Насолода

ІІ

Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.

До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм,[55] любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта;[56] і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо,[57] веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат «De Nativitatibus».[58] У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна».[59] У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни.[60] Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.

Граф Андреа Спереллі-Фієскі д’Уджента, єдиний спадкоємець, продовжував сімейну традицію. Він був, якщо сказати правду, ідеальним зразком молодого італійського синьйора ХІХ сторіччя, легітимний представник родини елегантних дворян і митців, останній нащадок інтелектуального роду.

Він, так би мовити, був весь просякнутий мистецтвом. Його підліткова юність, насичена розмаїтими й глибокими студіями, справляла надзвичайне враження. Він до двадцяти років чергував тривале навчання з тривалими подорожами в товаристві батька й міг завершити своє глибоке естетичне виховання під батьківським наглядом без будь-яких педагогічних обмежень. Безпосередньо від батька він розвинув у собі смак до творів мистецтва, палке поклоніння перед красою, парадоксальну зневагу до забобонів, жадібний потяг до насолод. Його батько, який виріс посеред пишноти бурбонського двору, умів розкішно жити. Він глибоко опанував науку тішитися життям, а разом із тим певний байронівський потяг до фантастичного романтизму. Його шлюб відбувся за майже трагічних обставин, після палкої пристрасті. Після цього він робив усе можливе, щоб розтривожити і розбурхати подружню злагоду. Зрештою він розлучився з дружиною і тримав сина при собі, мандруючи з ним по всій Європі.

Освіта Андреа, так би мовити, була живою, тобто вона здійснювалася не через книжки, а через безпосереднє спілкування з людською реальністю. Тобто його дух був розбещений не лише високою культурою, а й експериментом; і його цікавість ставала тим гострішою, чим ширшими ставали його знання. Від самого початку він щедро ділився ними з усіма; бо велика сила, яка живила його почуття, ніколи не стомлювалася дарувати йому скарби для його щедрості. Але розвиток у ньому цієї сили руйнував його іншу силу – силу моралі, на занепад якої батько зовсім не звертав уваги. І він не помічав, що його життя було поступовим зменшенням його здібностей, його надій, його втіх, так ніби він потроху відмовлявся від усього, що набув раніше; і не помічав, що навколо нього дедалі тісніше стискається круг, хоч і досить повільно.

Серед інших батько нагородив його такою фундаментальною істиною: «Треба, будувати своє життя так, як створюють витвір мистецтва. Треба, щоб життя інтелектуальної людини було справою її рук. Лише так вона може досягти вищості».

Батько також застерігав його: «Необхідно за будь-яку ціну зберігати повну свободу, навіть коли ти п’яний. Правилом інтелектуальної людини має бути: «Habere, non haberi».[61]

Також він казав: «Жаль – це пуста втіха бездіяльного розуму. Треба за будь-яку ціну уникати жалю, заповнюючи розум новими відчуттями й новими уявленнями». Але ці добровільні максими, які внаслідок своєї неоднозначності могли бути витлумачені як інші моральні критерії, падали на природу людини, чия сила волі була зовсім слабкою.

Ще одне батьківське зерно дало підступні плоди в душі Андреа: зерно софізмів. «Софізм, – казав той необережний вихователь, – перебуває в глибині кожної насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софізми є те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду і власний біль. Мабуть, наука життя полягає в тому, щоб затьмарювати істину. Слово є глибокою річчю, в якій для людини з інтелектом ховаються невичерпні багатства. Греки, майстри слова, вміли найвитонченіше втішатися життям в античності. Софізми процвітали у великій кількості в добу Перикла, у веселому сторіччі». Таке зерня знайшло в нездоровому інтелекті юнака плідний ґрунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до інших, як до самого себе, стала такою звичною, що він став неспроможний ані бути цілком щирим, ані мислити незалежно.

