Насолода

– У ваших руках ця квітка справді стає символічною, – промовив Андреа, дивлячись на даму, яка в цій позі була гідна найвищого захвату.

Дама була вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, досить блідого, поцяткованого сріблом, яке блищало під старовинним мереживом з Мурано, важко збагненного тону: білим з ледь помітним жовтуватим відтінком. Квітка, майже неприродна, наче народжена з чаклунства, погойдувалася на своєму стеблі, вийнята з крихкої ламкої вази, що її якийсь майстер виготовив, дмухнувши на розплавлений самоцвіт.

– Але я віддаю перевагу трояндам, – сказала Елена, ставлячи орхідею у вазу відстороненим рухом, який контрастував із її попередньою зацікавленістю.

Після цього вона включилася в загальну розмову. Донна Франческа розповідала про останній прийом у посольстві Австрії.

– Ти там бачила пані де Каен? – запитала Елена. – Вона була в сукні з жовтого тюлю, а на ній не знаю скільки колібрі з рубіновими очима. Така собі прегарна клітка з птахами, що там танцювала… А леді Улес ти бачила? На ній була сукня з білого тарлатану,[77] вся розмальована морськими водоростями та якимись червоними рибами, а поверх риб вона вдягла ще одну сукню з прозорого зеленавого серпанку… Ти не бачила її?

І після невеличкого пліткування вона засміялася веселим сміхом, аж затремтіло її підборіддя та ніздрі.

Слухаючи цю незрозумілу йому балаканину, Андреа вагався. Які фривольні або злостиві фрази злітали з тих самих вуст, що, промовивши найпростішу фразу, наповнювали його глибоким хвилюванням; вони злітали з тих самих вуст, які іноді в мовчанці здавалися йому губами Медузи Леонардо, людською квіткою душі, обожуваної полум’ям пристрасті й тривогою смерті. «Яка, зрештою, суть цієї істоти? Чи вона усвідомлює свої постійні метаморфози, чи непроникна навіть для самої себе, залишаючись поза власною таємницею? Скільки в її балаканині штучного, а скільки – спонтанного?» Потреба знати це проникала в його душу разом із тією насолодою, що огортала його завдяки близькій присутності жінки, в яку він уже закохувався. Сумна звичка все аналізувати постійно хвилювала його й не давала йому забутися; але кожна його спроба каралася, як цікавість Психеї, віддаленням кохання, затьмаренням улюбленого об’єкта, уриванням насолоди. «Хіба не краще було б щиро віддатися першому солодкому почуттю кохання?» Він бачив, як Елена пригубила вино, прозоре, як рідкий мед. Він знайшов серед келихів той, у який слуга налив таке саме вино, й випив його разом з Еленою. Обоє водночас поставили на стіл свої кришталеві келихи. Спільна дія примусила обох подивитись одне на одного. І погляд розпалив їх більше, аніж ковток.

– Ви не розмовляєте? – запитала його Елена, вдаючи легку безтурботність, яка трохи змінила її голос. – Про вас ходить слава як про знаменитого балакуна… Ну ж бо, жвавіше!

– Ох, кузене, кузене! – вигукнула донна Франческа з виразом жалю, в той час як дон Філіп дель Монте нашіптував щось їй на вухо.

Андреа засміявся.

– Кавалере Сакумі, ми з вами тут мовчуни! Стряхнімося!

Вузькі очі азіата зблиснули лукавством, почервонілі від того вина темно-червоного кольору, що забарвило його вилиці. До цієї миті він дивився на герцогиню ді Шерні з екстатичним виразом бонзи, який споглядає божество. Його широке обличчя, яке неначе зійшло з класичної сторінки великого художника-гумориста Окусаві, почервоніло, наче серпневий місяць між рядами квітів.

– Сакумі закоханий, – тихо сказав Андреа, нахиляючись до Елени.

– У кого?

– У вас. Хіба ви не зрозуміли?

– Ні.

– Подивіться на нього.

