Хтось смикнув Мiльям за плаття – спочатку з одного, а тодi й з другого боку. Молодшi брати, близнюки Асалан i Нузмет, притиснулися до неi, мов переляканi пташенята. Казали, що мати дуже важко народжувала iх, але Мiльям була тодi ще зовсiм маленькою й нiчого не могла пригадати. Ще казали, нiби з двох синiв, якi разом вийшли з материного лона, одного Могутнiй неминуче забере на свiй бенкет пiд час посвячення зброею. Найвище щастя для воiна… але вона все одно волiла не думати, кого саме.
– Ану геть звiдси! Нема чого вам тут ошиватися, – гримнув на них старший брат Хас, п’ятий син у родинi, найгарнiший, найнестримнiший i злий. Хаса Мiльям побоювалася. І, звичайно, навiть не спробувала запитати, що робить тут вiн сам i що скаже йому майстер зi зброi.
Вона вiдвела близнюкiв до струмка Азру, де в спеку полюбляла хлюпатися вся малеча iхнього селища. Зараз вода в потоцi була ще зовсiм холодною, i Нузмет, що кинувся був купатися, кулею вистрибнув на берег, коли ще не встигли впасти пiднятi ним хмари бризок. Обачнiший Асалан залишився на березi й дражнився, приклавши до вух розчепiренi долонi. Малюки безтурботнi, вони легко забувають тривогу й страх.
Пiдiбравши пiд себе колiна, Мiльям сiла на гранiтний камiнь бiля самоi води. Сонце, що дарувало тепло й свiтло селищам, садам i виноградникам, поверталося в небо нестерпними для очей вiдблисками з рябого дзеркала Азру. Примружилася й опустила вii.
Там, у помешканнi, зараз напiвтемрява, яку нездатний перемогти маленький вогник лампадки – сонцевi не можна бачити таiну людського народження. У помешканнi порожньо: крiм матерi там дозволено перебувати лише бабi-повитусi Ійтаб-анi та двом ii помiчницям.
І ще Адигюль. Першiй доньцi в родинi, навченiй розмовляти з Матiр’ю Могутнього, захисницею всiх земних матерiв.
А крiм того, iз силами, якi набагато давнiшi й всесильнiшi за Могутнього i Його Матiр. Силами, що живлять джерело Тайi та сотнi iнших чудодiйних джерел, каменiв, дерев i трав. Темними й свiтлими, лагiдними й страшними, простими й пiдступними. Силами, на яких тисячу столiть стоiть великий Гау-Граз.
Адигюль. Таемне знання вона отримала вiд бабусi, Дарiми-анi, також першоi доньки своiх батькiв. Усмiшка Могутнього. Мати – ii друга донька, i вона вже тепер побоюеться Адигюль.
Адигюль може взяти й не послухатися матерi чи старших братiв, а iнодi навiть батька! Вона може сама вибирати собi нареченого i, треба сказати, вже подивляеться навсiбiч: згадати хоча б хирлявого Арваза, та й не лише його одного. За трапезою вона дiстае свою миску вiдразу ж за Айдабеком, першим сином у родинi; втiм, Айдабек вже понад рiк не повертався з вiйни, i невiдомо, чи вiн ще живий.
Їi плаття – з найтоншого мереживного полотна, накидка пофарбована соком марени, а чеканку на срiбному поясi можна роздивлятися годинами – коли Адигюль дозволяе. У Мiльям плаття теж гарнi, бо надiйшли iй у спадок вiд сестри, але з тiеi ж причини залатанi, штопанi, а накидка зношена настiльки, що, дивлячись крiзь тканину, можна перерахувати винограднi грона на лозi… Старша донька. І для родини було б краще, якби вона залишилася единою.
Це синiв мае бути багато. Адже вони щодня гинуть на кордонi.
…Коли надвечiр Мiльям з молодшими братами повернулася до помешкання, натовп на подвiр’i помiтно поменшав. Але – був. А отже, ще не скiнчилося.
– Не розродиться, – впевнено заявляла Захраб.
– …несповiдимi задуми, – прошурхотiв голос ще якоiсь жiнки.
У сутiнках Мiльям ловила на собi погляд за поглядом – жалiснi, гiркi… звинувачувальнi?.. Здавалося, що всi дивляться на неi, на неi одну! – i, можливо, здогадуються. Справдi, не могли ж вони не бачити тодi…
Це ii провина. Вона наважилася змочити пальцi у водi джерела Тайi. Прогнiвити сили, якi… це ж гiрше, нiж коли б розбився глек, i про що вона думала ранiше?! Мiльям глянула на своi руки: засмаглi, худючi, всi в ципках. Насмiшка Могутнього… І мати, звичайно, пiде до Нього. Чавити небесний виноград для бенкету вбитих воiнiв, як призначено всiм жiнкам, померлим пiд час пологiв. І сонце нiколи не побачить ii дитини.
Раптом натовп сколихнувся й закрутився, неначе води Терзи мiж пiдводними скелями. Звiстка пролетiла над головами, наче лiсова пожежа на схилi Ізир-Буза, коли вогонь потрiскуе верхiвками дерев, не йдучи вниз…
Вiдпустивши подiл сестриного плаття, кинулися вперед Нузмет i Асалан. Виступив з-за чиiхось спин Хас, незрозумiло звiдки з’явився й старший брат Сурген, четвертий син у родинi, вищий за будь-якого чоловiка в селищi, хоча ще й не посвячений зброею… Мiльям залишилася на мiсцi. Найдужче iй хотiлося зараз стати невидимкою, як це вмiють сiрi ящiрки, що мешкають у камiннi бiля дороги.
Їй це вдалося. Батько – великий, грiзний, запилений вiтром, iз запахом вiйни в крилах кошлатоi бурки, – пройшов крiзь натовп, що розступився перед ним, мимохiдь торкнувся кожного з синiв, але не помiтив, навiть не пошукав очима ii, Мiльям.
Втiм, якби вона теж вистрибнула йому назустрiч, якби загородила дорогу, – нiчого б не змiнилося.
Батько зайшов до помешкання.
Всi, хто був на подвiр’i, вiдразу ж замовкли, навiть стара Захраб. Крiзь тишу iз темноi, закритоi для всiх глибини помешкання долинув тихий, болiсний стогiн. І ще один… i ще…
Мiльям боляче закусила губу. О, Мати Могутнього, допоможи!.. Ти ж i сама теж…
Але Вона не почуе. З Нею може розмовляти тiльки перша донька в родинi. Що вона зараз робить там, у помешканнi, ця вертихвiстка й задавака Адигюль?!!..
І раптом почувся новий звук.
Той самий.
І всi видихнули одним спiльним видихом, i заговорили, забалакали, запобивалися, й нiхто нiкого не слухав, i вiд цього суцiльного бабського галасу хотiлося тiкати, заткнувши вуха, – якби не головне, чого ще нiхто не знав i що наймiцнiшими вузлами тримало всiх на подвiр'i.
Мiльям пiдвелася, пролiзла за чиiмось спинами майже до самого пологу помешкання. Брати вже були тут, i Хас сильно i злiсно пхнув ii лiктем у бiк. Мiльям нiчого не вiдчула.
Полог пiдлетiв угору. Батько вийшов назовнi, й усi замовкли.
– Могутнiй подарував менi восьмого сина. Ім’я йому – Абсалар.
Притискаючи до себе край бурки, вiн проминув подвiр’я i вийшов на дорогу – туди, де чекав, помахуючи сплутаною гривою, змилений кiнь, який щойно пройшов найкоротшим, а отже, найважчим шляхом гiрськими стежками вiд кордону до селища. Батько скочив у сiдло, й кiнь рушив з мiсця слухняно й легко, i застукотiли копита, i все швидше й швидше понiсся вершник уздовж виноградникiв…
У нього на грудях заходився плачем новий захисник Гау-Граза.
* * *
– Дивися.
Ахсаб склала долонi разом i сховала в маленькiй хатинцi строкату волохату гусiнь. Гусенi не сподобалося, вона спробувала виповзти з-пiд маленьких пальцiв з обкусаними нiгтями, але Ахсаб не пустила, щiльнiше притиснувши руки до землi. Й зашепотiла, забурмотiла щось: як не намагалася Мiльям, вона не могла розiбрати жодного слова.
Обличчя Ахсаб стало дивним – наче вона спала з вiдкритими очима й бачила дуже цiкавий, але нi для кого бiльше не видимий сон. Чотири чорнi кiски – тоненькi, не те що в Мiльям, – рiвно погойдувалися з боку в бiк.
Раптом вона тихенько скрикнула й прибрала руки.
На землi, безпомiчно помахуючи крильми, сидiв великий гарний метелик. Мiльям захоплено видихнула. Ахсаб обтрусила з долонь трiшки пилку:
– От.
– А лiтати вiн вмiе?
– Не знаю. Навчиться, мабуть.
Мiльям простягнула вказiвного пальця метеликовi. Той лоскотнув ii вусиками й довiрливо перелiз на палець, слабко вхопившись тремтливими нiжками. Мiльям пiдвелася на ноги та витягнула руку вперед: метелик вчепився мiцнiше. З його жовтих крилець перелякано дивилися блакитнi й червонi очi з чорними обводами.
– Посади на дерево, – порадила Ахсаб. – Вiн тебе боiться.
Метелик дуже не хотiв залишати палець Мiльям, але врештi-решт його вдалося струснути на товсту гiлляку яблунi, всуцiль укриту новонародженими плодами. Там вiн склав крила, старанно намагаючись здаватися непомiтним. Навколо здивовано пурхали дрiбнi й непоказнi яблуневi плодожерки.
Мiльям ковтнула. Запитувати не можна, вона знала, – але хотiлося страшенно, до трему та холоду в грудях, i вихопилося мимоволi:
– Як… ти це робиш?
Ахсаб скоса глянула на неi примруженими очима. Так, наче була на двi голови вищою зростом:
– А тобi нащо?
Якби в ii голосi було хоч трохи менше гордостi й презирства, Мiльям би це знесла. Є зима й лiто, гори й виноградники, вiвцi й кози, чоловiки й жiнки, першi й другi доньки в родинах. Так улаштований свiт, i нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жiнки йшли на вiйну. Але цi презирливi вогники в очах Ахсаб… руйнiвна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага в ii словах…
Мiльям нiчого не вiдповiла. Мовчки, зцiпивши зуби i звузивши очi так, що весь свiт перетворився на примарну щiлину, кинулася вперед i вчепилася обома руками в тоненькi, як голi осiннi лози, слизькi вiд олii чорнi кiски.
