– Я вже вивчив.
– Ну, а я кiнчаю, – кидаючи останнiй шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув i той; змiв крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз i одну книжку, i мерщiй – з хати!
– Куди? в семiнарiю? – спитав Шестiрний. Попенко мотнув головою – i скрився.
Шестiрний устав, зложив книжки, пiдiйшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свiй вихор, побачив пiр'iнку на каптанцi, скинув його, обмiв, знову надiв, застебнувся i пiдiйшов до тарiлки з хлiбом та салом. На iй лежало два шматочки того i другого.
– Бач, проклятий бурсак! – скрикнув.
– А що? – спитав Жук.
– Уклав за двох, та мерщiй i навтiки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, – беручи шматок булки i сала, казав Шестiрний, – а ви удвох, як знаете, дiлiться. Воно, як Телепень не йде в гiмназiю, то йому б i не треба, – додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.
– То що, що не йде? Вiн же недужий! – устаючи, мовив Жук.
– То вiн тiлько видае себе недужим, йому вже давно можна б ходити.
Телепень болiзно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорiвся гнiв; блiдi запалi щоки запалали краскою. Вiн порвався устати; пiдвiвся – i впав.
– Коли б ти, бiсова Шестiрня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла вiри! – скрикнув Жук.
– Ет, кажи! – І Шестiрний мотнув головою, укидаючи невеличкi шматочки хлiба у рот.
Жук призро глянув на його.
– От же ти й не iси, а тiлько балуеш… Узяв би четверту часть оддiлив, та я четверту, – от i було б Телепневi.
– Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидiти.
– Ну, стiй же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся менi на увесь день на очi, а то я тобi полiчу твоi поганi ребра! – Очi в Жука горiли гнiвом.
– Та чого ви змагаетесь? Я не хочу iсти. Берiть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.
– От бач, вiн i сам не хоче. Недужий i iсти, – зло скалячи зуби, казав Шестiрний. – Чого ж ти похваляешся на Попенка?
– Кажу: хай не попадаеться! – грiзно крикнув Жук.
Почувся дзвонок. Шестiрний, як опечений, схопився; кинув хлiб i сало; мерщiй за книжки – i чимдуж побiг.
– Чортiв лизун! – промовив йому услiд Жук; доiв своеi частi; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.
– Ти спиш, Петре?
Петрусь повернув до його свое мокре лице.
– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скорiше; гулять пiдемо до рiчки, а то i я вже занудився, сидячи в хатi. Прощай!
І повагом потяг собi. Зостався Петрусь сам, з своiм ураженим серцем, з своiм болем, з своiм горем. Гiрко йому на душi, важким каменем давили слова Шестiрного, та нiкому i розважити, нiкому одвести думки вiд глибокоi образи. Петрусь припав до подушки – i не словами, а сльозами виливав iй свое лихо; молився, щоб скорiше йому одужати, звестися, пiти у гiмназiю. Нiхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тiлько сiрi стiни – та мовчали; бачила i чула рябенька подушечка – та й та ще бiльше рябiла вiд його кревних слiз.
Увiйшла низька, кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимiтала i пiшла, не сказавши нi одного слова, – буцiм вона була глуха, як та подушка, нiма, як та стiна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, i… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокi виразки у серцi перестали нити-болiти.
Несподiваний грюк i гук збудив його. Вiн пiдвiв голову. На дверях стояв Попенко i змагався з хазяйкою, щоб давала iсти.
– Ти вже прийшов з семiнарii? – спитав Петрусь.
– Який чорт прийшов! Вирвався… iсти так захотiлося – аж шкура болить, – казав вiн, рвучи недоiдений Шестiрним шматок булки i смокчучи сало.
Ось i вiн побiг. Знову одинокi думки; знову сон…
Гвалт спершу надворi, потiм коло хати, а далi i в самiй хатi сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убiг перший; за ним, поскрипуючи чобiтьми, уплив Шестiрний; далi улiз, наче ведмеда, Жук. Шестiрний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежi. Попенковi очi заходили по хатi, по столi, – вiн шукав чого-небудь з iжi. Жук улiз, шпурнув книжки на кровать i, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.
– Ти нащо з'iв мое снiдання, шолудивий бурсаче! – гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемнiло.
Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що вiн i не бачив, що вiн i не знае, що три частi тiльки й було положено.
– Хай мене грiм поб’е! Хай мене свята блискавка запалить! хай я удавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я iв чию часть, окроме своеi! – клявся Попенко.
– Побачимо, – сказав Жук i пустив Попенка.
Попенко, вирвавшись, як заець, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:
По дорозi жук, жук,
По дорозi чорний!..
– Ну-ну, ось унесуть обiд. Дознаюся я, що ти з’iв!
– Що ж ти менi зробиш? Ну – з’iв! Їй-богу – з’iв! Хай мене хрест поб’е – з’iв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з’iв! Ну, так що? Що ти менi зробиш?
– Тодi побачимо.
Попенко так кивнув на Жука, буцiм йому i за вухом не свербiла його похвальба. Оже тiлько Жук глянув на його, – Попенко, наче дим, щез за дверима.
– І охота тобi з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче пiсля чого кислого, Шестiрний.
– Не твое дiло. Зась!
Шестiрний призро глянув на Жука i, посунувши руки в кишенi, заходив по хатi. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увiйшла, розставила стiл серед хати; накрила, настановила тарiлок i знову вийшла. Незабаром пахощi страви рознеслися по хатi. Шестiрний i Жук сiли.
– Тобi подать, Петре? – спитав Жук.
– Нi, я сам устану, – одказав Телепень зводячись.
– До обiду то i встану, а в гiмназiю так i недужий, – промовив Шестiрний.
– А тобi яке дiло? – грiзно спитався Жук.
– Того, що сьогоднi питали: чого так довго болiе.
