З ледве чутним м’яким звуком вiдгорнувся полог помешкання. В отворi з'явилася Адигюль. Вона встигла перевдягтися в темно-бузкове плаття без пояса, закуталася в довгу, вишиту золотом накидку. На витягнутих руках – лiнивими гадючками виблискували вiд лiктiв до зап'ясть численнi браслети – перша донька в родинi несла срiбну чашу з золотим ободом, прикрашеним чотирма пурпуровими сяючими каменями.
Адигюль зупинилася перед батьком i братом, опустилася на колiна й простягнула чоловiкам чашу. Батько схилився й, не беручи чашi до рук, зробив один довгий ковток. Тодi надпив i Сурген.
Воду з джерела Тайi.
І ще по фляжчинi з цiею водою кожен з них вiзьме з собою на вiйну. Але ж вода – та сама… яку набирала вона, Мiльям. Тихенько всмiхнулася, прикривши вуста краечком накидки.
…Небо над селищем стало зовсiм чорним. На круглiй, як яйце, вершинi Седу лежав мiсяць, схожий на жовтий лаваш. Тодi два кола роз'едналися, пропустивши помiж себе тоненьку смужку ночi.
Давно пiшов Каралар-ван – вiн нiде не затримувався надовго, бережучи славу рiдкiсного й бажаного гостя. Пiшли з двору музиканти й танцiвницi, розiйшлися гостi з сусiднiх селищ, та й мiсцевi помалу розбрелися по своiх помешканях; час вiд часу хтось спотикався об циновку, перекидаючи, а то й розбиваючи на друзки порожню миску чи глек. У повiтрi висiв вечiрнiй скрегiт цвiркунiв та цикад. Але дехто залишився: темнi, а тому здебiльшого невпiзнаванi постатi у мiсячному напiвмороцi. Мiльям помiтила, як невисокий худенький хлопчина – Арваз? – пiдiйшов ззаду до Адигюль i обiйняв ii за плечi. Сестра застережливо пiдняла пальця: мовчи!.. слухай… зараз!..
Наставила вуха, витягла вперед черепашачу шию i стара Захраб-анi.
Зойкнула дитина, напевне, Абсалар, – i вiдразу ж замовкла iз хлiбною соскою, а може, й з материнською груддю в ротi.
Мiльям прислухалася настiльки уважно, що нiч здавалася iй наповненою справжньою лавиною шерхоту, дзвону, шепоту, шелесту… Нi, ще не чутно. Але вже скоро… щойно вони в'iдуть на перевал Кену на вершинi Ізир-Буза… так завжди бувае, i не можна пропустити…
От.
Звук почувся так чiтко, наче це тут, вiдразу за плетеним тином, простукотiли копита двох коней, вiдносячи Сургена й батька на давню й споконвiчну вiйну великого Гау-Гразу.
* * *
– А менi не дуже сподобалося, – промовила Ахсаб. – Я не люблю про битву. Я люблю про Тизрит-вана й прекрасну Галiбу. І про чарiвницю Мейну.
– Я теж люблю про Мейну, – зiтхнула Мiльям. – Але ж це тiльки на весiллях…
Сонце вже припiкало, наче в розпалi лiта, й дiвчатка сховалися в затiнку. На яскраво-синьому небi нестерпно сяяла заснiжена вершина Ала-Вана, а решта гiр вже здалися й скинули бiлi накидки. Мiльям подумала й собi зробила так само – а що, адже спекотно! Та й хто побачить iх отут з Ахсаб?.. усi зайнятi повсякденними справами теплоi пори року. Їй самiй сьогоднi треба ще збити масло, спекти лаваш, обiбрати зелену гусiнь з виноградного листя…
– А у вас скоро й буде весiлля, – повiдомила Ахсаб.
– У нас?
Шкода, що вирвалося: на мить пiзнiше Мiльям збагнула, що Ахсаб мае на увазi Ізбека – до його повернення залишився мiсяць i ще трiшки. Але ще невiдомо, з якого селища вiн вiзьме собi дружину, адже основнi святкування вiдбуваються в домi нареченоi.
І потiм… але батько нiчого не казав про Ізбека. А сказав би.
– Ваша Адигюль виходить замiж. Ти не знала? А моя мама вже готуе дари нареченому.
– Твоя мама?!
