Тато вилiз на берег хвилин за десять i найперше чомусь ухопив до рук свою розтрiпану книжку. Тодi сам здивувався й запхав ii до вмiщувача.
– Потонуло, – коротко мовив вiн.
Шкода, – мама вкрила його рушником. – Папiр може не розпадатися на складовi частини десятки рокiв. Якщо на базi дiзнаються, як ми по-варварському ставимося до природи… Що в ньому хоч було, Юсику? Як там твiй брат? Нам з батьком вiн ще жодного разу не написав.
Я дивилася на море – воно знову хвилювалося: раз, два, три… Над бiлими верхiвками хвиль то там, то тут зависала птаха чайка.
Буркнула, не озираючись:
– Я не встигла дочитати.
Коли ми прийшли до Базового блоку, я вiдразу побiгла до Центру попросити, щоб менi зробили нову роздрукiвку. Але виявилося, що виданi на руки листи вони видаляють.
Тодi ми повечеряли, погуляли перед сном на узбережжi, а коли повернулися до блоку, батьки чомусь запропонували менi пограти у вiртуалку, хоча зазвичай мама жене мене спати. А спати й справдi хотiлося, очi вже злипалися, i, погравши трiшки, я вимкнула персональчик i лягла. І слухала, як мама з татом про щось розмовляють у своiй спальнi, i сперечаються, i нiяк не погодяться одне з одним… але слiв не було чутно, а вставати й пiдслухувати навмисне я, звiсно ж, не стала.
А вранцi мама сказала, що ми летимо геть. Просто зараз, не чекаючи на снiданок.
* * *
– Лекторина не чекатиме, – сказала Виховалька.
– А мене не треба чекати. Я не пiду.
Повисла на однiй руцi на перекладинi схiдцiв. Спробувала перехопити другою рукою, але не втрималася й зiстрибнула на пiдлогу.
– Юсто, – голос Виховальки лунав так, наче вона все розумiла. – Не можна ж так.
Я знизала плечима. Все можна. Якщо Робовi, то й менi теж.
– Вiн повернеться, – вимовила вона зовсiм тихо.
Вони всi це твердили, щодня, щохвилини. Мама – крiзь сльози. Тато – з якоюсь несправжньою посмiшкою й зовсiм уже несправжньою погрозою в голосi. Психологиня, яку завантажили за великi грошi спецiально для мене, щоб пом’якшити наслiдки стресу, акуратно нанизала на шворку аргументи, навела статистичнi данi й навiть пiдрахувала зi мною об'ективну ймовiрнiсть: дев'яносто шiсть i сiм десятих вiдсотка, – повернеться. Повернеться-повернеться! – заявила Далька з таким виглядом, наче саме це iй i вирiшувати… Вони не розумiють. Нiхто.
Що вiд iхньоi переконаностi й вiри не залежить нi-чо-го.
Того листа Роб, як виявилося, вiдправив уже з Розподiльчого пункту. Тому ми й спiзнилися. Нiяк не могли встигнути: вiн усе прорахував заздалегiдь. Отже, не сподiвався, що я не викажу його, не покажу листа батькам…
Але це вже не мало значення.
– Повернеться, – повторила Виховалька. – Тiльки першу вiдпустку дають за два мiсяцi. Якщо ти й далi не будеш ходити на години, то станеш дурною й неосвiченою, як… як дика гаугразка.
Я зареготала – дзвiнко й, мабуть, страшно. Пiдскочила, почепилася на рукохiд i почала розгойдуватися: туди-сюди, туди-сюди, туди-сю…
І розревiлася. Вперше за весь цей час.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Прозорий струмiнь вдарив у глечик, розлетiвся блискучими бризками, – деякi з них долетiли до обличчя Мiльям, i вона примружилася. За мить пальцi зацiпенiли вiд холоду: вода з джерела Тайi i взимку, i влiтку однаково крижана, наче вiчний снiг на верхiвцi Ала-Вана. Водою з джерела Тайi не напувають овець i кiз, не поливають виноград, у нiй не варять iжу й не купають дiтей. Нею навiть не тамують спрагу всi, кому хочеться. Вода з джерела Тайi – тiльки для жiнок пiд час пологiв i для чоловiкiв на вiйнi.
До джерела Тайi завжди ходить по воду Адигюль. Вона – найстарша. Перша донька у родинi, усмiшка Могутнього.
Глечик помалу важчав, рука Мiльям затремтiла, i дiвчинка пiдхопила його другою рукою пiд денце, вiдпустивши гiлку рожевого тамариску; захиталася на слизькому каменi. Не впасти, не впустити!!!.. Розбитий глечик – смерть. Швидка, невiдворотня смерть когось iз родини.
