«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи росiйська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тiльки, що нiяк би не дав переваги нi малоросiянину перед росiянином, нi росiянину перед малоросiянином. Обидвi природи занадто щедро обдарованi Богом, i, як навмисно, кожна з них порiзно мiстить у собi те, чого немае в iншiй: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своему кращому друговi, А. О. Смирновiй-Россет, у груднi 1844 р. Чи варто пiсля цього сперечатися з приводу того, який iз народiв управi вважати своiм великого письменника?
Сам Микола Васильович, провiвши бiльшу частину свого життя в Росii i за кордоном (тiльки в Європi вiн прожив 12 рокiв), нiколи не забував про своi украiнськi коренi, знаходячи душевний спокiй i вiдпочинок лише в рiдних мiсцях.
Народився майбутнiй письменник 20 березня 1809 р. у селi Великi Сорочинцi Миргородського повiту Полтавськоi губернii. Рiд Гоголiв-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду i шляхтичi, i вiйськовi, i царськi чиновники, i священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросiйського дворянства з домiшкою польськоi кровi, особливо по материнськiй лiнii. І в його характерi органiчно поедналися гордiсть польського духу з темпераментом життерадiсного украiнця.
Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володiв тисячею десятин землi i двома сотнями крiпакiв. Щоб утримувати велику родину (12 дiтей, з яких до зрiлого вiку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамтi, потiм управителем у родича дружини, багатого помiщика Д. П. Трощинського. Господар маетку був великим театралом, i Василь Панасович, який мав лiтературнi здiбностi, писав для його дворового театру украiнською народною мовою п'еси з народного життя, брав активну участь у iхнiй постановцi не тiльки як режисер, але i як актор. Властивий йому талант комiчноi розповiдi, як i любов до театру, передалися сину. (До речi, епiграфи до «Сорочинського ярмарку» i «Майськоi ночi» були взятi Миколою Васильовичем iз комедiй батька.) Вiд нього ж хлопчик успадкував i надмiрну помисливiсть, що мучила його все життя.
Мати письменника, Марiя Іванiвна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жiнкою екзальтованою i набожною. Вийшовши замiж у 14 рокiв i втративши двох дiтей немовлятами, вона всю свою любов i надii зосередила на Миколцi. Пiд ii впливом у хлопчика розвинувся нахил до релiгiйностi. За свiдченнями бiографiв, вiн був слабенькою, кволою дитиною, до трьох рокiв не говорив, зате вже у п'ять почав писати вiршi, що викликало захват у матерi. Вона взагалi була невгамовною фантазеркою i вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовiрнi вiдкриття, наприклад, залiзницi та паровоi машини. І все-таки, незважаючи на комiзм цих уявлень, Марiя Іванiвна не помилилася в головному – син дiйсно став генiем, щоправда, не технiки, а свiтовоi лiтератури.
Дитячi роки майбутнього письменника минали в маетку батькiв Василiвцi, по сусiдству iз селом Диканькою – краем легенд, украiнських повiр'iв та iсторичних переказiв, згодом так любовно i яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освiту, хлопчик два роки провiв у Полтавському повiтовому училищi, а 1821 p. вступив до Нiжинськоi гiмназii вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського лiцею i призначалася для дiтей провiнцiйного дворянства. Особливою стараннiстю юний гiмназист не вiдзначався i вважався учнем посереднiм, хоча i мав прекрасну пам'ять, добре малював i вже тодi виявляв схильнiсть до росiйськоi словесностi. Незважаючи на потайливiсть i нетовариськiсть, юний Гоголь був ревним учасником усiх гiмназичних театральних вистав. Найчастiше грав ролi комiчних старих i бабiв (панi Простакова в «Недолiтку» Фонвiзiна), малював декорацii. З особливим iнтересом разом iз гiмназiйними друзями, майбутнiми лiтераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребiнкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданнi рукописного журналу. У ньому були помiщенi першi твори Гоголя: трагедiя «Розбiйники», балада «Двi рибки», сатири «Дещо про Нiжин, або Дурням закон не писаний», «Снiданок у предводителя», «На ярмарку» й iн. Ще один твiр юного письменника – поему «Брати Твердославичi» – товаришi не схвалили, i автор ii знищив. Тодi ж вiн написав i наслiдувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якiй виразно виявлявся вплив поетiв-романтикiв В. Жуковського, А. Бестужева-Марлiнського i Дж. Байрона. Вже в Петербурзi 1829 р. Гоголь надрукував ii за власнi кошти пiд псевдонiмом В. Алов. Але прочитавши розгромнi рецензii в «Северной пчеле» i «Московском телеграфе», молодий письменник зiбрав нерозпроданi примiрники i спалив iх.
