– Так при…
Тут саме показався на порозi учитель. Усi пороснули по мiсцях. Мордатий мов крiзь землю провалився.
Коли сiв Петрусь на свое мiсце, то бiля його сидiв уже бiлоголовий i весело дивився своiми зеленими очима на учителя. У хатi стало так тихо, що чуть, коли i муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярiв.
– Бiлобров! урок! – сказав учитель.
Школяр з зеленими очима пiдвiвся i почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав вiн його, затинаючись то на тому, то на другому мiсцi. Так пiдслiпий дяк читае панахиду, хмурячись i розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регiт.
– Хто то? – грiзно спитався учитель.
Один з школярiв пiдвiвся i сказав, що то Гудзь заснув i, сонний, посунувся з лави.
– Гудзь! – обiзвав учитель. – Сюди!
Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – i вказав пальцем на долiвку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвiздком.
– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.
Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, i знову урок…
– А-а-а-а! – позiхнув хтось.
– Хто то? – знову гукнув учитель.
Усi оглянулись, шукаючи винуватого.
– Хто то?! – ще грiзнiше гукнув учитель.
Як у рот води набрали.
– Жук! – кликнув учитель.
Високий мордатий школяр пiднявся з-за послiдньоi лави.
– Ти? – визвiривсь учитель.
– Що таке? – спитав Жук.
– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!
Петрусь пiдвiвся.
– На лiнiйку, дай тому великантюзi напалькiв i скажи йому, чого вiн не чув.
Очi усiх уп'ялися у Петруся, а вiн стояв i не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крiзь землю.
– Чого ти стоiш? На! – сказав учитель.
Петрусь поблiд, скривився.
– Чого ти кривишся? На, кажу!
Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
– Дурний! – сказав учитель. – Сiдай. Шестiрний! Невеличкий i юркий, як миша, хлопчик пiрнув пiд лаву
i миттю опинивсь бiля учителя.
– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав вiн, беручи вiд учителя лiнiйку.
Регiт, як гадячий клекiт, зiрвався.
– Гарячих… Тихше!
Шестiрний побiг до Жука.
– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нiчого не чув…
– Держи руку! – скрикнув Шестiрний, i хижа радiсть загорiлася в очах малого.
Жук наставив руку, Шестiрний замахнувся; Жук одхопив руку – лiнiйка ударилась об лаву i зазизчала. Усi засмiялися. Зло невдачi скривило личко малого: щоки почервонiли, нiс роздався, очi – насупились-позеленiли.
– Держи! – гукнув вiн i вхопив Жука за пальцi.
Трiсь-лясь!..
– Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У головi в його ще снував сон своi вiзерунки, перед очима ще манячила мана: вiн бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинiлу руку; сльози на очах його тремтiли, тодi як радiсть свiтила в очах Шестiрного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли вiн глянув на Шестiрного – малого, злого. Вiн злякався його – i затремтiв. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову вiн один у сирiй сiрiй хатi; лiжко пiд ним; у кутку столик, на котрому лежав хлiб i ще щось з iжi; а вгорi вiкно, перевите залiзними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звiра з гострими iржавими зубами.
Петро Федорович пiзнав, де вiн, – i холод пробiг по його гарячих жилах.
День промчався над землею, – хороший, ясний, лiтнiй день пробiг, як тiнь, над нею; запало сонце; нiч пiдняла свое темне крило – i прикрила ним свiт. Заблищали зорi у небi, як очi у добрих дiток; зароiлися-заворушилися вони, мов живi; одна з iх зiрвалася – i огненний слiд переписав небо; загорiлося зарево за горою, де сходив мiсяць; ось i вiн виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкi тiнi понад землею, мов душi померлих або соннi причуди. Мир утихав пiсля денноi працi: згорталися його натрудженi руки – одпочивали; нiмiли важкi болi у серцi – затихали; закривалися натомленi очi – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарiвничим спокоем, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло пiд його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окрiплими силами, i знову оголосити свiт своiм гуком, своiми слiзьми i радiстю, котрi, як i кожен день, зiллються у один гомiн, у один голос, i понесуться над розбудженою землею. Не спали тiлько записнi гуляки; не спали калiченi дiвчата; не спали матерi, доглядаючи недужих дiтей; не спали голоднi й холоднi, котрим денний заробiток не принiс нi шматка хлiба – загасити голодну згагу, нi ганчiрки – прикрити голе тiло… Вони тiлько дрiмали – i страшна була та дрiмота! З ними дрiмала земля, i колихали ту дрiмоту спiвучi соловейки, а доглядав мiсяць своiм блiдим поглядом…
І все се бачили, кому хотiлося бачить; все се знали – кому хотiлося знати… Нiхто тiлько сього не бачив i не знав з тих безталанних жильцiв темного непривiтного дому, що стояв над горою i дивився з провалля своiм похмурим поглядом… Не бачив сього нiчого нiхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу нiмоти, мороку, душноi i тихоi смертi. Ясний ранок розцвiтав над темною землею, – для iх було все рiвно: темно та сиро; жаркий день змiнив свiжий ранок, – а в iх сiро та вогко; вечiр зогнав день, – нiмо та нудно; нiч наряджена вийшла, – а в iх похмурих келiях засвiтилися мутнi очi непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нiгде було сховатися вiд iх мутного погляду, вiд iх холодного дозору. І мучилися безсонними нiмими муками страшнi отi жильцi! Краще б зарево пожежi свiтнуло на iх; краще б воно обняло iх в огненному вихровi свiта, обернуло у попiл, – нiж невеличка частина його, що лукавий чоловiк повернув на потребу собi, загнавши в гнiт лойовоi свiчки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такi тихi, i такi довгi, що мов i не ворушилися, i все, здаеться, так застигало, хололо, костенiло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Пiд ним тлiли i догоряли живi душi.
Петро Федорович не спав, як i вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неi метушилися тiнi прошлого.
Знову перед ним хата, тiлько не та невеличка хатка у невеличкому мiстi, де доглядав його добрий материн погляд, – у великому мiстi, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першiй; не чутно того тепла, що грiло його там, – широка, висока, з сiрими вогкими стiнами. Серед хати – стiл; попiд стiнами – кроватi. Ранок. За столом сидить Шестiрний i товче якусь книжку, його очi застряли в iй, як гостра стрiла; його зуби переминали якiсь невнятнi слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестiрний! На однiй кроватi лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; пiд носом висипався чорний пух. Вiн лежить i, здаеться, не вiдае де, – бо глибока думка на його чолi, якась боляча утома на його очах. Об чiм вiн думае? про що гадае? Вiн думае про рiдну сторону, про село, де вiн зрiс, про степ, де вiн вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестiрного, тихе, важке шептання; так вiтер восени шепочеться з пожовклим листом. Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, i Шестiрний одягненi в синi каптанки, уквiтчанi бiлими гудзиками, з срiбним позументом коло невеличкого стоячого комiра. На другiй кроватi, якраз за Жуковою, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його блiде, гостре, недужне; очi чорнi, виразнi. Петро Федорович зразу пiзнав, хто то, i одвiв очi до четвертого хлопця, у сiрому демикотонному каптанцi, з дiрявими локтями. Лице у його довге, у жовтих плямах; очi i зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав вiн в однiй руцi i рвав, наче собака, своiми гострими та довгими зубами; пучку другоi руки вiн смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тiлько лиснiла ним.
– Коли ти, Попенко, наiсися? – спитав його Шестiрний, закриваючи книжку.
Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стримiло, усмiхнувся очима. Потiм ковтнув, як горобець черв'яка, i мовив:
– Тодi, коли ти свого Цiцерона витовчеш.
