Сiдало сонечко в сизо-червонi хмари; мов шматки розiрваноi ганчiрки, висiли вони над горою, а зверху iх гоготiло червоне зарево. Коли зарево блiднiло-зменшалося, хмари, мов живi страховища, роздималися-пiднiмалися – i щось страшне бубонiли, блимаючи огненними очима. Нiч чорною марою налягла на землю – i зорi не хотiли ii звеселити. Темно, душно, парно, як бувае душно i парно лiтньоi ночi перед дощем. Ось i вiн не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, i опустилася стрiлою у яр; гогонула земля, тiпаючи на своiх широких грудях, як пiр'iну, здоровеннi палати, височеннi церкви i невеличкi хати; зацокотали шибки у вiкнах; струснулися пiдвалини; загуло-зашумiло в повiтрi… Дощ, як з вiдра, линув на землю – i зразу покрив ii калюжами. Побiгли швидко, мов ящiрки, патьоки з гiр, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грiзно пiнячи; зашумiла вода на низинi, шукаючи виходу, i, не знаходячи, щось булькотала своiм бульбашковим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усiх бокiв; переписувала темряву покрученими стрiлами блискавиця; а грiм гукав-торохтав на увесь свiт своiм страшним гуком…
Усе те слухали люди з великим страхом у душi i молилися, щоб Господь iх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те i тюремщики – i якiсь лихi почуття закрадалися у потайники iх серця; вони i собi молилися, – молилися, щоб грiзний грiм розбив iх домiвку, а блискавиця обернула ii у попiл… Злi, лихi люди! iм i трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хлiба… Злi, лихi люди!
Помчалися темнii хмари далi, зоставляючи по своему слiду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усмiхнувся своiм голубим личком, з блискучими зiрочками-очима. Повiяв легенький вiтрець, струшуючи з листу неопалi краплi, блиснув мiсяць – i усмiхнулась до його земля. Заходив вiн, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядае у темнi шибки вiкон довiдатись, чи впокоiлися люди; прокрався крiзь цямрину в криницю; пiрнув на саме дно невеличкою iскоркою, – вискочив – i пiшов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.
Люди, зрадiвши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадiйно махнули рукою, зо зла сплюнули – i собi простяглися, мов собаки, на своiх нарах… Сказано: злi, лихi люди!
Петро Федорович не спав. Вiн слухав, як достукувався дощ у його вiкно; як гула хата, коли розкочувалися страшнi грюканини грому; додивлявся, якi кривульки чертили блискавицi… Коли ж усе затихло, як занiмiв надвiрний гомiн, – знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по iй знайомi тiнi…
Ось вiн мчиться додому – вiльний, скiнчивши гiмназiю. У його пилом припалiй головi зароiлися усякi думки. Сонце стоiть серед неба – i свiт його розстилаеться по полю: то половiе на жовтих нив'ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на яринi, то червонiе на лапастiй гречцi… навздогiн йому понеслися його думки.
– Чие се поле? – пита вiн у машталiра.
– Трапове, – понуро одказуе той.
– А де ж людське?
– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж i на двадцять ушир.
І думае вiн молодою головою: чи грап-то його оброблюе; чи копаються його бiлi руки у сiй чорнiй землi? А серце йому шепче: нi, грап у столицi гуляе; тепло йому i затишно; весело i розкiшно; не знае вiн нi в чому недостачi, – бо не знае i краю у своему добрi… Тут, замiсть його, нiмець заправляе: чужими руками землю оре, чужою працею орудуе; а еврей за те грошi носе… Тепло нiмцевi, тепло i евреевi. Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичi хури; без краю потяглися вони степом до залiзницi; а там – залiзний кiнь помчить iх до моря, а море пiдхопить на своi чорнi ребра – i понесе по всьому великому свiту, по всiй широкiй землi, кинувши дома стiлько, скiлько треба, щоб не поздихали з голоду робочi руки… Добро пiшло по свiту, а грошi до пана… І гудуть його палати серед столицi бенкетами, грають огнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пiсню… Стелеться вона вiтром на змочених його потом ланах; а сонце iх золотить своiм ясним свiтом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всiм однаково свiтить, усiм однаково грiе…
І темнiе свiт у Петрових очах, – застилае його важка туга.
Ось бовванiе завод. Височенний димар викидае клубки чорного диму.
– Що то? – пита Петро.
– Винниця.
– Чия?
