…Розiйшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна однiй образи, вже порожнi, легковажнi, обкатанi, наче камiнцi з дна струмка Азру. Рiденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всi боки, пiд оком набрякав синець, плаття було роздерте вiд комiра i майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мiльям вдоволено передихнула. Щоправда, ii коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до кровi. Але це дрiбницi, загоiться… шкода тiльки накидки, благенька тканина якоi стрiпувалася пiд вiтром стрiчками-пелюстками…
І раптом почувся смiх. Знущальний, дзвiнкий, подвiйний.
Смiялися Нузмет i Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись i тримаючись за животи, i один здавався вiддзеркаленням другого у гладенькiй водi високогiрного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тодi перезирнулися й розреготалися з новою силою. Справдi, що може бути смiшнiшим за старших дiвчат, якi побилися невiдомо через що?
Зворотнiм боком долонi Мiльям витерла подряпану щоку, подивилася. Справдi, кров. Вiдшукала поглядом очi Асхаб i з захватом помiтила в них тiнь страху. Саме час налетiти знову, безжально, як скельний сапсан накидаеться на бурого пацюка…
Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разi, йти геть вони, здаваеться, не збиралися.
– Чого вам? – злiсно кинула Мiльям.
– Тебе мати гукае, – не без насмiшки повiдомив Асалан.
– Сурген iде на посвячення зброею, – додав Нузмет.
– Сурген? – здивовано перепитала вона.
Височезний Сурген – його завжди можна попросити дiстати м’яча, що застряг у яблуневому гiллi. До нього так цiкаво залiзти на плечi, коли в селище приходять актори й натовп оточуе iх щiльним кiльцем. Веселий i добрий, не те що Хас… Але Сурген ще не досяг вiку! Мати завжди нагадуе про це подругам Адигюль, якi так i чiпляються до нього на шию…
– Еге ж. Аби батьковi двiчi не iздити, – як дорослий, пояснив Асалан.
Мiльям кивнула. Так, звичайно… Чоловiк повертаеться додому з вiйни у трьох випадках: щоб зачати сина, щоб дати синовi iм'я i щоб взяти сина з собою. Шлях вiд кордону неблизький i важкий, i зазвичай якiсь двi речi чоловiки поеднують… А Сурген i без того вирiс та змужнiв набагато ранiше строку.
Пiдтягнула шаровари, обтрусила плаття: доведеться пiдлатати на плечi, а от що робити з накидкою?.. та ну ii. Навряд чи хтось помiтить ii – не лише накидку, а й саму Мiльям, – на велелюдному святкуваннi, де зберуться гостi з усiх сусiднiх селищ. Усього лише другу доньку Азмет-вана, який забирае на посвячення зброею свого четвертого сина.
Ахсаб уже зметикувала, що бiйки бiльше не буде. Пiдняла з землi й витрiпала накидку, тодi передбачливо вiдступила на кiлька крокiв назад i закричала:
– А ще я вмiю перетворювати камiнцi на квiти! І розмовляти з птахами! І очищати джерела! І викликати духiв мiсячноi трави! І лiкувати кашель! І…
Але Мiльям твердо вирiшила нiчого не чути.
* * *
– А що казати? Просиджують штани у своiх скляних укрiпленнях, жаб’яче порiддя. І звiдтiля запросто розстрiлюють всi нашi атаки.
– Глобали завжди були боягузами. В моi часи за одну смердючу шкуру доводилося покласти трьох-чотирьох воiнiв щонайменше.
– Це ти менi розповiдаеш, Асуре! Та ж того дня, коли я виiхав, дванадцятеро наших… І жодного глобала ми не дiстали. Жодного, розумiеш?! Вони ж не вистромлюються, змiiне кубло, а скло iхне нi автомат не бере, нi кулемет…
– А з гранатомета?
– Не знаю. Тепер на всьому кордонi залишився лише один, на заставi Зограб-вана. Прикордоннi, риб'ячий слиз, задерли цiни, як спiдницю в шльондри.
– А коли спробувати…
Одноногий Асур-ван, майстер зi зброi, навчав вiйськовiй справi хлопчакiв з чотирьох навколишнiх селищ. І, як здалося Мiльям, його единого у святковому натовпi – здебiльшого жiнок, старих i непосвячених юнакiв, – батько вважав рiвнею собi. А тому, щойно виголосивши тост за сина, непомiтно вiдiйшов вiд прибраних циновок, що строкатими ламаними лiнiями простяглися уздовж плетеноi загорожi.
Монотонно бринькали струни, вiдгукуючись на нечастi ритмiчнi постукування бубна. Посеред подвiр’я, торкаючись одна одноi спинами, танцювали четверо дiвчат з прозорими укривалами на витягнутих руках. У повiтрi, майже перекриваючи музику, висiв звичний багатоголосий гомiн. А в широкому затiнку платана стиха вели бесiду двое чоловiкiв, якi дещо знали про вiйну.
Мiльям не збиралася пiдслуховувати, – ii просто вiдтiснили вiд циновки, ще добре, що з великим шматком лаваша в руцi. Нi Асур-ван, нi батько не помiчали дiвчинки, скуленоi клубочком, – хоча iнколи й ковзали байдужими поглядами в неi над головою. І вона покрадьки роздивлялася батька: профiль хижого птаха, трикутник жагуче-чорного ока, виразне бiле пасмо у вусах… За тих три днi, що вiн був удома, Мiльям почула вiд нього лише одне слово, звернене до неi, i це слово було «геть».
…– А тротил? І вiдразу ж ударити у всiх напрямках. Перевiрений засiб, Азмет. Глобали легко панiкують.
– Не проходить. Цю тактику вони вже давно розкусили.