Після передчасної смерті батька він залишився сам-один у віці двадцяти одного року, власником чималого статку, незалежний від матері, під владою своїх пристрастей і своїх смаків. Він жив протягом п’ятнадцяти місяців в Англії. Мати вийшла заміж удруге за свого давнього коханця. І він повернувся до Рима, якому завжди віддавав перевагу.

Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарів, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумів, а Рим вілл, фонтанів, церков. Він віддав би весь Колізей за віллу Медічі, Кампо Ваччіно[62] за площу Іспанії, арку Тита,[63] за Фонтан із Черепахами.[64] Королівська розкіш Колонни,[65] Доріа,[66] Барберіні[67] приваблювала його більше, аніж руїни грандіозних імператорських пам’яток. І його великою мрією було здобути у своє володіння палац, прикрашений скульптурами Мікеланджело й картинами Караччі,[68] такий, як Фарнезе; картинну галерею з творами Рафаеля, Тиціана, Доменічіні, таку, як галерея Борґезе; віллу таку, як вілла Алессандро Альбані,[69] де густі хащі самшиту, червоний граніт зі Сходу, білий мармур із Луні,[70] грецькі статуї, картини Відродження, спогади про це місце створювали б зачаровану атмосферу навколо якогось його великого кохання. У домі маркізи д’Ателета, своєї кузини, над дошкою зі світськими сповідями біля запитання: «Ким ви хочете бути?» він написав: «Римським князем».

Приїхавши до Рима в кінці вересня 1884 року, він оселився в палаці Дзуккарі на Трінітá-деї-Монті, над чудовою католицькою оранжереєю, де тінь від обеліска Пія Шостого позначає плин годин. Протягом усього жовтня він прикрашав палац. Потім, коли всі кімнати були оздоблені й готові, він пережив у новій оселі кілька днів неподоланного смутку. Це було бабине літо Сан-Мартіно, весна мерців, похмура й тиха, коли Рим здається не менш золотим, аніж місто на Крайньому Сході, під майже молочним небом, прозорим, як ті небеса, що нависають над південними морями.

Ця томливість повітря й світла, в якій усі речі, здавалося, втрачали свою реальність і ставали нематеріальними, вкидала юнака у глибоку знемогу, наповнювала його невиразним відчуттям невдоволення, некомфортності, самоти, порожнечі, ностальгії. Почуття невиразної тривоги накочувалося на нього як від зміни клімату, так і від зміни звичаїв. Душа перетворює на психічні феномени невиразні враження організму в той самий спосіб, у який сновидіння перетворює, згідно зі своєю природою, інциденти сну.

Безперечно, він тепер увійшов у новий етап свого життя. «Чи знайшов я нарешті жінку та діяльність, спроможні заволодіти моїм серцем і стати метою мого існування?» Але він не знаходив у собі ані впевненості у своїх силах, ані передчуття слави чи щастя. Увесь просякнутий і насичений мистецтвом, він досі не створив нічого вартого уваги. Жадібний до кохання й насолод, він досі по-справжньому не закохався й не спізнав справжньої втіхи. Поневолений ідеалом, він досі не підняв його образ на вершину своїх думок. Ненавидячи біль за своєю природою і своїм вихованням, він був вразливим у кожній частці свого єства, відкритий для болю в кожній своїй частині.

У мішанині суперечливих схильностей він утратив будь-яку волю й будь-яку мораль. Воля, від якої він відрікся, віддала свою владу інстинктам. Естетичне відчуття, витончене, могутнє й завжди активне, підтримувало певну рівновагу його духу; таким чином він міг сказати, що його життя було безперервною боротьбою протилежних сил, замкнене в межах певної рівноваги. Чоловіки, наділені інтелектом, яких виховали в поклонінні культу Краси, завжди, навіть тоді, коли віддаються найбезсоромнішій розпусті, зберігають певний порядок у своїй поведінці. Отже, можна сказати, що уявлення про Красу є внутрішньою віссю їхнього єства, навколо якої обертаються всі їхні пристрасті.

