Насолода

Усе навколо набувало для нього тієї значущості й того існування, якого набувають, наприклад, священні релігійні реліквії, інструменти культу – кожен предмет, що на нім зосереджується людська думка, від якого людська уява підіймається на ідеальну висоту. Як ото слоїк через багато років випускає пахощі, які в нім колись були, так і деякі предмети неясно зберігають ту частку кохання, що колись проникло в них і освітлювало їх своїм фантастичним світлом. І вони навіювали йому таке сильне збудження, яке іноді опановує людину, коли вона відчуває на собі вплив надприродних сил.

Здавалося, він справді відчував майже віртуальну реальність пристрасті, яка пульсувала в кожній із цих речей і в певні хвилини вихоплювалася з них і огортала його. У такі хвилини, якби він потрапив в обійми коханої, то дарував би собі, своєму тілу й душі одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскільки він був сам-один, його пригнічувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий і рідкісний дар любити марнується даремно.

Марно! Троянди у високих флорентійських вазах, які також чекали, дихали всіма своїми чарівними внутрішніми пахощами. Над канапою на стіні вишукані вірші, які оспівували жінку й вино, гармонійно облямовані незбагненними шовковистими кольорами перського килима шістнадцятого сторіччя, блищали у світлі призахідного сонця, яке проникало крізь куточок вікна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чіткішою навколишню тінь і вияскравлювало подушки на канапі. Усе оповивала прозора і густа тінь, оживлена осяйним пульсуванням таємного святилища, де зберігався захований скарб. Вогонь у каміні потріскував. І кожен відсвіт полум’я, згідно з образом Персі Шеллі, нагадував розколотий самоцвіт у рухливому сяйві. У ту мить закоханому здавалося, що кожна форма, кожен колір чи запах передавали найделікатнішу свою сутність. А вона все не приїздила… А вона все не з’являлася…

І тут він уперше подумав про її чоловіка.

Елена не була більше вільною. Вона відмовилася від чудової свободи вдівства, пошлюбившись із англійським дворянином, лордом Гамфрі Гітсфілдом через кілька місяців після її несподіваного від’їзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повідомлення про шлюб в одній зі світських хронік у жовтні тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року; і чув безліч коментарів про нову леді Елену Гітсфілд серед багатьох відпочивальників римської осені. Він також пригадав, що попередньої зими зустрічався з десяток разів із тим лордом Гамфрі на суботах княгині Джустиніані-Бандіні та на різних заходах публічного характеру. То був чоловік сорока років, із волоссям попелястого кольору, із залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом світлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прізвище було як у того намісника, який очолював героїчну оборону Гібралтару (1779–1783), що їй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.[50]

Яке місце посідав той чоловік у житті Елени? Які зв’язки, окрім подружніх, пов’язували її з ним? Які зміни відбулися в ній унаслідок матеріальних і душевних контактів із чоловіком?

Непевні здогади заполонили душу Андреа. Посеред цієї штовханини думок перед ним чітко й виразно постало видіння їхніх любощів. І біль був таким нестерпним, що він аж підхопився на ноги інстинктивним стрибком, бо відчув, як його зненацька поранило в один із життєво важливих органів. Він перетнув кімнату, вийшов у передпокій і підійшов до незамкнених дверей, які залишив прочиненими. Була за чверть п’ята.

Через короткий час він почув кроки на сходах, шелестіння одягу, засапане дихання. Не було сумніву – сходами підіймалася жінка. Уся кров шугнула йому до голови з такою силою, що, знервований тривалим чеканням, він відчув, ніби сили його покинули й зараз він упаде. Але жіночі кроки лунали вже на останніх сходинках, дихання трохи заспокоїлося, кроки чулися вже на майданчику. І ось на порозі – Елена.

– О, Елено! Нарешті!

У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жінки з’явилася загадкова усмішка, в якій були змішані жалість і втіха. Він узяв її за праву руку, яка була без рукавички, й провів у кімнату. Вона ще була засапана; але на її обличчі під чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.

– Пробачте мені, Андреа. Але я не могла звільнитися раніше. Стільки візитів треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я більше не можу. Як тут задушно! Які пахощі!