Елена обернулася. І закоханий погляд зніченого азіата спричинив на її вустах такий відвертий сміх, що той відчув себе ображеним і приниженим.

– Тримайте! – щоб компенсувати свій знущальний сміх, вона висмикнула з гірлянди білу камелію й кинула її посланцеві з Країни вранішнього сонця. – Бачите, я до вас ставлюся прихильно.

Азіат притулив камелію до губів у комічному жесті захвату.

– Ох, Сакумі, Сакумі! – вдала ображену маленька баронеса д’Ізола. – Отак ви мене зраджуєте!

Він пробурмотів кілька слів, ще густіше почервонівши. Усі не стримуючись засміялися, так ніби цього чужоземця запросили саме для того, щоб покепкувати з нього. Сміючись, Андреа обернувся до Муті.

Вона, трохи відхиливши голову назад, нишком спостерігала за ним із-під примружених повік одним із тих жіночих поглядів, які важко описати і які, можна сказати, всмоктують і спивають із чоловіка, який їм сподобався, усе, що в ньому є найприємнішого, найжаданішого, найпривабливішого, усе, що спричинило в ній ту інстинктивну екзальтацію, з якої починається пристрасть. Незвично довгі вії прикривали райдужну оболонку, нахилену під кутом; білок плавав наче в рідкому сяйві із голубим відтінком; і майже непомітне тремтіння рухало нижню повіку. Здавалося, промінь її погляду впав на вуста Андреа, як на щось дуже солодке.

Елена й справді захоплено дивилася на цей рот. Чистий за формою, яскравий своїми кольорами, припухлий від чуттєвості, з дещо жорстким виразом, коли залишався закритим, він був напрочуд схожий на вуста на портреті невідомого дворянина в галереї Борґезе, зібранні глибоких і таємничих творів мистецтва, чимало з яких нагадують про постать божественного Чезаре Борджіа, намальовану божественним Санціо.[78] Коли губи розкривалися для сміху, цей вираз зникав; і білі квадратні зуби, усі однакові, надзвичайно блискучі, освітлювали рот, свіжий і веселий, наче в малого хлопця.

Як тільки Андреа обернувся, Елена відвела погляд; але не так швидко, тож молодик встиг його перехопити. Його опанувала така бурхлива радість, що він відчув, як спалахнули його щоки. «Вона мене прагне! Вона мене хоче!» – подумав він у захваті, переконаний в тому, що вже здобув перемогу над рідкісною жінкою. А ще подумав: «Це задоволення, якого я ще ніколи не переживав». У жінок буває такий погляд, що його закоханий чоловік не може не ототожнити з цілковитим володінням її тілом. Той, хто не бачив, як у прозорих очах спалахує полум’я першої ніжності, не знав найвищого блаженства. Потім жодна мить радості не зрівняється з цією.

Елена запитала, коли розмова навколо них пожвавішала:

– Ви залишитеся в Римі на всю зиму?

– На всю зиму й надалі, – відповів Андреа, для якого це просте запитання ховало в собі обіцянку кохання.

– То ви маєте дім?

– Дім Дзуккарі: domus aurea.[79]

– На Трінітá-деї-Монті? Та ви щасливець!

– Чому?

– Бо живете в такому місці, яке мені дуже до вподоби.

– Кажуть, що там зібрана, як коштовності у вазі, вся найвища окраса Рима?

– Це правда! Між обеліском Трінітá[80] й колоною Кончецйоне[81] тріпоче в знак обітниці моє католицьке й поганське серце.

Сказавши цю фразу, вона засміялася. У нього був готовий мадригал про тріпотливе серце; але він про нього не згадав, бо йому не хотілося продовжувати діалог у цьому фальшивому й легковажному тоні й розтрачувати в такий спосіб свою втіху. Він замовк.

Вона на мить замислилася. Потім знову включилася в загальну розмову, ще з більшою жвавістю, щедро роздаючи слова й сміх, виблискуючи зубами та дотепами. Донна Франческа підколола княгиню Ферентіно, досить тонко натякнувши на її лесбіянську пригоду з Джованеллою Дадді.