Навколо його смутку витав спогад про Констанцію Ландбрук, витав туманно, наче пахощі, які розвіялися. Кохання до Конні було досить витонченим коханням; і вона була надзвичайно милою жінкою. Вона здавалася створінням Томаса Лоуренса;[71] була наділена всіма тими видами жіночої грації, що їх так любив той художник оборок, мережив, оксамиту, блискучих очей, напіврозтулених уст; вона була другим утіленням маленької графині ді Шафтесбері. Жвава, балакуча, рухлива, щедра на дитячі зменшувальні слова й на тривалий сміх, легка на вияви несподіваної ніжності, на раптові впадання у меланхолію, на несподівані спалахи гніву, вона вносила в кохання багато руху, багато розмаїття, багато вередувань. Її найприємнішою якістю була свіжість, із якою вона ніколи не розлучалася. Коли вона прокидалася після ночі кохання, вона була запашною й чистою, наче щойно вийшла з ванної. Її постать виникала в пам’яті Андреа завжди з однією прикметною рисою: з волоссям, почасти розпущеним на шиї й утримуваним на тім’ї золотим гребінцем; з райдужними очима, що плавали в білому, наче бліда фіалка в молоці; з розтуленими вустами, освітленими білими сміхотливими зубами, зануреними в рожеву плоть ясен; у затінку завіс, які пропускали на ліжко слабке світло між зеленаво-синім і сріблястим, схоже на світло в печері над морем.

Але мелодійне базікання Конні Ландбрук лунало в душі Андреа як одна з тих легких мелодій, що на певний час проникають у свідомість. Не раз вона казала йому в часи вечірньої меланхолії з очима, затуманеними слізьми: «І know, you love me not…[72]». Він і справді її не кохав, вона його не вдовольняла. Його ідеал жінки не був таким нордичним. В ідеальному випадку він відчував потяг до придворних дам шістнадцятого сторіччя, які затуляли обличчя хтозна-якою магічною вуаллю, якимись прозорими зачарованими масками, сказати б, створювали атмосферу нічних чарів, наповнених божественним острахом Ночі.

Зустрічаючи герцогиню ді Шерні, донну Елену Муті, він думав: «Ось моя жінка». Усе його єство тремтіло від радощів у передчутті володіння.

Їхня перша зустріч відбулася в домі маркізи д’Ателета. Ця кузина Андреа, що жила в палаці Роккаджовіне, приймала у своїх салонах багато гостей. Вона приваблювала їх своєю дотепною веселістю, невимушеністю своїх слів, своєю невтомною усмішкою. Риси її обличчя нагадували певні жіночі профілі на малюнках юного Моро,[73] у виноградниках Гравелло.[74] У своїх звичаях, у смаках, у манері вдягатися вона нагадувала маркізу де Помпадур не без легкої афектації, бо була надзвичайно схожа на фаворитку Людовіка П’ятнадцятого.

Щосереди Андреа Спереллі займав місце за столом у маркізи. Якогось вівторка увечері у ложі Театру Валле[75] маркіза сказала йому сміючись:

– Не забудь завтра прийти, Андреа. Серед моїх гостей буде цікава, можна сказати, фатальна особа. Підготуйся відбити напад чаклунства. Тобі доведеться пережити хвилину слабкості.

Він відповів їй зі сміхом:

– Я прийду неозброєним, якщо тобі так хочеться, кузино. Прийду в одязі жертви. Це також буде одяг, який я вдягаю щовечора, прагнучи привернути чиюсь увагу, але поки що марно.

– Жертвоприношення близько, кузене.

– Сподіваюся, жертва готова.

Наступного вечора він прийшов до палацу Роккаджовіне на кілька хвилин раніше домовленого часу з чудовою гарденією в петлиці й із туманною тривогою у глибині душі. Його екіпаж мусив зупинитися віддалік від дверей, бо те місце було вже зайняте іншою каретою. Ліврея, коні, вся церемонія, яка супроводжувала вихід синьйори, свідчили про прибуття поважної персони. Граф побачив високу й струнку постать, зачіску, густо прикрашену діамантами, маленьку ніжку, яка ступила на сходинку. Потім, коли й він уже почав підійматися сходами, він побачив даму зі спини.

