Історія чемпіонатів Європи з футболу

Група 1. Хто вином, хто гíмном

У першій відбірковій групі були два явні фаворити – діючі на той момент чемпіони Європи іспанці і яскрава команда Чехословаччини – компанію яким склали непоступливі ірландці і емоційні турки.

Слід зазначити, що 30, 40 і тим більше 50 років тому чинник свого поля грав величезну роль. Поняття «глобалізація» не існувало, зате існувала «залізна завіса», холодна війна набирала оберти, а усі переміщення громадян як країн соцтабору, так і країн-учасників НАТО знаходилися під невсипущим контролем спецслужб. Тому поява на стадіоні в іншій країні уболівальників своєї збірної була практично нереальною, у зв’язку з чим навіть справжні фаворити, приїжджаючи у гості до команд класом нижче, зазнавали певних труднощів. Не треба забувати і про те, що футбол в середині минулого століття залишався «народною грою». Тому набагато страшніше, ніж програти матч за рідний клуб або гру на нейтральному полі, було програти перед 50-, 80-, а то і 100-тисячним стадіоном своїх уболівальників.

Усі згадані явища мали місце в напруженій, безкомпромісній і дещо трагічній боротьбі в першій відбірковій групі.

Почалося все матчем 23 жовтня 1966 року, в якому ірландці приймали збірну Іспанії і зуміли відстояти нульову нічию. У наступному ж матчі «хлопці із Зеленого острова» перемагають турок з рахунком 2: 1 і стають лідерами групи. Недовго співали волинки і ріжки – наступний тур – за іспанцями, які вдома «розкривають» ірландську «консервну банку» 2: 0. Розвинути успіх іспанці могли вже в наступному матчі в Туреччині, але господарі знову відстояли нульову нічию.

Таким чином, новий 1967 рік чемпіони Європи зустрічали в якості лідерів групи, маючи в активі 4 очки після 4 матчів. Проте їхній результат (всього одна перемога і дві нічиїх) навряд чи можна було вважати переконливим. Волею долі Чехословаччина до цього моменту взагалі в гру не вступала, спокійно спостерігаючи за боротьбою конкурентів. Коли ж прийшла пора їм зіграти перші матчі, єдина команда з соціалістичного табору стала фаворитом. Три перемоги у перших трьох матчах – вдома з Туреччиною, у гостях з Ірландією і знову удома з Іспанією. Після цього залишалося тільки довести турнір до логічного завершення. Але дзузьки.

Епізод, що не лише запам’ятався, а й увійшов до літописів футбольних істориків, стався якраз в домашній грі Чехословаччини проти іспанців. Як заведено споконвіку, перед матчем команди вийшли на поле празького стадіону «Славія», вишикувалися і приготувалися слухати гімни. І вони прозвучали, та ось невдача – замість сучасного гімну Іспанії, затвердженого диктатором Франсиско Франко, з динаміків зазвучала мелодія… гімну Іспанської республіки, що використовувався до 1938 року.

Важко повірити в те, що працівники стадіону за тридцять років так і не отримали запис нового іспанського гімну, як і в те, що якийсь нещасний звукооператор переплутав платівки і випадково включив «не той» запис. Усі західні журналісти миттєво заявили про витівки «старшого брата» і всюдисущого КДБ. Хоч як там було, але заміна гімну виконала свою дію – іспанці, що володіли м’ячем і перевагою, раз-по-раз потрапляли у воротаря, а коли той був безсилим – м’яч зрикошетив за поле від перекладини. Чехи ж разом із словаками, по суті, не створивши жодного небезпечного моменту, виграли – їхній захисник Хорват зі своєї половини закинув м’яча у напад, той не торкнувся ані своїх, ані чужих і під рукою голкіпера іспанців Ірібара, який як зачарований застиг на стрічечці воріт, вкотився в сітку збірної Іспанії.

Така прихильність Фортуни розслабила чехословацьких футболістів – на зустріч у відповідь в Іспанії вони вийшли з двома думками: як би не пропустити багато і з ким зведе їх жереб у чвертьфіналі. Закономірно, що Іспанія перемогла, хоча і досить скромно – 2: 1. Чехословаки покидали стадіон швидше задоволеними, ніж засмученими – в гостьовому матчі з турками і домашньому з Ірландією їм достатньо було набрати 2 очки, аби спокійно чекати чвертьфіналу. Те ж добросердя зберігалося у тренера Йозефа Марко і його команди і після виїзду в Стамбул – 90 хвилин млявої і маловидовищної гри не принесли успіху жодній з команд. Тренер збірної ЧССР навіть дозволив собі експериментувати в завершальному матчі з Ірландією, ввівши до складу трьох нових виконавців, у тому числі воротаря Антоніна Краменіуса. Але саме цей матч перевернув усю ситуацію з ніг на голову.

