І мати, i хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловiк, з лисиною на головi, з круглим, гладко виголеним лицем – сказав би жiночим, коли б довгi брови так не насупилися над його запалими очима.
– Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! – мовив усмiхаючись хлопчик, пiдбiг до батька i задрав до його свою головоньку.
Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.
– Фу-у. у! аж у нiс б'е!.. Хто ж це тебе так наялозив?
Свiжим дитячим личком усмiхнувся хлопчик i показав очима на матiр.
– Мама! А що?
– Балуе тебе мати, балуе! – гладячи рукою по головi, казав батько.
– Нi, мама мене не балуе; вона мене любить, i я ii люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю… Ви i мама будете старi, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!
– О-о! ти в мене старий! – смiючись одказав батько.
– Нi, я, папо, не старий; а буду колись старий.
– Ну, добре ж, добре. Ходiмо ж чаю пити та i в школу пiдемо.
Батько узяв хлопчика за руку i став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матерi, кликав ii за собою очима.
– Мамо! Мамо! iдiть за нами! – крикнув вiн, виглянувши з-за дверей.
– Ідiть, iдiть… я зараз.
Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати i почала перестилати маленьку постiлоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила двi головнi подушечки зверху i напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зiлля на страву, i одчинила другi дверi, що вели у столову.
Там за столом сидiли уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попiд столом ногами, колотив у стаканi ложечкою. Серед столу, на мiдяному пiдносi, стояв блискучий самовар i мугикав стиха якусь журливу пiсеньку. Сумно у хатi роздавалася та пiсня.
– Чому ти не п'еш чаю? – спитав батько сина.
– Гарячий, – вiдказав той i звiв очi на дверi.
Якраз вони вiдхилилися – i хлопчик побачив добре знайоме йому лице матерi; очi його заграли, заiскрили радiстю.
– Ось i мама йдуть! – радо промовив вiн.
З приходом ii усе зразу повеселiло: i хата мов прояснилася, наче вступило в неi сонце, i самовар дужче заблищав, переводячи свое журливе мугикання на дрiбну веселу пiсеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синовi треба: сiла коло його на стулi i налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хлiба i почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.
– Збирайся, сину, ходiмо.
Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батьковi-матерi за чай i побiг у свою хату. Швидко побiг, швидко i вернувся з картузом у руках.
– Прощайте, мамо, – пiдбiгаючи до матерi, мовив вiн своiм дзвiнким голосом, у котрому почувалася дитяча радiсть i разом тихая туга.
Син припав до матерньоi руки, а мати – до синовоi голови. Потiм вiн мiцно обхопив ii шию руками i згаряча поцiлував у запалу щоку.
– Я буду вчитися, мамо… – тихо прошептав, одскочив вiд матерi, пiдбiг до батька, ухопив його за руку – i разом з ним вийшов з хати…
Тiнь – не тiнь, щось темне, невiдоме закрило рiдне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтiла, потемнiла. По непривiтнiй хатi розлився рожевий свiт; сiрi стiни загорiлися, дверi зажовтiли. Мана, наче легенька тiнь, тремтiла, тiкала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.
У невеличке надвiрне вiконечко заглядав свiт рожевим поглядом. Крiзь його шибки, через залiзнi штаби, лився вiн довгою стягою, розсiваючись по стiнах, по дверях, по долiвцi. У Петра Федоровича зарiзало в очах, мов хто у iх пiску насипав. Вiн одвернув голову до стiни – i задумався.
«І нащо сей свiт розбив дорогу мою ману? Де вона дiлася, куди втекла?…» Шкода йому стало того давнього, на котрому вiн серцем одпочивав; шкода стало дитячих лiт, що в такiй любiй та милiй споминцi виступили тепереньки перед ним. «Чому я довiку, довiку не зостався тим малим хлопчиком, тiею невеличкою дитиною, котру так пестили материнi руки i доглядав ii добрий погляд? Тепер iнша доля – холодна i хмура, заступила матiр; своiми холодними руками обгортае мою шию… Трудно менi дихати од ii обiймiв. Своiм темним i злим поглядом заглядае у вiчi – i стигне, холоне кров у моему серцi!.. Дiло, дороге мое дiло, зразу перервалося; чужi ворожi руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухi очi набiгли сльози.