Однак, закiнчуючи гiмназiю, Гоголь мрiяв не стiльки про лiтературну ниву, скiльки про широку громадську дiяльнiсть. Вiн думав про те, щоб приносити користь суспiльству на державнiй службi, i з цiею метою 1828 р. виiхав до Петербурга. Але тут юнака чекало жорстоке розчарування: блискучi надii не виправдалися – до служби вiн виявився зовсiм нездатним. І пiсля нетривалого перебування в департаментi державного господарства i публiчних будiвель на посадi переписувача, а потiм помiчника столоначальника в департаментi надiлiв Гоголь вiдмовився вiд намiру стати чиновником. Спроба влаштуватися в театр теж не мала успiху.
Пiсля невдачi «Ганца Кюхельгартена» молодий письменник приходить до думки про необхiднiсть пошукiв iншого лiтературного шляху: тепер замiсть мрiйливо-романтичноi поезii вiн звертаеться до вiдтворення народного побуту i життя Украiни – тем, якi з дитинства знав i любив. Гоголь наполегливо просить матiр надсилати йому вiдомостi про народнi звичаi, перекази, костюми, а також «записки, якi велися предками якого-небудь давнього роду, рукописiв старожитнiх». Усе це поряд зi спогадами про рiдний край стало матерiалом для циклу повiстей «Вечори на хуторi поблизу Диканьки». У 1830—1831 pp. в «Отечественных записках» i «Литературной газете» з'являються «Вечiр напередоднi Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» i «Майська нiч, або Утоплена», а в альманасi «Северные цветы» за 1831 p. – роздiл з iсторичного роману «Гетьман». Цi твори вiдразу ж привернули увагу лiтературних кiл Москви та Петербурга. Талант Гоголя високо поцiнували В. Жуковський, А. Дельвiг i такий улюблений ним О. Пушкiн, iз яким Микола Васильович познайомився в травнi 1831 р. на вечорi в поета i видавця П. Плетньова.
Незабаром першу частину «Вечорiв…» було видано окремою книгою. Читачi зустрiли ii iз захватом, а Пушкiн, якого Гоголь вважав своiм найавторитетнiшим критиком, писав: «Зараз прочитав “Вечори поблизу Диканьки”. Вони вразили мене. От справжня веселiсть, щира, невимушена, без манiрностi, без бундючностi. А мiсцями яка “поезiя”, яка чутливiсть! Усе це таке незвичайне в нашiй лiтературi, що я досi не опам'ятався…»
Окрилений успiхом, Гоголь працюе багато i плiдно. Протягом чотирьох рокiв з-пiд його пера виходять друга частина «Вечорiв…», повiстi «Старосвiтськi помiщики», «Тарас Бульба», «Вiй», «Повiсть про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», якi ввiйшли до збiрника «Миргород». Джерелом усiх цих творiв, як i ранiше, була Украiна, ii побут, звичаi, героiчне минуле i сучасний Гоголю патрiархальний уклад провiнцiйного життя. Вiдзначаючи цей зв'язок письменника зi своею малою батькiвщиною, М. Коцюбинський писав: «Свiжiстю i силою своiх творiв Гоголь зобов'язаний не тiльки своему таланту, але також багатству нових слiв, зворотiв, понять i образiв, якi вiн щедро черпав з мало знайомого росiйським письменникам життя Малоросii».