Вона ще стояла посеред кімнати; здавалося, вона трохи вагається, хоч говорила швидко й легко. Плащ, як у кармеліток, з рукавами у стилі Імперії, застебнутими на зап’ястках, із величезним коміром із чорно-бурої лисиці, з єдиною прикрасою, закривав усе її тіло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтіла усмішка, що не приховувала гостроти зацікавленого погляду. Вона сказала:

– Ви трохи змінилися. Хоча я не сказала б, у чому саме. Наприклад, маєте на вустах гіркий вираз, якого я раніше не помічала.

Вона сказала ці слова тоном приязної фамільярності. Відлуння її голосу в кімнаті було таким приємним для Андреа, що він вигукнув:

– Говоріть, Елено! Говоріть іще!

Вона засміялася. І спитала:

– Навіщо?

Він відповів, узявши її за руку:

– Ви знаєте.

Вона забрала руку й подивилася молодикові у вічі.

– Я більше нічого не знаю.

– То ви змінилися?

– Дуже.

Обоє переживали давні почуття. Але відповідь Елени відразу прояснила проблему. Андреа її зрозумів. І швидко, але точно, завдяки інтуїції, властивій деяким душам, що звично аналізують свій внутрішній стан, зрозумів моральний настрій своєї гості і те, що має між ними відбутися. Він уже був огорнутий чарами цієї жінки, як і колись. Але цікавість спонукала його запитати:

– Ви не сядете?

– Сяду, на хвилину.

– Сідайте сюди, в крісло.

«О, моє крісло!» – мало не вигукнула вона зі спонтанним відчуттям, бо впізнала його; але утрималася.

То було широке й глибоке крісло, накрите старою шкірою з блідими витисненими химерами, схожими на ті, які покривають стіни однієї з кімнат у палаці Кіджі. Шкіра набула того холодного й вишуканого відтінку, схожого на тло деяких венеціанських портретів або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слід позолоти, чи тонку черепахову пластину, крізь яку просвічує золоте листя. Велика подушка з далматинської тканини, майже вилинялого кольору, який флорентійські торговці шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.

Елена сіла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для візитівок, у вигляді тонких піхов з відполірованого срібла. Потім зняла вуаль, піднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилиці, і її елегантний рух відкинув хвилю прозорого світла на оксамит під пахвами, по довжині рукавів, на груди. Оскільки тепло з каміна було надмірним, вона затулилася від нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а персні на її пальцях заблищали. Вона сказала:

– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Він надто жаркий.

– Вам більше не подобається вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камін я розпалив у пам’ять…

– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь і запаліть світло. Я зготую чай.

– Ви не хочете зняти плаща?

– Ні, бо мені скоро треба буде йти. Уже пізно.

– Але ж так вам буде парко.

Вона підвелася з нетерплячим жестом.

– Тоді допоможіть.

Знімаючи з неї плащ, Андреа відчув пахощі її тіла. Це вже були не колишні пахощі, але такі вабливі, що проникли йому в самісіньку глибінь душі.

– У вас інші пахощі, – сказав він із дивним відлунням у голосі.

Вона відповіла просто:

– Так. Вони вам подобаються?

Андреа, ще тримаючи в руках її плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало її шию й увібрало пахощів від її тіла та волосся. Потім запитав:

– Як ці пахощі називаються?

– Вони не мають назви.

Вона знову сіла в крісло, потрапивши у світло від полум’я. На ній була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного і сталевого кольору.

Сутінки згасали за шибками вікон. Андреа запалив у залізних канделябрах кілька свічок яскравого помаранчевого кольору. Потім затулив полум’я камінним екраном.

У цьому інтервалі мовчанки обоє почувалися розгубленими. Елена не усвідомлювала важливості моменту й не була цілком упевнена в собі. Хоч яких зусиль вона докладала, їй не вдавалося цілком опанувати себе, прояснити свої наміри, зміцнити свою волю. Перед цим чоловіком, із яким колись її поєднувала така палка пристрасть, у цьому місці, де вона прожила найважливіші години свого життя, вона відчувала, як усі її думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Її дух уже готувався увійти в той блаженний стан сентиментальної мінливості, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнішніх дій, наче випари в атмосфері. Вона вагалася, перш ніж віддатися.