– До речі, Ферентіно оголосила, що на Богоявлення вона матиме ще одну здобич своєї доброчинності, – сказав барон д’Ізола. – Ви ще нічого про це не знаєте?

– Я патронеса, – відповіла Елена Муті.

– Ви таки дорогоцінна патронеса, – втрутився до розмови дон Філіп дель Монте, сорокарічний чоловік, майже зовсім лисий, автор витончених епіграм, який носив на обличчі своєрідну сократівську маску, праве око в нього змінювалося од різних виразів, а ліве крізь монокль завжди залишалося нерухомим і майже осклілим, так ніби одне слугувало для того, щоб виражати, а друге – щоб бачити. – На травневому ярмарку ви нагребли купу грошей.

– О, травневий ярмарок! Яка дурниця! – вигукнула маркіза д’Ателета.

А що слуги саме налили холодне шампанське, то вона додала:

– Ти пам’ятаєш, Елено? Наші місця були поряд.

– П’ять луїдорів за ковток! П’ять луїдорів за шматок! – викрикнув дон Філіп ді Монте, жартома наслідуючи голос аукціоніста.

Муті й д’Ателета засміялися.

– Усе було справді так. Ви добре впоралися з роллю, Філіпе, – сказала донна Франческа. – Шкода, що вас там не було, кузене. За п’ять луїдорів ви з’їли б там фрукт, надкушений мною, а ще за п’ять луїдорів випили б шампанське з пригорщі Елени.

– Який скандал! – урвала її баронеса д’Ізола, скорчивши злякану гримасу.

– Облиш, Марі! А ти хіба не продавала за один луїдор сигарети, які спершу закурила й обслинила? – запитала її донна Франческа, не переставши сміятися.

– А я бачив дещо краще, – сказав дон Філіп. – Леонетто Ланца купив у графині Луколі, – не знаю вже за скільки, – гаванську сигару, яку вона спершу тримала під пахвою…

– Та невже? – з комічним виразом знову урвала його маленька баронеса.

– Кожна дія доброчинності свята, – проголосила маркіза. – Я виторгувала за надкушені фрукти близько двохсот луїдорів.

– А ви? – запитав Андреа Спереллі в Муті, силувано всміхаючись. – Що ви зібрали своєю пригорщею?

– Десь двісті сімдесят луїдорів.

Так жартували всі, крім маркіза. То був уже старий чоловік, вражений невиліковною глухотою, ретельно напомаджений, пофарбований у русявий колір, штучний від голови до ніг. Він здавався одним із тих персонажів, яких можна бачити в музеях воскових фігур. Раз у раз, і майже завжди недоречно, він хихотів сухим смішком, схожим на скрипіння іржавого пристрою, захованого у нього всередині.

– Але на певному етапі ціна надкушеного яблука піднялася до десяти луїдорів. Ви уявляєте? – додала Елена. – А в кінці вечора той пришелепуватий ґалеаццо Сечінаро запропонував мені банкноту в п’ятсот лір за те, щоб я витерла руки об його русяву бороду.

Фінал обіду був, як і завжди в домі д’Ателета, чудовим. Бо справжня розкіш столу знаходить вияв у десерті. Усі ці виняткові й рідкісні речі тішили не тільки смак, а й зір, із великим мистецтвом розкладені на кришталевих тарелях, прикрашених сріблом. Гірлянди, сплетені з камелій і фіалок, вигиналися між канделябрами вісімнадцятого сторіччя, обвитими виноградними лозами, між яких розкошували фавни та німфи. І фавни, і німфи, й інші граційні постаті цієї аркадської міфології, і всі ті Сильвандри, Філії й Розалінди на гобеленах, що висіли на стінах, оживляли своєю ніжністю сонячні кіферійські краї,[82] що так збуджували фантазію Антуана Ватто.[83]

Легке еротичне збудження, яке опановує душу наприкінці обіду, прикрашеного жінками й квітами, знаходило вияв у словах, у спогадах про той травневий ярмарок, де дами, підштовхувані палким суперництвом зібрати якнайбільшу суму за продаж усіляких дрібничок, приваблювали покупців із нечуваною зухвалістю.