Почалося все «за здравіє» – чехословацька команда конкретно заволоділа м’ячем, розкочуючи його по усьому полю і неспішно атакуючи. А на 57-й хвилині, в одній з рідкісних атак господарі й взагалі повели у рахунку – після прострілу в штрафну м’яч у свої ворота зрізав захисник Демпсі. Нечисленні уболівальники на трибунах розслаблено чекали кінця гри, аби привітати заслужений вихід своєї команди. Таке відчуття, що почали святкувати і самі футболісти Чехословаччини на полі, за що і були демонстративно покарані. Дев’ятнадцятирічний Реймонд Трейсі на 68-й хвилині обіграв найдосвідченішого захисника господарів Поплухара і вбив м’яч у ворота над Краменіусом, який присів.

Але навіть цей гол не змусив Чехословаччину зібратися. І за 4 хвилини до кінця настала розв’язка – той самий молодий Трейсі знову втік від Поплухара і був збитий в штрафній площі. Пенальті чітко реалізував капітан ірландців О’Коннор. У останні 4 хвилини господарі просто обклали штрафну ірландців, але навіть прицільного удару в створ завдати так і не змогли.

Вдячні іспанці відправили до Дубліна цілу скриню колекційних вин на знак вдячності. Але якщо вже бути відвертим, варто було б відправити хоч би по пляшці і в Прагу – головному тренерові збірної ЧССР Мазко і захисникові Поплухару. Останній, до речі, будучи справжньою зіркою чехословацького футболу, був звинувачений в поразці і назавжди відлучний від збірної країни.

23 жовтня 1966, Дублін. Ірландія–Іспанія 0: 0.

16 листопада 1966, Дублін. Ірландія – Туреччина 2: 1 (О’Ніл 60ʹ, МакЕвой 74ʹ – Альтіпармак 88ʹ).

7 грудня 1966, Валенсія. Іспанія–Ірландія 2: 0 (2ʹГарсія Лавілла 1: 0, 35ʹ Піррі 2: 0).

1 лютого 1967, Стамбул. Туреччина–Іспанія 0: 0.

22 лютого 1967, Анкара. Туреччина–Ірландія 2: 1 (35ʹ Ельмастаолгу 1: 0, 78ʹ Альтіпармак 2: 0, 89ʹ Кантуелл 2: 1).

21 травня 1967, Дублін. Ірландія – Чехословаччина 0: 2 (15ʹ Сікора 0: 1, 47ʹ Масни 0: 2).

31 травня 1967, Більбао. Іспанія – Туреччина 2. 0 (63ʹМорено-Гросу 1: 0, 80ʹ Хенто 2: 0).

18 червня 1967, Братислава. Чехословаччина – Туреччина 3: 0 (25ʹ, 70ʹ Адамец 1: 0, 2: 0, 73ʹ Юрканін 3: 0).

1 жовтня 1967, Прага. Чехословаччина–Іспанія 1: 0 (47ʹ Хорват 1: 0).

22 жовтня 1967, Мадрид. Іспанія – Чехословаччина 2: 1 (32ʹ Піррі 1: 0, 61ʹ Херате Орманічеа 2: 0, 75ʹ Куна 2: 1).

15 жовтня 1967, Анкара. Туреччина – Чехословаччина 0: 0.

22 листопада 1967 Прага. Чехословаччина–Ірландія 1: 2 (57ʹ Демпсі (автогол) 1: 0, 63ʹ Трейсі 1: 1, 86ʹ (пен.) О’Коннор 1: 2).

Підсумкова таблиця группы 1

Група 2. Болгарські мазки на «Чорному квадраті»

У другій відбірковій групі також були два передбачувані фаворити: португальці, які перед початком відбіркового циклу на Чемпіонаті світу в Англії узяли бронзові медалі, і шведи. Останні, втім, були зараховані до фаворитів швидше за інерцією – адже від дуже потужної дружини 50-х – начала 60-х років у складі залишилися всього троє виконавців, а пошук нових талантів йшов не надто вдало. Доповнили відбірковий квартет болгари, що вважалися відвертими середнячками, і не блискуча досвідом і виконавською майстерністю збірна Норвегії.