Андреа запитав тихо, майже смиренно:

– Вам так добре?

Вона всміхнулася йому, нічого не відповівши, бо ці слова були для неї надзвичайно приємними, вони відгукнулися солодким тремтінням у її грудях. Вона делікатно підвелася, запалила вогонь під черпаком з водою. Потім відкрила лаковану коробку, в якій зберігався чай, і вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щіпку. Приготувала дві філіжанки. Її рухи були повільними й трохи нерішучими, як у людини, котра думає зовсім про інше. Її білі й досконалі руки рухалися з легкістю метелика, вона не брала речі, а ніби легко торкалася них; від її рухів, від її рук, від легких вигинів тіла струменіла дивовижна еманація насолоди, яка ніби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидів близько, дивився на неї ледь примруженими очима, всотуючи крізь зіниці хтиві чари, що струменіли від неї. Здавалося, кожен її рух долинав до нього десь в іншому вимірі. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли ілюзія доторку набуває такої витонченості, що відчувається на відстані?

Обоє мовчали. Елена відхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на синє полум’я пальника, вона то знімала з пальців персні, то знову їх нанизувала, ніби робила це уві сні. То був не сон, а ніби вервечка спогадів, туманних, мінливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання відроджувалася в її душі, але вона не була виразною й чіткою; Елена переживала відчуття непевності, не знаючи, що то було: насолода чи біль. Щось подібне відбувається, коли від зів’ялих квітів, що втратили будь-які особливості кольорів і пахощів, народжуються спільні випари, в яких неможливо розпізнати окремі складові. Здавалося, вона принесла в собі подих давно померлих спогадів, останній слід уже зниклих радощів, останній біль уже мертвого щастя, щось подібне до випарів, у яких з’являються образи без назви, без контурів, роздерті й пошматовані. Вона не знала, була це втіха чи біль. Але потроху таємнича схвильованість, неясна тривога посилювалися й наповнювали її серце ніжністю й гіркотою. Темні передчуття, загадкові таємниці, забобонний страх, придушені прагнення, подоланий біль, стражденні сновидіння, непогамовані бажання – усі ті неясні елементи, які складали її внутрішнє життя, тепер розбуджувалися й вибухали.

Вона мовчала, замкнувшись у собі. Тоді як її серце було по вінця переповнене бурхливими почуттями, їй було приємно накопичувати своє хвилювання в мовчанці. Розмовляючи, вона не змогла б утримати його.

Вода у ківшику стала потроху закипати.

Андреа сидів на низькому стільці й, обіпершись ліктем об коліно, дивився на прегарне створіння таким пильним поглядом, що вона, хоч і не оберталася, відчувала на собі його прискіпливість і відчувала майже фізичний біль. Андреа, дивлячись на неї, думав: «Колись я володів цією жінкою». Він повторював ці слова подумки, намагаючись переконати себе; і для того, щоб переконати себе, докладав розумових зусиль, пригадував усілякі подробиці її поведінки, коли вона віддавалася насолоді, намагався знову побачити її у своїх обіймах. Але певність у тому, що він нею володів, утікала від нього. Елена здавалася йому зовсім іншою жінкою, яку він ніколи не кохав, ніколи не тримав в обіймах.

Насправді вона була ще жаданішою, ніж колись. Пластична загадка її краси була ще більш таємничою й привабливою. Її голова з маленьким чолом, прямим носом, вигнутими бровами, з такими чистими, такими чіткими античними обрисами, що здавалася знятою із сиракузької медалі, мала в очах і на вустах дивовижний контраст: вираз палкий, інтенсивний, неоднозначний, надлюдський, що його лише новітній дух, насичений глибокою розкутістю мистецтва, міг би передати в таких безсмертних образах, як Мона Ліза й Неллі О’Браєн.[51]

«Тепер інші володіють нею, – подумав Андреа, дивлячись на неї. – Інші руки її торкаються, інші губи її цілують». І тоді як його фантазії ніяк не вдавалось утворити образ єднання між ним і нею, він знову з невблаганною точністю бачив інший образ. І його опанувала безумна манія про все довідатися, все розкрити, про все розпитати.