Початок 30-х pp. був найщасливiшим у творчiй долi Гоголя. Услiд за малоросiйськими повiстями вiн пише цикл творiв, у яких показуе примарнiсть i трагiзм петербурзького життя, де за «виставкою людського марнославства i лицемiрства… фланiрують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, зникають i ховаються iстоти нiким не захищенi, нiкому не дорогi, нiкому не потрiбнi», такi, як Акакiй Акакiйович, герой повiстi «Шинель».
У цей же час у письменника дозрiвала безлiч грандiозних задумiв. Восени 1833 р. вiн виношував iдею створення «Історii Украiни»: «Менi здаеться, що я напишу ii, що я скажу багато так, чого до мене не говорили…» На жаль, цей гоголiвський задум, як i розпочата за порадою О. Пушкiна «Історiя росiйськоi критики», залишився нездiйсненим. Зате iншi теми, також пiдказанi Гоголю великим поетом, набули блискучого втiлення. Благаючи Пушкiна дати йому «який-небудь сюжет, але росiйський суто анекдот», письменник справдi одержав iсторiю анекдотичну i перетворив ii на твiр смiшний i дотепний, якого ще не було в Росii, – комедiю «Ревiзор». Вона була написана 1835 р. усього за кiлька мiсяцiв. Однак цей шедевр гротесковоi драматургii викликав у публiки найсуперечливiшi оцiнки. Перша вистава п'еси в Олександринському театрi пройшла якось мляво, актори, якi звикли грати французькi водевiлi, губились i не могли передати яскравий комiзм дii. Щоправда, у залi не раз чулися вибухи смiху, але оплескiв майже не було. Пiд кiнець вистави здивування глядачiв перейшло в обурення. Загальна оцiнка публiки: «Це неможливiсть, це наклеп i фарс». Гоголь був збентежений i роздратований, повторюючи: «Господи Боже! Ну якби один, два лаяли, ну i Бог з ними, а то всi, всi!»
Проте публiка не «обрана», молода була в захватi вiд «Ревiзора», повторюючи реплiки i цiлi сцени. Мiж шанувальниками та критиками комедii розпалилися справжнi битви, внаслiдок яких серед молодi обожнювання Гоголя тiльки зросло. Але сам письменник, стомлений напруженою роботою останнiх рокiв i моральними тривогами, якi принiс йому «Ревiзор», вирiшив вiдпочити вiд усiх проблем удалинi вiд батькiвщини. У червнi 1836 р. вiн виiхав за кордон, де пробув багато рокiв з невеликими перервами на приiзди до Росii.
Перебування в «прекраснiй далечинi» (письменник побував у Нiмеччинi, Швейцарii, Францii i давно улюбленому Римi), з одного боку, змiцнило та заспокоiло Гоголя i дало йому можливiсть здiйснити ще один грандiозний задум – «Мертвi душi». З iншого боку, у цi роки, за словами вiдомого лiтературознавця XIX ст. А. Н. Пипiна, у життi Миколи Васильовича позначилися зародки тих явищ, що призвели до трагiчних наслiдкiв: «Посилене заглиблення в самого себе, екзальтацiя релiгiйного почуття призвели до пiiтичного перебiльшення, яке закiнчилося його останньою книгою, що стала нiби запереченням його власноi художньоi справи…»
Перед вiд'iздом за кордон Гоголь востанне зустрiчався з О. Пушкiним, iз подачi якого почав роботу над «Мертвими душами», що стало вiдтепер головним у його творчiй долi. Чим далi вона просувалася, тим бiльш грандiозними уявлялися Гоголю ii масштаби i бiльш спiрними – завдання. Написанi ще в Росii першi три роздiли поеми за кордоном ретельно перероблялися. Гоголь безлiч разiв переробляв кожну знову написану сторiнку. Вiн жив у Римi справжнiм вiдлюдником, зустрiчаючись тiльки з вузьким колом близьких йому людей (художниками О. А. Івановим i І. С. Шаповаловим, В. А. Жуковським, композитором І. М. Вiельгорським, поетом М. М. Язиковим та iн.). І лише в перiоди депресiй, якi траплялися все частiше пiсля загибелi Пушкiна i смертi І. Вiельгорського, Гоголь вiдриваеться вiд роботи, щоб виiхати для лiкування на води до Баден-Бадена або короткого вiдпочинку до Женеви i Парижа. До лiта 1841 р. перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року вiн вийшов друком у Москвi з деякими купюрами, пiсля чого письменник знову виiхав за кордон.