Інтригу турніру надали якраз португальці. Вони примудрилися спочатку удома програти шведській команді з рахунком 1: 2, а потім в гостях задовольнятися нічиєю з тими ж шведами 1: 1. При цьому обидва рази до середини першого тайму збірна Португалії, лідером якої був легендарний форвард мадридського «Реала» Еусебіо на прізвиське «Чорний квадрат», вела в рахунку і упевнено контролювала гру! Але халатність в обороні і зневага до суперників зіграла з португальцями лихий жарт. Перевага особистих зустрічей над фаворитом групи не пішла на користь і збірній Швеції. У іграх з болгарами скандинави виявилися «хлопчиками для биття», програвши насухо спочатку удома, а потім і в гостях. Навіть більше, шведи примудрилися програти навіть записному аутсайдерові – збірній Норвегії – на її полі!

Таким чином, розвинувши свій позитивний баланс в матчах з Норвегією (4: 2 вдома і 0: 0 в гостях), в лідери групи несподівано вийшли болгари. Але навіть ця ситуація не вселяла упевненість в їхній підсумковий успіх. У пам’яті журналістів і уболівальників свіжі були спогади про останній Мундіаль, коли Еусебіо і компанія в чвертьфіналі просто декласували болгар 3: 0.

Але на спогадах далеко не поїдеш – у вирішальному матчі підгрупи на стадіоні Василя Левські болгари лягли кістками, практично не давши технічним португальцям зіграти у свою гру. А коли команди втомилися, в одній з контратак Дерменджиєв забив єдиний гол в цьому матчі. Відрив між першим і другим місцями став істотним і остання зустріч у Лісабоні перетворилась на порожню формальність. Болгари презентували напівоновлений склад, але і він утримав нульову нічию проти португальців, які не дуже поспішали в атаку.

Таким чином, болгари уперше в історії зробили крок до фінальної частини європейського чемпіонату, а португальці відправилися на «розбір польотів».

13 листопада 1966, Софія. Болгарія – Норвегія 4: 2 (18ʹ Цанєв 1: 0, 42ʹ Єков 2: 0, 43ʹ Цанєв 3: 0, 59ʹ Хасунд 3: 1, 85ʹ Єков 4: 1, 86ʹ Хасунд 4: 2).

13 листопада 1966, Лісабон. Португалія – Швеція 1: 2 (21ʹ Грака 1: 0, 29, 87ʹ Даніельсон 1: 1, 1: 2).

1 червня 1967, Солена. Швеція – Португалія 1: 1 (19ʹ Пінто 0: 1, 90ʹ Свенссон 1: 1).

8 червня 1967, Осло. Норвегія – Португалія 1: 2 (15ʹ Еусебіо 0: 1, 34ʹ Іверсен 1: 1, 61ʹ Еусебіо 1: 2).

11 червня 1967, Солена. Швеція – Болгарія 0: 2 (23ʹ Єков 0: 1, 82ʹ Дерменджиєв 0: 2).

29 червня 1967, Осло. Норвегія – Болгарія 0: 0.

3 вересня 1967, Осло. Норвегія – Швеція 3: 1 (19ʹ Нордаль 0: 1, 24ʹ Берг 1: 1, 46ʹ Биркеланд 2: 1, 79ʹ Зунде 3: 1).

5 листопада 1967, Солена. Швеція – Норвегія 5: 2 (15ʹ Турессон 1: 0, 40ʹ Даніельсон 2: 0, 48ʹ Ерікссон 3: 0, 57 – пен. Іверсен 3: 1, 85ʹ Ерікссон 4: 1, 89ʹ Турессон 5: 1, 90ʹ Нільсен 5: 2).

12 листопада 1967, Софія. Болгарія – Швеция 3: 0 (43ʹ Мітков 1: 0, 44ʹ Котков 2: 0, 75ʹ Аспарухов 3: 0).

12 листопада 1967, Порту. Португалія – Норвегія 2: 1 (29ʹ Торрес 1: 0, 40ʹ Нільсен 1: 1, 65ʹ Грака 2: 1).

26 листопада 1967, Софія. Болгарія – Португалія 1: 0 (63ʹ Дерменджиєв 1: 0).

17 грудня 1967, Оейраш. Португалія, Болгарія 0: 0.

Підсумкова таблиця групи 2

Група 3. Чи то бутси не тієї системи, чи то незамінних немає

У третій відбірковій групі був один явний фаворит – двократний фіналіст двох попередніх першостей Європи, півфіналіст щойно завершеного Чемпіонату світу – збірна Радянського Союзу. Вряди-годи команді СРСР пощастило з жеребкуванням: ані греки, ані фіни в той період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.

Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.