Вона підіймалася перед ним повільними м’якими кроками, з відчуттям такту. Плащ, підбитий білосніжним хутром, схожим на лебедине пір’я, більше не підтримуваний пряжкою, огортав її груди, залишаючи відкритими плечі. Плечі висунулися з одягу, білі, як відполірована слонова кістка, розділені м’якою заглибиною, а гублячись у мереживах, що прикривали груди, вигиналися, наче крила, й над плечима підіймалася гнучка й струнка шия. А волосся, закучерявлене на потилиці, утворювало на голові вузол, з якого стриміли дорогоцінні шпильки.

Це гармонійне сходження нагору незнайомої дами було таким приємним для очей Андреа, що він на мить зупинився на першому майданчику, щоб помилуватися нею. Шлейф від її сукні шарудів на сходах. Слуга йшов не за синьйорою по червоному килиму, а збоку попід стіною, тримаючись із бездоганною скромністю. Контраст між прекрасною жінкою й цим негнучким автоматом справляв досить химерне враження. Андреа всміхнувся.

У передпокої, поки слуга знімав із неї плащ, дама кинула швидкий погляд на юнака, що заходив у двері. Той почув, як оголосили:

– Її ясновельможність герцогиня ді Шерні!

І незабаром по тому:

– Синьйор граф Спереллі-Фієскі д’Уджента!

Йому вельми припало до смаку, що його ім’я оголосили водночас з ім’ям цієї жінки.

У салоні вже були маркіз і маркіза д’Ателета, барон і баронеса д’Ізола, дон Філіп дель Монте. У каміні палахкотів вогонь. Деякі канапи стояли в радіусі тепла. Чотири рослини з широким листям із кривавими прожилками простягували свої стебла над низькими спинками канап.

Маркіза, наблизившись до тих двох, які щойно увійшли, сказала з притаманним їй чарівним усміхом:

– Завдяки випадку немає потреби вас знайомити. Кузене Спереллі, уклоніться божественній Елені.

Андреа глибоко вклонився. Герцогиня подала йому руку.

– Я дуже рада познайомитися з вами, графе. Мені багато розповідав про вас у Люцерні минулого літа ваш друг Джуліо Музелларо. Його розповідь, зізнаюся, зацікавила мене… Музелларо також дав мені прочитати вашу рідкісну байку про гермафродита й подарував мені ваш офорт «Сон» – справжній шедевр. Ви маєте в моїй особі щиру шанувальницю. Запам’ятайте це.

Вона говорила з кількома паузами. Голос у неї був таким скрадливим, що створював відчуття майже тілесної ласки. А погляд, незалежно від її бажання, був наповнений такою ніжністю й хіттю, які не можуть не вабити всіх чоловіків і пробуджують у них жагуче бажання.

Слуга оголосив:

– Кавалер Сакумі!

Увійшов восьмий і останній із запрошених гостей.

То був секретар японської місії, маленький на зріст, із жовтою шкірою, з випнутими вилицями, із вузькими очима з кривавими прожилками, які дивилися кудись убік і безперервно моргали. Він мав чимале тіло порівняно з надто тонкими ногами і йшов, тримаючи носаки досередини, так ніби його стегна були туго перетягнуті якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безліч складок; краватка мала очевидні ознаки невмілої руки. Здавалося, його виготовили із залізної арматури, пофарбованої лаком і схожої на панцир величезного рака, а потім одягли в уніформу західного офіціанта. Але, попри його незграбність, вираз обличчя в нього був тонкий і проникливий, іронічна витонченість застигла в кутиках рота.

Вийшовши на середину салону, він уклонився. Капелюх випав із його руки.

Баронеса д’Ізола, маленька білявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, граційна й манірна, наче безхвоста макака, сказала своїм різким голосом:

– Ходіть сюди, Сакумі, ходіть до мене!

Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмішки з поклонами.

– Ми побачимо сьогодні княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якій було приємно збирати у своїх салонах найхимерніші екземпляри з екзотичних колоній з пристрасті до мальовничого розмаїття.

Азіат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумілою мішаниною з англійської, французької й італійської.

Усі зненацька заговорили. То був майже хор, посеред якого вряди-годи дзвенів срібними струменями дзвінкий сміх маркізи.

– Я вас, безперечно, колись бачив. Не знаю, де, не знаю, скільки разів, але я вас, безперечно, бачив, – казав Андреа Спереллі герцогині, стоячи перед нею. – Коли я дивився, як ви підіймаєтеся сходами, у глибині моєї пам’яті виник невиразний спогад, який набував форми в ритмі вашої ходи, наче образ, який народжувався з музичної арії; я не зміг прояснити той спогад; та коли ви обернулися, я відчув, що ваш профіль має безпосередній стосунок до того образу. Це не могло бути передбаченням; то був темний феномен пам’яті. Отже, я вас уже бачив, і ви мені зустрілися вдруге. Хто зна? Може, то було уві сні, може, у творі мистецтва, а може, в іншому світі, у попередньому існуванні…

Промовляючи ці останні фрази, надто сентиментальні й химерні, він засміявся умисне, щоб попередити недовірливу чи іронічну посмішку дами. Проте Елена залишилася серйозною.

«Слухала вона мене чи думала про щось інше?»

Чи сприймала вона розмову в такому тоні, чи хотіла цим серйозним виглядом посміятися з нього? Чи хотіла допомогти його наміру спокусити її, який він почав здійснювати так відразу, чи замкнулася в байдужості й недбалій мовчанці? Тобто чи була це та жінка, яку він міг би завоювати? Андреа, геть спантеличений, намагався розгадати цю таємницю. Тим, хто має звичку спокушати, а надто чоловікам зухвалим, знайома ця спантеличеність перед жінками, які мовчать.

Слуга відчинив великі двері до їдальні.

Маркіза взяла під руку дона Філіпа дель Монте й подала приклад. Інші рушили за нею.

– Ходімо, – сказала Елена.

Андреа здалося, що вона сперлася на його руку з певною невимушеністю.

«Можливо, її прихильність – це ілюзія?» Його мучили сумніви; але з кожною хвилиною він відчував, як її солодкі чари огортають його; й усе більше знемагав від бажання проникнути в душу цієї жінки.

– Сюди, кузене, – сказала донна Франческа, показавши йому місце.

Він сів за овальним столом між бароном д’Ізола й герцогинею Шерні, маючи навпроти кавалера Сакумі, який сидів між баронесою д’Ізола й доном Філіпом дель Монте. Маркіз і маркіза прилаштувалися по краях. На столі виблискували порцеляна, срібло, кришталь і квіти.

Небагато дам могли зрівнятися з маркізою д’Ателета в мистецтві організації обідів. Вона приділяла більше уваги сервіровці столу, аніж власному туалетові. Винятковість її смаку знаходила вияв у всьому; вона була законодавицею мод у справі бенкетної елегантності. Її фантазії й витончені уявлення поширювалися на всі столи римського нобілітету. Саме тої зими вона запровадила моду розвішувати низку квітів угорі від одного канделябра до іншого. А також звичай ставити посеред різних келихів і чарок перед кожним гостем у переливчастій вазі молочного кольору з Мурано[76] одну-однісіньку орхідею.

– Дивовижна квітка, – сказала донна Елена Муті, взявши в руки скляну вазу й зблизька роздивляючись химерну орхідею кривавого кольору.

Вона мала голос із такими багатими відтінками, що навіть найвульгарніші слова та найзвичайнісінькі фрази набували в її устах якогось прихованого значення, якогось таємничого акценту і якоїсь нової грації. У схожий спосіб фригійський цар видобував золото з речей, до яких торкався руками.