Ахсаб поблажливо розсмiялася:
– В них усе давно домовлено. Ще до того, як мiй брат Мухатбек пiшов на посвячення зброею. Вiн ось-ось повернеться й вiдразу ж надiшле дарунки, – вона замрiяно зiтхнула. – Ти бачила б, Мiльям, якi там укривала…
– А…
– Ти про Арваза? Та ну його, просто твоя сестра вирiшила повеселитися перед весiллям. Адигюль дала слово Мухатбековi. На проводах вона пiднесла йому води з джерела Тайi, замiсть мене, уявляеш собi?! А це значить – на життя i на смерть.
– На смерть… – нечутно повторила Мiльям.
Останнi слова Ахсаб чомусь вразили ii дужче, нiж новина про швидке замiжжя Адигюль. Про воiнiв не говорять – смерть. Помирають жiнки, старики, маленькi дiти… i ще боягузи-глобали – вони, як вiдомо, зубами тримаються за своi смердючi шкури. Воiни Гау-Гразу йдуть до Могутнього, який чекае iх на бенкетi й радий кожному гостевi. Але чому так боляче – коли йдуть?!..
Вона майже не пам'ятала Харсуна, чие тiло привезли до селища минулого лiта. Зовсiм не знала Айдабека – втiм, його нiхто не бачив убитим. Але Сурген…
Краще не думати.
– Це тiльки так говорять – на смерть, – пояснила Ахсаб. – Ну, заклинання. А Мухатбек точно повернеться. Твоя сестра його тримае, розумiеш?
Їi обличчя раптом стало загадковим – майже як учора вранцi, коли вони побилися через метелика. Мiльям сама пiшла миритися: Ахсаб не винна, що народилася першою донькою в родинi. Звичайно, вона пишаеться своiм таемним знанням. Так улаштований свiт, i влаштований вiн справедливо… Справедливо!..
Це вона, Мiльям, немов непевна риска в карбуваннi, псуе правильнiсть i гармонiю свiту. Чому iй так хочеться знати те, що не дозволено вiд народження? Чому вона постiйно мiркуе над споконвiчними, передбаченими речами так, немов iх можна змiнити?! І так, наче вона могла б…
– Як тримае?
Прикусила язика. Але Ахсаб сьогоднi не була налаштована задаватися, свято бережучи прадавнi таемницi. Навпаки, iй самiй хотiлося подiлитися, похвалитися, розповiсти:
– За мотузочку. З його i свого волосся, з ниткою вiд чорноi вiвцi i, здаеться, ще з якоюсь травою… я знала, тiльки забула. Головне, звичайно, щоб вiн пролежав нiч, коли мiсяць уповнi пiд Соколиним каменем, i щоб обов'язково дощ, ну, й заклинання… А тодi розрiзають навпiл. І вiн точно повернеться – той, у кого половинка.
– Справдi? А якщо глобали його…
Ахсаб знизала плечима:
– Можна, звичайно, ще попросити Матiр Могутнього, щоб уберегла… але за мотузочку надiйнiше.
Мiльям прикусила губу. Над вершиною Ала-Вана кудлата хмара, схожа на овечу шкуру, закрила сонце, й воно випустило помiж завитками небесноi шерстi снiп яскравих гарячих стрiл.
Отже, будь-який воiн може залишитися живим, не пiти на бенкет до Могутнього, не пропасти безвiсти, не повернутися додому трупом у зашкарублому камуфляжi. Якщо тiльки цього захоче дiвчина, котра…
Перша донька в родинi.
… – Що з тобою?
Мiлям здригнулася:
– Ахсаб, я пiду. Вже пiзно. Лаваш… i гусiнь треба обiбрати з винограду…
Вона намагалася йти повiльно – поки Ахсаб могла ii бачити. Тодi прискорила кроки, зiрвалася, побiгла, все швидше й швидше… Сурген. Його точно вб'ють у першому ж бою, адже вiн такий високий i плечистий, у нього так зручно стрiляти. А вертихвiстка Адигюль тим часом тримае за половинку мотузочки якогось там Мухатбека, про якого, мабуть, зовсiм забула, милуючись у виноградниках з недорослим Арвазом… І нiчого не можна змiнити. Так влаштовано свiт. Справедливо…
Важко дихаючи, зупинилася пiд яблунею. Тiею самою, де вчора вони з Ахсаб… У травi щось жовтiло, i Мiльям опустилася навпочiпки.
Внизу, пiд яблуневою гiлкою, лежав мертвий метелик. Чорнi мурахи вже облiпили його з усiх бокiв, по-дiловому обгризаючи йому нiжки й крильця.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
– Привiт.
– Нiчого собi!