Елена нахилилася над столом, бо крізь щілину між кришкою і ківшиком стала прориватися гаряча пара. Вона долила лише трохи води; потім укинула два шматочки цукру в одну філіжанку; додала в чай ще трохи води; потім загасила синє полум’я. Вона зробила все це з майже ніжною турботливістю, але жодного разу не обернулася до Андреа. Внутрішня розбурханість почуттів тепер перетворилася на майже ніжність, від якої їй стискалося горло й проступали сльози; і вона не могла дати ради цим почуттям. Стільки суперечливих думок, стільки хвилювань і змін настрою тепер довели її до плачу.

Необережним рухом вона зачепила срібну візитницю, й та впала на килим. Андреа підібрав її й подивився на дві картки. На кожній із них був сентиментальний напис: From Dreamland – A stranger hither; З Країни Снів – чужоземка тут.

Коли він підвів погляд, Елена запропонувала йому огорнуту парою філіжанку, з усмішкою, ледь затуманеною слізьми.

Він побачив ту затуманеність. Й у відповідь на цей несподіваний знак ніжності був охоплений таким глибоким почуттям любові та вдячності, що поставив філіжанку, став навколішки, узяв руку Елени й підніс її до губів.

– Елено! Елено!

Він заговорив до неї тихим голосом, навколішках, присунувшись так близько, ніби хотів випити її подих. Його пристрасть була щирою, хоч слова іноді й обманювали:

– Він її кохав, він завжди її кохав і ніколи, ніколи, ніколи не міг забути її, а знову зустрівши, відчув, як уся його пристрасть відродилася з такою силою, що він відчув майже жах; тривожний жах, ніби побачив у світлі лампи перебіг усього свого життя.

– Мовчіть! Мовчіть! – сказала Елена, бліда, з перекривленим від болю обличчям.

Андреа продовжив, усе ще стоячи навколішках, розпалюючи себе полум’ям колишніх почуттів:

– Він відчув, як його покинула, як від нього несподівано втекла найкраща частка його єства. Після того він не знав, як йому витримати весь розпач своїх днів, тривогу свого жалю, постійний, невблаганний внутрішній біль, який його пожирав. Смуток огортав усі речі, що його оточували. Плин часу був для нього нестерпним випробуванням. Він не так оплакував щасливі дні, як страждав у дні, що не приносили йому ніякого щастя. Ті дні принаймні залишили йому спогад; ці приносили лише страждання, майже докори сумління… Його життя згорало в самому собі, в незгасному полум’ї одного бажання, в невиліковній відразі до будь-якої іншої втіхи. Іноді його опановували майже люті напади скутості, розпачливі й палкі пориви до насолоди. То був ніби бурхливий бунт невдоволеного серця, ніби виплеск надії, яка не хотіла помирати. Іноді йому здавалося, що він перетворюється в ніщо; і він тремтів перед порожніми безоднями, які утворювалися в ньому. Від пожеж, які палахкотіли в його юності, залишилася тільки купка попелу. Іноді також в одному з тих нескінченних сновидінь, які тривали до світанку, усе його минуле, усе його теперішнє розпадалися; вони відривалися від його свідомості й падали, ніби слабкий покрив, ніби непотрібний одяг. Він більше нічого не пам’ятав, як чоловік, що почав одужувати від тривалої хвороби й у якого все перемішалося в голові. Він уже нічого не пам’ятав і відчував, як його душа тихо заходить у смерть. Але несподівано на цей спокій забуття накотився новий біль, наче в ньому розвинувся незнищенний зародок. Вона, вона була тим ідолом, яка зваблювала в ньому всі бажання серця, руйнувала всі сили його інтелекту, чатувала на всіх його найпотаємніших дорогах душі, закритих для будь-якого іншого кохання, для будь-якого іншого болю, для будь-яких інших мрій, щоб завжди, щоб завжди…

Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагідним, що Елену опанувало невимовно солодке й ніжне почуття.

– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я ніколи більше не зможу бути твоєю. Мовчи! Мовчи!

– Ні, ти вислухай мене.

– Не хочу. Прощавай. Мені час іти. Прощавай, Андреа. Уже пізно, відпусти мене…

Вона відхилила його руку. І долаючи внутрішню розслабленість, спробувала підвестися на ноги.

– Чому ж ти тоді прийшла? – запитав він трохи хрипким голосом, перешкодивши їй це зробити.

Хоч протест, до якого він удався, був ледь відчутним, вона насупила брови й завагалася, перш ніж відповісти.

– Я прийшла… – відповіла вона з обміркованою повільністю, дивлячись коханцеві у вічі, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на відстані я не могла відхилити твоє прохання, не видавшись цинічною. Окрім того, я хотіла сказати тобі те, що сказала: я вже не твоя і вже ніколи не зможу бути твоєю. Я хотіла сказати це тобі спокійно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якої болісної омани, будь-якої небезпеки, будь-якої прикрості в майбутньому. Ти мене зрозумів?

Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до її колін.

Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже ніжним.

– Окрім того… – провадила вона тоном, від якого він затремтів усіма фібрами своєї душі, – а крім того… я хотіла сказати тобі, що я тебе кохаю, кохаю не менше, аніж колись, що ти досі є душею моєї душі і що я хочу бути твоєю найдорожчою сестрою, твоєю найніжнішою подругою. Ти мене зрозумів?

Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скроні своїми долонями, підняла його обличчя; вона хотіла заглянути йому у вічі.

– Ти мене зрозумів? – повторила вона ще ніжнішим і ще більш покірливим голосом.

Її очі, затінені довгими віями, здавалися ніби змащеними якоюсь олією, чистою і прозорою. Її рот був напіврозтулений, і верхня губа трохи тремтіла.

– Ні, ти мене не кохала, ти мене не кохала! – озвався нарешті Андреа, відриваючи її долоні від своїх скронь, бо вже відчував, як проникає йому в жили палкий вогонь, який навіть несвідомо випромінювали ці зіниці, й він ще гостріше відчував біль від утрати тілесного володіння прекрасною жінкою. – Ти мене не кохала! У тебе вистачило зухвалості вбити своє кохання, несподівано, майже зрадливо, коли я віддавав тобі свої найп’янкіші почуття! Ти від мене втекла, ти мене покинула самого, приголомшеного, зболеного, втоптаного в землю, тоді як я ще вірив твоїм обіцянкам. Ти не кохала мене, ти мене не кохала! Після такої тривалої розлуки, наповненої таємницями, німої і невблаганної; після такого тривалого чекання, в якому невблаганно зів’яла квітка мого життя, позначеного глибоким смутком, який був мені дорогим, бо його причиною була ти; після такого щастя й такого лиха ти приходиш на те місце, де кожна річ досі зберігає для нас живий спогад, і ти мені ніжно кажеш: «Я вже не твоя. Прощавай». О ні, ти мене не кохала!

– Невдячний! Невдячний! – вигукнула Елена, вражена його майже ворожим голосом. – Що ти знаєш про те, що сталося, про те, що я вистраждала? Що ти знаєш?

– Я не знаю нічого й не хочу нічого знати! – відповів Андреа майже грубим голосом, окинувши її каламутним поглядом, на дні якого прозирали його невтоленні бажання. – Я знаю, що одного дня ти була моєю, що ти віддавалася мені геть уся з безмежною насолодою, як ніколи нікому не віддавалася жодна інша жінка; і я знаю, що ні мій дух, ні моя плоть ніколи не забудуть про те сп’яніння…

– Мовчи!

– Навіщо мені твої ніжні почуття сестри? Ти запропонувала мені їх супроти своєї волі, дивлячись на мене очима закоханої жінки, доторкаючись до мене своїми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твої очі темніли від насолоди, надто часто твої руки примушували мене тремтіти, я тебе хочу…

Збуджений своїми словами, він міцно стиснув її зап’ястки й наблизив своє обличчя до її обличчя, так що його рот майже вловлював її палке дихання.