– І ви погодилися? – запитав Андреа Спереллі в герцогині.

– Я пожертвувала свої руки на олтар доброчинності, – відповіла вона. – Адже сума зібраних мною грошей зросла ще на двадцять п’ять луїдорів!

– All the perfumes of Arabia will not sweeten this little hand…[84]

Він сміявся, повторюючи ці слова леді Макбет, але в глибині його душі виник неясний біль, страждання, якого він не міг чітко усвідомити, схоже на ревнощі. Несподівано йому здалося, що в поведінці Елени було щось надмірне й навіть догідливе, щось таке, що затьмарювало її величні манери шляхетної жінки. Певними інтонаціями свого голосу й сміху, жестами чи рисами поведінки, певними поглядами вона виражала почуття, близькі до надмірного, майже хтивого любострастя. Вона з дивовижною легкістю роздавала видиму насолоду своєї чарівності. Знову й знову, на перший погляд – цілком мимохіть, вона робила порух чи ставала в позу, або дивилася з таким виразом, які в алькові примусили б затремтіти коханця. Кожен, хто на неї дивився, міг би викрасти в неї іскру насолоди, міг би огорнути її нечистими прагненнями, міг би насолодитися її потаємними пестощами. Вона здавалася створеною лише для того, щоб розбуджувати кохання; і повітря, яким вона дихала, завжди палахкотіло жаданням, що витало навколо неї.

«Скільки чоловіків володіли нею? – подумав Андреа. – Скільки спогадів вона зберігає, тілесних і духовних?»

Серце йому стискалося, ніби на нього накотилася хвиля гіркоти, у глибині якої завжди клекотіла деспотична нетерпимість до будь-якого незаконного володіння жінкою, що була призначена йому. І він не міг відірвати погляду від рук Елени. З цих незрівнянних рук, ніжних і білих, ідеально прозорих, помережаних ледь видимими зеленаво-синіми венами; з цих долонь, трохи увігнутих і затінених трояндами, де хіромант знайшов би темні інтриги, – пили десятеро, п’ятнадцятеро, двадцятеро чоловіків, один за одним, за платню! Він бачив нахилені голови тих незнайомих чоловіків, бачив, як їхні губи всмоктують вино. Але ґалеаццо Сечінаро був одним із його друзів: гарний і міцний синьйор, велично бородатий, як і його грізний суперник Лючіо Веро.

І тоді, під впливом цих образів його ревнощі досягли такої високої точки й наповнили його таким бурхливим нетерпінням, що йому здавалося, обід ніколи не закінчиться. «Я піду до неї цього ж таки вечора», – подумав він. Але разом із тим його змагала тривога чоловіка, що бачить, як вислизає з його рук здобич, на яку зазіхають чимало суперників. Але невиліковне й ненаситне самолюбство наповнювало його п’янким відчуттям перемоги. Звичайно ж, що значніше те, чим володіє якийсь чоловік, розбуджує в інших заздрощі й палке бажання заволодіти ним, тим більше той чоловік утішається тією річчю й пишається нею. А надто коли йдеться про жінку, яка виступає на сцені. Коли весь театр бринить оплесками й палахкотить жаданням, тоді той, хто сам-один одержує усмішку богині, п’яніє від гордощів і втрачає глузд.

– Ти схильна до новаторських витівок, – сказала Муті, обертаючись до донни Франчески й зануривши пальці в теплу воду синьої кришталевої вази, оздобленої сріблом, – тож я раджу тобі відновити звичай мити руки з глека, поставленого в старовинний таз неподалік від столу. А нинішні звичаї мені зовсім не до вподоби. Ви зі мною згодні, Спереллі?

Донна Франческа підвелася. Усі наслідували її приклад. Андре, уклонившись, запропонував руку Елені, і вона подивилася на нього без усмішки, повільно поклавши свою голу до ліктя руку на його. Її останні слова були веселими й легковажними; натомість її погляд був таким серйозним і глибоким, що юнак відразу підбадьорився.

– Ви підете завтра увечері на бал у французькому посольстві? – запитала вона.

– А ви? – у свою чергу запитав Андреа.

– Я піду.

– Тоді й я.

Вони всміхнулися одне одному, як двоє коханців. І вона додала:

– Сідайте.

Канапа була далеко від каміна, поза роялем, почасти затуленим густими складками завіси. Бронзовий журавель, що стояв на кришці рояля, тримав у піднятому дзьобі тарілку, підвішену на трьох ланцюжках, схожу на тарілку терезів. А на тарілці лежали нова книжка й маленька японська шабля – вакі-заші, прикрашена срібними хризантемами на піхвах, руків’ї й ефесі.

Елена взяла книжку, наполовину нерозрізану, прочитала назву, потім поклала її на хитку тарілку. Шабля впала. Коли вони з Андреа одночасно нахилилися, щоб підняти її, їхні руки зустрілися. Вона випросталася й з цікавістю стала роздивлятися чудову зброю, тримаючи її в руках, тоді як Андреа заговорив про новий роман, додавши кілька міркувань про кохання.

– Чому ви завжди перебуваєте так далеко від загалу? – запитала вона. – Поклялися бути вірним «Двадцяти п’ятьом примірникам»?

– Атож. Разом із тим я мрію про «єдиний примірник», який присвятив би «Єдиній Жінці». У такому розкутому суспільстві, як наше, вигадана реальність прози або поезії повинна відмовитися від будь-яких переваг, що не мають стосунку до кохання. Справжній читач – це не той, хто купує моє, а той, хто мене любить. Отже, справжній читач – це жінка, якій ти подобаєшся. Лавр потрібен лише для того, щоб приваблювати мирт.

– А слава?

– Справжня слава приходить лише після смерті, а отже, нею не можна втішатися. Яка мені користь від того, що я маю сто читачів на острові Сардинія, а ще десять в Емполі, і ще п’ять, скажімо, в Орвієто? І яка мені втіха від того, що мене знатимуть не гірше, аніж кондитера Тіціо або парфумера Кайо? Певна річ, як письменник я проникну в пам’ять нащадків якомога глибше. Але як людина я не бажаю іншої винагороди, аніж істоти з прегарними білими руками.

Він подивився на руки Елени, оголені до плечей. Форма їх була такою досконалою у своїх вигинах, що нагадувала обриси античної вази з Фіренцуоли, виготовленої рукою доброго майстра. Мабуть, саме такими були руки Афіни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Її пальці ковзали по різьблених лініях зброї; а блискучі нігті здавалися продовженням коштовного каміння, що прикрашало її пальці.

– Мені уявляється, – сказав Андреа, охоплюючи її своїм поглядом, наче полум’ям, – що у вас має бути тіло Данаї Корреджо. Я це відчуваю і навіть бачу з форми ваших рук.

– О, Спереллі!

– Хіба коли ви бачите квітку, ви не уявляєте собі всі обриси рослини? Ви, безперечно, схожі на дочку Акризія, яку огорнула золота хмара, але тільки не та, з якою ви мали справу на травневому ярмарку. Ви бачили картину в галереї Борґезе?

– Бачила.

– То я не помилився?

– Годі вам, Спереллі, прошу вас…

– Чому?

Вона замовкла. Обоє вже відчували, як опинилися в колі, яке охопило їх і мало притиснути одне до одного. Ні вона, ні він не знали, коли це станеться. Після двох чи трьох годин першої зустрічі вона вже віддавалася йому подумки; і їхній взаємний потяг здавався природним.

Вона сказала після короткої мовчанки, не дивлячись на нього:

– Ви ще дуже юний. Скількох жінок ви вже кохали?

Він відповів їй іншим запитанням:

– Я гадаю, що вгадувати в одній-єдиній жінці всю вічну жіночність – більша шляхетність душі й мистецтва, аніж якби чоловік із витонченим і сильним духом прикладався до всіх уст, які проминає, як до клавіш ідеального клавікорда, щоб почути щасливе й радісне «до».

– Я не знаю. А ви?

– Я теж не знаю, як можна розв’язати цей великий сентиментальний сумнів. Але інстинкт штовхає мене до клавіш клавікорда, й боюся, зважаючи на деякі внутрішні ознаки, що я вже знайшов своє «до».

– Боїтеся?

– Je crains ce que j’espère.[85]

Він говорив цією манірною мовою з цілковитою природністю, майже виснажуючи в награних словах силу свого почуття. А Елена мала таке відчуття, ніби його голос затягує її в сильце і витягує її з того життя, яке вирувало навколо неї.

– Її світлість княгиня де Мічільяно! – проголосив слуга.

– Синьйор граф ді Джіссі!

– Мадам Кризолорас!

– Синьйор маркіз і синьйора маркіза Маса д’Альбе!

Салони наповнювалися гістьми. Довгі блискучі кортежі пересувалися пурпурним килимом. Скрізь видніли груди, оздоблені діамантами й перлами, прикрашені живими квітами, голі плечі; зачіски повсюдно мерехтіли коштовним камінням, успадкованим від предків, якими мала всі підстави пишатися шляхетна людність Рима.

– Її світлість княгиня ді Ферентіно!

– Його світлість дюк ді Ґриміті!

Присутні купчилися, утворюючи вогнища злостивості й галантності. Найбільша група шанувальників зібралася біля фортепіано, навколо герцогині ді Шерні, яка мусила встати, щоб протистояти цій своєрідній облозі. Ферентіно підійшла привітати подругу, висловивши їй докір:

– Чому ти не прийшла сьогодні до Ніні Сантамарта? Ми тебе чекали.

Княгиня ді Ферентіно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, які здавалися захованими далеко в глибині темних очниць. Вона була в чорній сукні з глибоким декольте на грудях і на плечах; своє попелясте волосся вона прикрасила діамантами у формі півмісяця, наслідуючи Діану, й невпинно вимахувала великим червоноперим віялом.

– Ніні йде сьогодні ввечері до мадам ван Гуффель.

– Я теж пізніше зайду туди ненадовго, – сказала Муті. – Ми з нею побачимося.

– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленість. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опівдні. Заходьте забрати мене о першій годині.

– Неодмінно зайду, княгине.

– Я повинна придбати ту вазу з гірського кришталю за будь-яку ціну!

– Але ви матимете суперниць.

– Кого?

– Мою кузину.

– А ще?

– Мене, – сказала Муті.

– Тебе? Побачимо.

Кавалери, що зібралися навколо, вимагали пояснень.

– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторіччя з гірського кришталю, що колись належала Нікколо Нікколі;[86] на тій вазі вирізьблено троянця Анхіза, який скидає сандалі з ноги Венери Афродіти, – урочисто проголосив Андреа Спереллі. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, після першої години дня в одній із зал публічного розпродажу на віа Сістіна. Учасниці змагання: княгиня Ферентіно, герцогиня ді Шерні, маркіза д’Ателета.

Усі засміялися, почувши це оголошення.

Ґриміті запитав:

– Битися об заклад дозволено?

– Ставте! Ставте! – захрипів дон Філіп дель Монте, наслідуючи скрипучий голос букмекера Стабса.

Ферентіно вдарила його по спині своїм червоним віялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парі. А що в цій групі лунали вигуки й сміх, то потроху інші дами й кавалери підходили туди, щоб приєднатись до веселощів. Повідомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенської події; заполонило всі витончені уми.

– Дайте мені руку, ходімо прогуляймося, – сказала донна Елена Муті до Андреа.

Коли вони відійшли від гурту й опинилися в сусідньому салоні, Андреа, стиснувши її за лікоть, прошепотів:

– Дякую!

