що значно пiдняли акторський престиж Людмили Маркiвни. За роль директора ткацькоi фабрики в цьому фiльмi Гурченко було удостоено Державноi премii РРФСР.
Подальше ii акторське життя нагадувало «рiг достатку». Вона радiла кожнiй ролi. Інодi, не довiряючи акторському щастю та примхам режисерiв, пропускала «бiльш цiкавi i вагомi ролi». Це гарячкове «швидше в кадр» позбавило ii ролi у фiльмi Микити Михалкова «Незакiнчена п'еса для механiчного пiанiно», зате маленькi глядачi побачили ii в картинi «Мама». Цю роль i кiлька наступних вона грала з важким переломом ноги, отриманим на зйомках.
Гурченко прекрасно виконувала складнi «життевi» ролi. «Можна пережити на екранi драму, трагедiю людини тiльки тодi, коли ти сам пережив у життi щось приблизно схоже. Можна зiграти, але не прожити». Дитячi, але чiткi спогади про вiйну, характери i поведiнку сусiдок i знайомих допомогли iй знайти основнi риси й iндивiдуальнi штрихи для своiх героiнь у фiльмах «П'ять вечорiв», «Сибiрiада», «Двадцять днiв без вiйни», «Польоти увi снi i наяву», «Прохiндiада». А в стрiчках «Небеснi ластiвки», «Вокзал для двох», «Любов i голуби» вона грала «рiзну себе». У «Бенефiсах» Крамарова, Мартiнсона, Васильевоi i, звичайно, у своему власному Гурченко розкрилась як незрiвнянна акторка шоу. Вона злiтала усе вище i вище i непомiтно для себе одного разу залишила десь на землi людину, яка вiдмовилася вiд своеi кар'ери, ходила замiсть неi «по високих кабiнетах», вносила на руках на знiмальний майданчик i просто кохала. Пiсля 18 рокiв шлюбу Людмила Маркiвна розсталася i з четвертим чоловiком.
Гурченко сама не знае, чи вмiе любити. Одного разу вона зiзналася, що в неi була «любов № 1 – до тата, любов № 2 – до музики, кiно i професii». З дочкою вона не знаходить спiльноi мови, онуки називають ii Люсею, «тому що я – акторка й акторкою буду до останньоi хвилини. Я все вiддаю вам [глядачам]. Тому дiти й онуки мають дуже мало». Навiть смерть онука вона усвiдомила через музику, виконавши рiмейк пiснi Земфiри «Хочеш».
У 55 рокiв у ii життя ввiйшов продюсер Сергiй Сенiн. Гурченко вважае, що в неi тепер «е плече, на яке вона може обiпертися, що це та людина, до думки якоi вона прислухаеться i навiть пiдкоряеться». Їй важливо, щоб ii любили такою, якою вона е:
«Главное, чтобы кто-нибудь любил —
Со всеми недостатками,
Слезами и припадками,
Скандалами и сдвигами
И склонностью ко лжи…» —
звучать слова и шлягеру.
Тепер акторка затребувана й у кiно, i в театрi, i на телебаченнi. Вона може вибирати ролi, а не чекати, коли ii запросять. Дозволити собi демонстративно вирватися з рамок сюжетноi оповiдi i перетворити фiльм «Послухай Феллiнi!..» в естрадний монолог акторки Людмили Гурченко. У пошуках нових незвичайних ролей акторка виступае в антрепризному театрi, де iй до душi стихiя бенефiсного жанру. Ельдар Рязанов зняв ii у фiльмi «Старi шкапи» (2000 p.), але погодившись на роль «староi», вона все одно «крутиться на однiй нiжцi».
Гурченко, як i ранiше, працюе в театрi. Зараз вона спiвробiтничае з талановитим Гедiмiнасом Тарандою i Миколою Фоменком у мюзиклi «Бюро щастя». Виходять ii новi компакт-диски та музичнi вiдеоклiпи. Про життя i творчiсть Гурченко написала у своiх книгах «Мое доросле дитинство» i «Оплески». Їi внесок у мистецтво гiдно оцiнений званнями народноi артистки РРФСР i СРСР. А напередоднi ii 65-рiччя президент Росiйськоi Федерацii В. Путiн пiдписав указ про нагородження акторки орденом «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня.
Одного разу на зустрiчi з глядачами Микита Михалков сказав, що е акторки, якi родину, дитину не промiняють на гарну роль. І, обернувшись у бiк Гурченко, додав, що вона «за гарну роль може пiдпалити свiй будинок, сама принесе гас, – потiм буде каяття, суд, але роль вона зiграе».