Коло дверей стукнув засов – i злякав Петра Федоровича. Вiн мерщiй схопився i боязко глянув на дверi. Вони розчинилися, мов рот лютого звiра, i в темнiй прорiсi заметушилася постать чоловiка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стiлець.
– Устали, ваше благородiе? – скрикнув вiн глухим голосом i знову злякав Петра Федоровича.
Вiн мовчав. «Благородiе! благородiе!» – дзвонило в ухах у його i тодi, коли сторож пiшов i коли знову вернувся, несучи миску i глек води.
– Умиватися будемо, ваше благородiе! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакае «його благородiе». «Його благородiе» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у ротi, не повертався, – очi тiлько божевiльно упилися в сторожа. Сторож постояв i, не добившись слова вiд «його благородiя», вийшов, зачиняючи дверi за собою.
«Благородiе! благородiе!» – стрибало перед очима i гуло в головi Петра Федоровича. «Благородiе! благородiе!» – вимовляли стiни, дверi, помiст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевiльний регiт. «От тобi i рiвноправность! – подумав вiн, махнувши рукою. – Умиймося краще!»
Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемнiло в очах. Нетвердою ступою добрався вiн до миски, налив в неi води i почав хлюпостатися, примочуючи найбiльше голову. Чим довше вiн ii мочив, тим бiльше вона розгорялася; лице почервонiло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у головi – наче горiло що, аж пекло йому в очi, мов хто пiском засипав iх, – рiзало; обличчя – парувало.
Довго вiн хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось вiн ще раз линув води на голову, пiдвiвся, узяв рушник i почав утиратись. Сухе тiло його ще дужче розгорялося; очi застилало заволокою; у висках – сiпало; у грудях – болiло-хрипiло. Безсонна нiч давала себе почувати: не тiльки груди, – руки, ноги, голова болiли, мов хто здавлював iх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся вiн по хатi раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставленi; вiн iх не мiг пiдняти угору. Доплутавши до постелi, вiн лiг. Очi вiд утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стiни, стеля, долiвка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив iх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон налiг.
Ненадовго вiн упокоiвся. Мучена голова робила свое; мученi думки i в снi його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки днi зливалися з сонними марами ночi – i лякали його. Сторож, несучи снiдання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звiдкiльсь уставало, росло, все ламало по своему шляху i наступало на його… Вiн кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хатi. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмiлля лице його здавалося колесом; очi – ямами, в котрих жеврiли iскри якогось злого огню, пекучого i уразливого; рот – прогалиною, з котроi виглядали чорнi зуби, як спицi обода; нiс – трубою, котра пихтiла та димiла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тiло Петра Федоровича. Вiн зложив руки на грудях, притис iх до серця i замолився очима… «Я ж нiкого не займав, нiкому нiчого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бiгаючи i шукаючи спокою.
– Заснули, ваше благородiе? Снiдати принiс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Вiн опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снiдання на стiл; узяв миску i глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – i вийшов, зачиняючи дверi.
– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.
– Как так? – почувся i другий, незнайомий.
– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матiнко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оцi печери?
– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невiдомий голос.
Далi залiзо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тiлько ступнi чийогось важкого чобота роздаються в коридорi… Петро Федорович знемiг, повалився на лiжко – i знову заснув…
І сняться йому давнi привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, iдучи до школи. Батько iде помалу, веде його за руку. Стрiвають iх знайомi, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру вiн поцiлував у руку, погладила його по головцi i наказала учитись. Се було бiля бублейниць. Тiлько що мати одiйшла, як цiла купа бублейниць кинулась на iх i трохи не збила з нiг: помiж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.
– Лови! лови! – гукали бублейницi i мчалися, мов вiтер.
Вiн озирнувся, пiзнав Попенка, що тiкав з в'язкою бубликiв.
– Що то? Кого лови? – спитав батько.
Товста бублейниця з масним лицем, масним очiпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликiв: як та миша – пiдкрадеться, ухопить в'язку – i драла!
– То, папо, Гриша, – казав вiн батьковi.