– Я хочу тебе, як ніколи раніше, – шепотів він, намагаючись притягти її до поцілунку, обхопивши її груди однією рукою. – Пригадай! Пригадай!

Елена підвелася, відштовхнувши його. Вона вся тремтіла.

– Я не хочу. Зрозумів?

Він не зрозумів.

Він ще більше наблизився до неї, обхопивши її руками: блідий, рішучий.

– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпіти його насильство, – чи ти погодився б ділити з іншими моє тіло?

Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так ніби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимірявши його сили, й тепер боїться, що поранив супротивника надто глибоко.

Палкі почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчі відбився такий гострий біль, що жінка відчула, як її кольнуло в серце.

Після короткої мовчанки Андреа сказав:

– Прощавай.

У цьому короткому слові він висловив гіркоту всіх тих високих слів, які він тепер заштовхав у глиб своєї свідомості.

– Прощавай… – лагідно відповіла Елена. – Пробач мені.

Обоє відчули необхідність закінчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебільшеної чемності. Друга стала ще лагіднішою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтіння.

Вона зняла зі спинки стільця свій плащ. Андреа допомагав їй із підкресленою уважністю. А що їй ніяк не вдавалося встромити руку в один із рукавів, то Андреа її спрямував, ледь доторкнувшись до неї. Потім подав їй капелюшок і вуаль.

– Хочете пройти до дзеркала?

– Ні, дякую.

Вона підійшла до стіни, де біля каміна висіло невеличке старовинне дзеркало в рамі, прикрашеній фігурами в такому легкому й відвертому стилі, що здавалися не вирізаними на дереві, а виготовленими з ковкого золота. То була досить витончена річ, безперечно виготовлена руками одного з майстрів п’ятнадцятого сторіччя для якоїсь Мони Аморросіски або Лальдоміне. Не раз у їхні щасливі часи Елена чіпляла вуаль перед цією темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.

Коли вона побачила, як її обличчя з’явилося на тому каламутному тлі, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густішого, ніж дотепер, накотилася їй на душу. Але вона промовчала.

Андреа дивився на неї пильним поглядом.

Коли вона була готова, то сказала:

– Уже зовсім пізно.

– Не дуже. Десь близько шостої, гадаю.

– Я відпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили мені закритий екіпаж.

– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немає вдома.

Вона ствердно кивнула.

– Прошу вас, щоб ви назвали візникові адресу: готель «Квірінале».[52]

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Вона залишилася сама.

Швидко розглянулася довкола, охопила миттєвим поглядом усю кімнату, зупинивши його на вазах із квітами. Стіни здалися їй ширшими, стеля – вищою. Роздивляючись навколо, вона мала таке відчуття, наче в неї почало паморочитися в голові. Якихось пахощів вона не відчувала, але повітря стало гаряче й важке, ніби в оранжереї. Образ Андреа з’являвся їй ніби у спалахах блискавки. У вухах їй відлунювали звуки його голосу. Вона почувалась непевно? Але як приємно заплющити очі й віддатися цій розслабленості!

Вона опанувала себе, підійшла до вікна, відчинила його й підставила обличчя вітру. Оживши, знову повернулася до кімнати. Бліді вогники свічок мерехтіли, пересуваючи легкі тіні на стінах. Вогонь у каміні вже погас, але розжарені головешки почасти освітлювали священні постаті камінного екрана, виготовленого з фрагмента церковного вітража. Філіжанка з чаєм залишилася на краю стола, холодна, неторкана. Подушка крісла досі зберігала слід від тіла. Усі речі навколо дихали невиразною меланхолією, яка проникала в серце жінки й згущувалася там. Тиск на її ослабле серце дедалі посилювався, перетворюючись на нестерпну тривогу.

– Боже мій! Боже мій!

Їй захотілося втекти звідси. Порив сильнішого вітру розгойдав фіранки, гойднув вогники свічок, зашелестів у кімнаті. Вона здригнулася, затремтіла й майже неусвідомлено покликала: