– Який Гриша?
– Попiв.
Батько засмiявся i повiв його далi. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всi лади розказував вiн батьковi про того Гришу всяку всячину: що вiн i не учиться; що вiн i в школу не хоче ходити; що вiн ото уже й бублики краде!
– Ти не бери з його примiру. Бач, вiн який, – сказав батько.
– Нi, я не буду його слухати.
Ось i школа; i учитель – зажовклий та замлiлий чоловiк, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по головi i питае, чи буде вiн учитися? – Буду, – одказуе вiн тихо. Ось ще щось спитав його; вiн одказав; учитель погладив по головi, засмiявся i… повiв його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сидiло багато всяких хлопцiв i, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас вiд iх крику окривав усю хату. Як тiлько показався учитель – все зразу утихло, i всi, як тi москалi, посхоплювалися, стали.
– Сiдайте, – сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярi сiдали.
– А ось i твое мiсце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.
Вiн пiшов i сiв.
– Учiться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком iз школи.
Тiлько що учитель за порiг, як знову несамовитий крик та галас пiднялися з усiх бокiв… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякiя скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лiзь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пiшов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усiх бокiв. Петрусь сидiв i, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
– Хто се? – роздалося коло його уха.
Петрусь оглянувся: два хлопчики його лiт сидiли на однiй з ним лавi – один чорноголовий, другий бiлоголовий – i перешiптувалися мiж собою.
– Не знаю, – одказав чорноголовий.
– Новичок? – знову запитав бiлоголовий.
– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
– Хто ти такий? – запитав Петруся бiлоголовий.
Петрусь злякався i посунувсь вiд iх.
– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителевi пожалiеться.
– Хто?! – крикнув бiлоголовий, i зеленi його очi уп'ялися в Петруся. – Ти тiлько менi будеш що казати учителевi, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик i влип у його спину! Петрусь поспiшив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хатi.
– Тю-у-у! – скрикнув хтось.
– Новичок упав! Новичок упав! – І всi кинулися до Петруся, обступили його, пiдвели.
– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Вiн глянув кругом: мiж школярами не видно було бiлоголового з зеленими очима.
– Хотiв бити мене… – одказав Петрусь мордатому.
– Хто?
Зеленi очi заiскрили мiж школярами.
– Оттой, – указав Петрусь.
Як звiрюка, кинувся мордатий на бiлоголового. Бiлоголовий тремтiв, одступався.
– Я його не бив… iй-богу, не бив. Вiн бреше.
– О-о, жаб'ячi очi! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?
– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.
Миттю рука мордатого опинилася на бiлiй головi… хрусь! – i вiдлясок пiшов по хатi.
– Ай! – скрикнув бiлоголовий, i його зеленi очi залилися слiзьми.
– За що ти б'ешся, бiсова ведмеда! я буду учителевi жалiтись, – плакав бiлоголовий.
Петрусевi жаль його стало.
– Нi, вiн мене не бив. Вiн тiлько намiрявся мене вдарити, та я одсунувся.
Бiлоголовий пiшов за дошку, що стояла в кiнцi хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
– Як тебе зовуть? – спитав.
– Петро.
– А прозивають?
– Телепень.
– Слухай же, Телепень: тiлько хто буде тебе займати, зараз менi кажи. Я йому дам! Учителевi тiлько не хвалися.
– Нi, я учителевi не буду казати. – То-то ж, гляди. А грошi у тебе е?
– Нi, немае.
– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немае, а може, дома е?
– Дома е.
– Принеси завтра, я подивлюся якi.
Петрусь не знав, що одказати.