Це останне перебування в Європi позначилось остаточним переломом у душевному станi Гоголя. Варто сказати, що й до цього в нього виявлялося чимало рiзного роду «дивацтв»: часта змiна настрою, депресii, релiгiйний мiстицизм, постiйнi переживання з приводу своiх хвороб, що багато в чому були зумовленi помисливiстю. Якщо до цього додати характернi для письменника замкнутiсть i пророчий тон у спiлкуваннi з навколишнiми, то стае зрозумiлим, чому знайомi i друзi давали Миколi Васильовичу контрастнi характеристики. За словами С. Т. Аксакова, «лiрико-художня» натура письменника перебувала у вiчному русi, у боротьбi з людською недосконалiстю, у «самоосудi» i тому «ухилялася не тiльки вiд спостереження, але навiть вiд розумiння людей, найближчих Гоголю».
Духовна криза письменника найбiльш чiтко почала виявлятися з 1845 p., коли в нього виник задум книги «Вибранi мiсця з листування з друзями». У нiй Гоголь хотiв зiбрати все, про що писав своiм друзям 1845 i 1846 pp. Але книга на всiх, у тому числi й на друзiв письменника, справила тяжке враження своiм тоном пророцтва i напучування, проповiддю смиренностi, за якою, втiм, проглядалася крайня зарозумiлiсть автора, осудом його колишнiх праць, у яких росiйська лiтература бачила «одну зi своiх найкращих прикрас». Вищий ступiнь обурення, викликаного «Вибраними мiсцями», висловився у вiдомому листi В. Белiнського, на який Гоголь не зумiв вiдповiсти.
Ще одним виявом перелому у свiтоглядi Гоголя стало спалення ним у серединi 1845 р., у хвилину важких роздумiв, первiсноi редакцii другого тому «Мертвих душ». Йому здавалося, що змiст книги мае бути iншим, що вiн нарештi зрозумiв, як треба писати, щоб «спрямувати все суспiльство до прекрасного». А ще вiн вважав, що не може продовжити роботу над книгою, не виконавши свого давнього намiру поклонитися Святому Гробу Господньому в Єрусалимi. Однак i здiйснення цiеi поiздки не принесло душевного заспокоення: «Ще нiколи не був я так мало задоволений станом серця свого, як у Єрусалимi i пiсля Єрусалима, – говорив Гоголь. – Бiля Гробу Господнього я був начебто потiм, щоб там на мiсцi вiдчути, як багато в менi холоду сердечного, як багато себелюбства i самолюбства».
Продовжуючи роботу над другим томом «Мертвих душ», письменник зрозумiв, що описувати росiйське життя можна, тiльки живучи серед нього i вивчаючи його. І 1848 р. Гоголь остаточно повернувся до Росii. Останнi роки життя вiн подовгу жив у друзiв – О. О. Смирновоi, С. Т. Аксакова, О. П. Толстого, сiмействi Вiельгорських. Із останнiми Миколу Васильовича пов'язувала не тiльки давня дружба, але й сердечна прихильнiсть до Ганни Михайлiвни Вiельгорськоi. За словами В. Соллогуба, вона, «здаеться, едина жiнка, в яку закоханий був Гоголь». Справдi, збереглося свiдчення про те, що Микола Васильович 1850 р. зробив iй пропозицiю, але вона ii вiдхилила.