Вона прихилилася до нього, раз у раз зупиняючись, щоб відповісти на привітання. Жінка здавалася трохи стомленою; і була бліда, як перли в її кольє. Кожен з прибулих юнаків вітав її банальним компліментом.

– Від цієї дурості я задихаюся, – сказала вона.

Обернувшись, вона побачила Сакумі, який ішов за нею з білою камелією в петлиці, з осклілими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому співчутливу усмішку.

– Бідолашний Сакумі!

– Ви помітили його тільки тепер? – запитав Андреа.

– Так.

– Коли ми сиділи біля фортепіано, він з кутка дивився, як ваші руки гралися зі зброєю його країни, призначеною розрізати сторінки західної книжки.

– Справді?

– Так. Можливо, він думав: «Як солодко було б зробити собі харакірі цією маленькою шаблею, прикрашеною хризантемами із лаку й криці, які, здається, розквітають від доторку її пальців!»

Вона не всміхнулася. Над її обличчям нависала тінь смутку й майже страждання; на її очі напливала, здавалося, ще похмуріша тінь, вони були слабко освітлені під повіками світлом, схожим на світло лампади. Від внутрішнього болю трохи опустилися куточки рота. Її права рука звисала втомлено, вона тримала в ній віяло й рукавички. Вона більше не подавала руку тим, хто її вітав і хто до неї підлещувався; вона більше нікого не слухала.

– Що з вами? – запитав її Андреа.

– Нічого. Мені треба поїхати до ван Гуффель. Відведіть мене до Франчески, я хочу попрощатися з нею, а потім проведіть мене вниз, до моєї карети.

Вони повернулися до першого салону. Луїджі Гуллі, молодий музикант, який приїхав із рідної Калабрії в пошуках фортуни, чорний і кучерявий, як араб, виконував із великим натхненням сонату до діез мінор Людвіга Бетховена. Маркіза д’Ателета, яка йому протегувала, стояла біля фортепіано, дивлячись на клавіатуру. Помалу-малу серйозна й ніжна музика затягувала всіх, хто звик мислити легко, у своє коло, наче у водоверть, не вельми бурхливу, але глибоку.

– Бетховен… – мовила Елена з майже релігійною шанобливістю, зупинившись і прибравши руку з руки Андреа.

Вона залишилася слухати біля одного з вазонів. Випроставши ліву руку, вона стала повільно натягувати рукавичку. У такій позі вигин її стану здавався витонченішим; уся її постать, яку продовжував шлейф, здавалася вищою і стрункішою. Рослина затінювала й дещо одухотворювала блідий колір її тіла. Андреа дивився на неї. Й одяг на ній підкреслював її чарівність.

«Вона буде моєю, – подумав він із легким сп’янінням, бо патетична музика підсилювала його збудження. – Вона візьме мене у свої обійми, пригорне до серця…»

Він уявив собі, як він нахиляється й припадає вустами до її плеча. Чи холодна ця молочно-прозора шкіра, осяяна золотим сяйвом? Він затремтів усім тілом й опустив повіки, ніби хотів продовжити цей стан. До нього долинули її пахощі, незбагненна свіжа еманація, від якої паморочилася голова, наче він вдихав усі випари. Усе його єство напружилося й невтримно полинуло до цієї дивовижної істоти. Він хотів би огорнути її, затягти в себе, всмоктати, випити, заволодіти нею в якийсь надлюдський спосіб.

Либонь, під впливом його невтримного жадання Елена трохи обернулася й усміхнулася йому ніжною усмішкою, майже невловною, бо її виражав не так порух, як випромінювання душі через вуста, тоді як її очі залишалися сумними й наче загубленими в далечі внутрішнього сну. То були справдешні очі Ночі, затягнуті густими сутінками, що їх завдяки Алегорії міг би уявити собі Леонардо да Вінчі, після того як зустрів у Мілані Лукрецію Крівеллі.[87]