…Передихнула, присiла навпочiпки, притулилася спиною до стовбура дерева. Небо вдалинi було охоплене дорогим намистом гiрського ланцюга. Кур-Байга, неприступна красуня зi стрiмкими схилами. Кругла й довгаста, наче пташине яйце, вершина Седу. Батько гiр, найвищий i гордий Ала-Ван. Потрiйний зуб Кiрi-Гава. Оманливо похилий, зарослий лiсом пiдступний Ізир-Буз, що здаеться таким легким для пiдйому…
Гладкий бiк глечика холодив шкiру крiзь плаття й шаровари; Мiльям мiцнiше стиснула його мокру вигнуту ручку. Трохи вiдпочити – i додому, помаленьку, пригинаючись за виноградними кущами. Нiхто не мае бачити, що воду принесла саме вона. Друга донька в родинi, насмiшка Могутнього.
Мiльям здогадувалася, звичайно, що все дiло в Арвазi з сусiднього поселення, миршавому, майже безвусому хлопчиськовi, який вже давно тiнню ходить слiдом за Адигюль, i вона нiбито не мае нiчого проти. Напевно, домовилися зустрiтися, – адже вони змушенi ховатися вiд усiх, бо Арваз ще не посвячений зброею, вiн не вважаеться чоловiком, який може привести в дiм дружину – а тут ще оця вода… Та байдуже: вислухавши прохання старшоi сестри, Мiльям лише змогла захоплено й недовiрливо прошепотiти:
– Я?!..
Вода з джерела Тайi важча за будь-яку iншу. Мiльям знала про це – але не думала, що настiльки. Перехилилася набiк, немов очеретина; глечик вдавився в плече, наче важезна гранiтна брила зi схилiв Кур-Байги. Вузька стежина вздовж гiрського схилу… повернути ще раз – i почнуться виноградники, а там уже близенько й до селища. Вже недовго… І щоб нiхто не помiтив… не помiтив…
Заокругленi дахи будiвель селища вже виднiли неподалiк, коли Мiльям зрештою зупинилася вiдпочити. Праворуч i лiворуч тяглися лози, прямiсiнько перед очима визирали з-пiд листя зеленi бiсерини винограду, що здавалися геть маленькими на товстих розгалужених пагонах майбутнього грона.
За пiвтора мiсяцi ягоди наллються соком, стануть медово-золотавими й довгастими, як очi у кiз. Якщо, звичайно, не посуха й не град – виноград Могутнього, споконвiчний ворог винограду земного. За пiвтора мiсяцi брат Ізбек, третiй син у родинi, повернеться додому, посвячений зброею, щоб одружитися, зачати первiстка й знову пiти на вiйну. Якщо, звичайно, не вiдправиться на бенкет Могутнього в першому ж бою. За пiвтора мiсяцi наймолодший брат, чийого iменi ще нiхто не знае, навчиться усмiхатися у вiдповiдь на материну пiсню. Якщо, звичайно…
Треба йти.
Мiльям пiдвелася на ноги, схована виноградною стiною майже по плечi. Пригинаючись, дiсталася кiнця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетiння листя й нiжних зелених вусiв: чи вiльна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайi залишило довгий слiд в пилюцi мiж лозами.
Навколо iхнього помешкання, другого, коли рахувати з пiвнiчного краю, коливався натовп. Строкатий i неспокiйний, жiночий. До Мiльям долинула хмаринка нерозбiрливих, збуджених, верескливих голосiв. Вiдкинувся вхiдний полог, хтось вийшов назовнi, й жiнки спершу вiдсахнулися, а тодi знову заповнили подвiр’я, як-то хвилi гiрськоi рiчки Терзи набiгають на пороги…
Почалося.
* * *
– А я вам кажу. Живiт був високий, з такого лише дiвки й народжуються…
– Не приведи! Третя донька в родинi – прокляття Могутнього.
– Величне iм’я Його…
– …та несповiдимi задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …
– Мае прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому iменi – прогнiвити Могутнього.
– Якщо Азмет-ван ще сам не пiшов на бенкет до Нього – скiльки часу анi вiсточки…
– Дiвка буде, пригадаете моi слова!.. якщо взагалi розродиться.
Стара Захраб-анi нiколи не любила матiр. Та вона й нiкого не любила, окрiм своiх семи синiв, якi один за одним пiшли на бенкет до Могутнього, – ранiше, нiж устигли зачати нащадкiв. А надто ненавидiла старого чоловiка, котрий, аби рiд не урвався, п’ять рокiв тому взяв собi молоду дружину, яка так i не народила йому навiть дiвчинки…
Мiльям обережно пiдступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання iй, другiй доньцi в родинi, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайi… для матерi…
– Давай сюди! Хутко!
Невiдомо звiдки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з ii рук. Кiлька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп вiдступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зiгнулася вбiк од ваги на плечi. Здаеться, нiхто не помiтив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помiчала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.