Тим часом у Гоголi тривала болiсна боротьба «мiж художником i пiiтистом». Вiн багато разiв переробляв написанi роздiли другого тому, пiдпадаючи то пiд один, то пiд iнший настрiй. На початку 1852 р. його опанував страх смертi, вiн проводив ночi в молитвi, постився. Одного разу, лютневоi ночi, серед релiгiйних мiркувань у нього промайнув жах i сумнiв, що вiн не так виконав обов'язок, покладений на нього Богом. Тодi вiн звелiв вiдкрити трубу камiна i спалив рукопис готового другого тому «Мертвих душ». З тих пiр Гоголь удався в похмуру зневiру, не приймав iжi, вiдмовлявся вiд лiкування. 21 лютого 1852 р. вiн помер.
Письменника поховали в Москвi, у Даниловому монастирi (1931 р. прах Гоголя було перенесено на Новодiвочий цвинтар), i на його пам'ятнику були написанi слова з книги пророка Іеремii: «Гiрким словом моiм посмiюся». Вони яскраво вiдображають художне кредо письменника, який так мрiяв «спрямувати все суспiльство до прекрасного». Недарма, оцiнюючи значення гоголiвськоi творчостi, Т. Г. Шевченко писав: «Перед Гоголем слiд благоговiти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом i найнiжнiшою любов'ю до людей».
Гонгадзе Георгiй Русланович
(народ. 1969 р. – пом. 2000 р.)
Журналiст, керiвник Інтернет – проекту «Украiнська правда». Зник у вереснi 2000р., що стало резонансною подiею у полiтичному життi Украiни.
У суботу 16 вересня 2000 р. пiзно ввечерi зник керiвник проекту «Украiнська правда» Георгiй Гонгадзе. О 22.20 вiн вийшов iз будинку на бульварi Лесi Украiнки й попрямував додому. Його чекали дружина й двое трирiчних дочок – Нана та Саломе, – але додому вiн так i не з'явився.
Інтернет-сайт «Украiнська правда» повiдомив, що вони пам'ятають спроби залякати Георгiя людьми, якi представлялися спiвробiтниками мiлiцii. Тодi Георгiй був змушений звернутися з вiдкритим листом щодо стеження за ним до Генерального прокурора Украiни.
20 вересня журналiсти «Украiнськоi правди» почали акцiю «Знайти журналiста!».
28 листопада лiдер Соцiалiстичноi партii Украiни Олександр Мороз продемонстрував аудiозапис телефонноi розмови, що нiбито вiдбулася мiж президентом Украiни Леонiдом Кучмою й мiнiстром МВС Юрiем Кравченком. Із запису випливало, що президент Кучма наказав «украсти» Георгiя Гонгадзе. Запис зробив колишнiй офiцер охорони президента Украiни М. Мельниченко.
15 грудня в Киевi з iнiцiативи громадських органiзацiй Украiни почалася акцiя «Три мiсяцi без правди».
Хто такий Георгiй Гонгадзе, чие iм'я зараз е символом для всiх тих, хто шукае правди та вiрить у справедливiсть?
Мати Георгiя Гонгадзе Леся Корчак народилася у Львовi. Вона познайомилася з молодим, красивим грузином Русланом Гонгадзе, який був випускником архiтектурного факультету Тбiлiського полiтехнiчного iнституту. Наприкiнцi 60-х pp. вiн примкнув до дисидентських кiл та пiдтримував вiдносини з Мерабом Костава й Звiадом Гамсахурдiа. А весiлля молодих Лесi та Руслана грали й у Львовi, i в Сачхерi – невеликому мiстечку в Грузii.
Син Георгiй народився в Тбiлiсi 21 травня 1969 р. У три роки Гiя пiшов у дитсадок. Цiкаво, що до двох рокiв вiн мовчав, а потiм, за словами мами, заговорив вiдразу чотирма мовами – грузинською, украiнською, польською, росiйською.
Із батьком Георгiя вони рано розлучилися, проте пiдтримували добрi стосунки. Георгiй завжди любив свого батька.
У школi Гiя мав добру репутацiю. Крiм того, вiн ходив на танцi, на малювання, на плавання. А тренер iз легкоi атлетики олiмпiйська чемпiонка Нiна Думбадзе переконувала маму, що в сина може бути вiдмiнне майбутне в спортi. Коли Гiя був на спортивних зборах, то отриманi талони на iжу, якi тодi давали спортсменам, мiняв на готiвку й приносив додому. Пiсля десятого класу, вiддав мамi свiй атестат зрiлостi зi словами: «Вiн твiй!»