– Грапова. Єврей куре.
– А то чий палац?
– Грапiв. Нiмець живе…
«А то на пригiрку чиi чорнiють хати з кривими верхами, дiрчавими оселями, оббитi дощем, обшпугованi негодою?» – думае сам собi Петро.
– Торкай, торкай коней! – каже вiн, одвертаючи свое лице вiд того…
Конi помчались; дзвоник залiзним язиком вибива йому зичну, голодну пiсню… І гуде та пiсня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рiдного дому. Там стрiвають його рiдний батько i мати. Постарiли обое, згорбилися. Не старiе тiлько радiсть у iх серцi: батько радiе своiм сином; мати не надивиться на свого сокола.
– А куди, сину, тепер?
– Туди, куди й усi. До унiверситету, у Киiв.
– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, – каже мати: – ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встае…
– Петро не той, стара, – перебивае батько: – вiн не стане з такими якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рiдного батька й матерi, що зросли у iнших установах, викохалися на iнших звичаях… «Что мне и тебе, жено?» – вчуваеться йому – i носиться перед його очима святий образ святого чоловiка.
– Чи знаеш, сину, Шестiрного? – пита мати. – Ви з ним хоч i не разом iшли, та ти б повинен його пам'ятати.
– А що вiн?
– У столицi вчиться. Через рiк, кажуть, великим паном буде…
– А Жук де? – пита Петро.
– То – пропащий, сину! – безнадiйно вiдказала мати.
– Як саме?
– Так. Змандрував кудись. На заробiтки пiшов, чи що; тiльки як пiшов – то й слух за його запав… Бiдна мати часом до нас прийде; розпитуе за тебе – i плаче-плаче, розказуючи за свого… «Чи йому недобре дома жилося? чи вiн у чому недостачу терпiв?… Нiт же, узяв у голову: на заробiтки пiду! І пiшов, i скрився, мiй сокiл, i нема вiд його нi вiстки, нi чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канiкули не забарилися пробiгти. Петро знову в дорозi. Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стерiг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стiлько розвелося, що хотять в достачах усiх порiвняти, – зрiкаються свого добра, свого роду i йдуть на неминучу погибель… «То – лихi люди!» – каже мати. А серце Петрове болить разом з матернiм серцем… Йому вчуваеться пiсня голодного люду; йому ввижаються iх недостачi, чорнi корявi руки, попечене обличчя, iх нечесанi кустратi голови… Ось цiла вервечка iх, з засуканими по лiкоть руками, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтiй нивi… Як крюк журавлiв, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед iх – стiна жита; позаду – як побите вiйсько, снопи лежать рядами… Кланяються довгi стеблi додолу, – лягають пiд iх зубчастими серпами… Сонце стоiть над головою; пече, а не грiе. Бiжить пiт з женцiв, заливае очi, капае з носа, мов з лiйки. А вони все колишуться, все посуваються далi та далi… Ось пiдвелася одна молодиця у чорнiй дерзi, пiдперезана червоною крайкою. Ухопилася вона вiд нестямки руками за спину i, охаючи, розгинаеться.
– Боже поможи! – обiзвався Петро з воза.
– Спасибi.
– Свое жнете?
– Нi, панське.
– А з якого?
– З десятого…
Машталiр зупинив коней, даючи волю паничевi побалакати.
– Поганяй! поганяй швидше! – каже Петро.
Конi рвонули; курява знялася – i видно тiлько було, що молодиця знову схилилась, – i знову заколихалася ? постать. Далi курява усе закрила. «Лихi, лихi люди!» – думаеться Петровi, а серце його щемить-болiе. Окривае його важка туга; обгортають голову чорнi думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: «Лихi люди!», – а з другого – вони, лихi, i вказують йому на тiлько що минуле поле. «Дивись! дивись!» – мов кажуть iх понурi очi… Петро i без того бачить… «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!» – шепче Петро… Вириваеться з його душi крик журби, лемент горя i росте, росте у його серцi, окривае думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
– Скiльки раз по зеленiй веснi
Бачиш вас по долинах розлогих?
Чуеш вашi тяжкii пiснi,
Ту голодну молитву до Бога? —
шепчуть гарячi уста Петровi…
І тепер, тiлько вийди на шлях,
Ховрашки мов, розкинулись люди
По безкраiх розлогих степах,
І iх пiсня тугу мою буде
Та туга з iх сльозами зросла,