Пiсля закiнчення школи Георгiй вступив до Тбiлiського iнституту iноземних мов на вечiрне вiддiлення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарствi, i продовжував займатися спортом. Потiм його було призвано до лав Збройних Сил. Службу вiн проходив у Туркменiстанi, пiд Ашхабадом, – хлопцiв готували до Афганiстану.
Закiнчував здобуття вищоi освiти Георгiй вже на фiлологiчному факультетi унiверситету iм. І. Франка у Львовi на романо-германськiй кафедрi.
Коли в квiтнi 1989 р. у Тбiлiсi почалися народнi виступи за вихiд iз СРСР, Георгiю залишалося служити ще мiсяць. Вiн рвався на батькiвщину, й цiкавим фактом е те, що командир вiдпустив його ранiше строку.
Поруч iз батьком Георгiй був на барикадах, вступив до Народного фронту Грузii. Разом iз батьком, вiдомим депутатом парламенту, вiн займався полiтичною роботою.
Пiзнiше, коли 3. Гамсахурдiа став президентом Грузii, Руслан Гонгадзе попав у немилiсть i навiть був занесений до спискiв «ворогiв грузинськоi нацii». Тому, коли у груднi 1991 р. в Тбiлiсi почалося повстання проти Гамсахурдiа, Гiя кинув навчання у Львовi й знов приiхав до рiдного мiста, щоб захистити честь та добре iм'я батька. Панi Леся теж допомагала опозицiонерам: готувала iжу, доглядала за пораненими…
Пiзнiше батько Георгiя Руслан Гонгадзе в результатi перенесених стресiв тяжко захворiв; вiн змушений був переiхати до Киева, лiкувався тут в онкологiчному диспансерi.
На сороковий день пiсля смертi батька Гiя виiхав у Сухумi, бо давно хотiв зняти документальний фiльм про вiйну в Абхазii. Вiн дiстав вiдеокамеру й знiмав матерiали для фiльму «Бiль моеi землi». Георгiй не тримав у руках зброi та не брав участi в бойових дiях, але все-таки потрапив пiд обстрiл на передовiй. Коли його принесли додому всього забинтованого, мати знепритомнiла. Лiкарi нарахували в нього на тiлi 26 ран.
Його командир розповiв, що Гiя намагався винести з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотiв поступитися своiм мiсцем у лiтаку тяжкопораненому. Його, на щастя, встигли вивезти в Тбiлiсi. Як потiм виявилося, це був останнiй лiтак iз Сухумi.
Виходити його було дуже важко. Тодi у Тбiлiсi не було бинтiв, води, пiвроку не бачили хлiба…
Про «украiнське життя» Георгiя можна розповiсти таке. З кiнця 80-х pp. Георгiй стае частим гостем Львова. Спочатку – як представник iнформацiйного центру Народного фронту Грузii. У вереснi 1990 р. вiн одружився з галичанкою Мар'яною (Мирославою) та перевiвся на фiлологiчний факультет Львiвського унiверситету iм. І. Франка. Вiн брав участь у всiх акцiях Народного руху та Студентського братства.
Уже потiм, знову в Украiнi, Георгiй як журналiст працюе у львiвськiй органiзацii Народного руху. Пiсля розвалу СРСР вiн спiвробiтничае з низкою украiнських ЗМІ й стисла хронологiя цього спiвробiтництва така:
1991 р. – позаштатний журналiст газети «Пост-Поступ» (м. Львiв);
1992—1993 pp. – керiвник та ведучий програми «Монiтор» на Львiвському телебаченнi;
1993—1994 рр. – головний режисер творчого об'еднання «Центр Європи»;
1995—1997 pp. – ведучий програм «Параграф», «Вiкна-плюс», «Вiкна-новини» Мiжнародного медiа-центру;
1998 р. – ведучий телерадiокомпанii «Гравiс».