– Отже, треба видозмiнити. Але суть залишаеться та сама, адже ти не будеш казати, що вони бiльше не бояться смертi…
Батько розреготався – так страшно, що Мiльям миттю сховала очi. І ледь-ледь вiдсунулася вбiк: тепер у просвiт мiж чиiмись рухливими спинами iй було добре видно Сургена.
Вiн тримався дуже прямо, тому й сидячи був на пiвтори голови вищим за всiх навколо – навiть якщо не зважати на ворону папаху, що гордовито злiтала над його бровами, зведеними на перенiссi. Такий серйозний i такий гарний: червоний верх папахи виблискуе золотими нитками, срiбнi трубки газирiв блищать на чорному сукнi бешмета. На поясi таке тонке й вигадливе карбування, що Адигюль, яка вже встигла присунутися мало не на батькове мiсце – лiворуч вiд брата, – сховала пiд накидкою свiй, грубий i тьмяний. А як прикрашенi причепленi до пояса пiхви кинджала, пiстоль з довгою цiвкою й оздоблена срiблом порохiвниця!.. Мати, яка сидiла праворуч Сургена з маленьким Абсаларом на руках, не зводила захопленого погляду зi свого дорослого, гарного, готового до вiйни четвертого сина.
От лише Сургеновi недовго ходити у цьому багатому одязi – на кордонi, розповiдала колись Ахсаб, всi воiни перевдягаються в куплений у прикордонних плямистий i потворний… як його… камуфляж.
Втiм, Мiльям i сама про це знала. Саме в камуфляжi, брудному й зашкарублому вiд кровi, минулого лiта привезли додому старшого брата Харсуна, другого сина в родинi. Он сидить бiля останньоi циновки його вдова, що встигла стати матiр'ю двох синiв. Промине ще рiк, i ii, можливо, знову хтось вiзьме замiж. Можливо, навiть Сурген, уже посвячений зброею… можливо.
– …занадто молодий. І, скажу чесно, вiн не був у мене найздiбнiшим учнем, Азмете. Я б на твоему мiсцi зачекав, поки хлопець досягне вiку.
– Ти не уявляеш, що зараз робиться на кордонi, Асуре. Я не можу так часто тут бувати, я командир. І в мене кожна рушниця на облiку.
– Але…
– Сурген – мiй син. Вiн не може не стати добрим воiном.
Батьковi слова розлетiлися по всьому подвiр'ю, чiтко пролунаши у тишi. У тишi?.. юнi танцiвницi склали укривала й присiли рядком бiля циновки, а велелюдна юрба, прошурхотiвши наостанок тихим вiдгомоном, наче стихлий вiтер у винограднику, замовкла, приготувалася слухати.
І Мiльям, захоплено стримуючи дихання, приготувалася також.
Вiн довго вмощувався посеред подвiр'я, крекчучи, щось бурмочучи собi пiд носа й покрикуючи на хлопчика, який то так, то iнакше вкладав для господаря кудлату кошму. Потiм старий бiдну годину налаштовував струни, низько нахиляючись до них глухуватим вухом. Але всi давно звикли до цього. І були готовi чекати скiльки завгодно – коли вiн почне говорити.
Сам Каралар-ван, оповiдач, чия слава рознеслася по всьому Гау-Гразу.
* * *
– …І знову прийшли чужi воiни, й лилася кров, i горiли села, i плакали жiнки. А правителi широких рiвнин знову й знову присягалися своiми брехливими богами, нiбито хочуть миру й любовi. Миру, в якому живуть владики з рабами, любовi, якою ван кохаеться зi шльондрою. Так було споконвiку, люди широких рiвнин завжди вважали себе панами. Їхнi брехливi слова й кривавi мечi споконвiку були спрямованi в одну цiль – свободу великого Гау-Гразу.
І був день, схожий на нiч, i була буря, схожа на полум'я, i здибилася земля, i нашi прадавнi гори зiйшли зi своiх мiсць й зробили крок назустрiч зайдам. Вiсiм днiв i вiсiм ночей земля сперечалася з небом, розжаренi каменi й каламутнi потоки безжалiсно наздоганяли прибульцiв, а таемна долина Варн, що бiля пiднiжжя батька гiр Ала-Вана, за потрiйною спиною неприступного Кiрi-Гава, берегла дiтей Гау-Гразу.
І настав дев'ятий день, i сказав Могутнiй вустами славетного Тизрит-вана: це наша земля. Вiльний народ зумiе зробити так, щоб нога заброди повiк не плюндрувала кордони Гау-Гразу. Нашi прадавнi гори допоможуть нам нести варту, а нашi жiнки народять нам бiльше синiв, анiж вiзьме вiйна. І вiдповiли славетнi вани: хай буде так! І стiною стали уздовж кордону, i сини, якi досягли вiку, стали разом з ними, готовi прийняти посвячення зброею.
І була битва…
Легенда про славного Тизрит-вана, вiчну вiйну й священну свободу Гау-Гразу завжди розповiдалася в день проводу юнакiв на посвячення зброею. Мiльям слухала його вдруге. Коли йшов старший брат Айдабек, вона ще не народилася, проводiв Харсуна не пам'ятала – була зовсiм маленькою… Але минуло лише дев’ять мiсяцiв вiдтодi, як на вiйну пiшов третiй син у родинi, Ізбек, – тодi ж, мабуть, зачали восьмого, Абсалара. Для якого Каралар-ван теж коли-небудь розповiсть цю легенду…
Мiльям не мала сумнiвiв, що Каралар-ван такий самий вiчний, як i його легенди.
Вiн закiнчив, наостанок кiлька разiв перебравши струни. Хлопчак уже тримав напоготовi глиняну пiалу з кумисом – оповiдач нiколи не пив вина. Захоплена тиша помалу виповнювалася звуками: спочатку неголоснi, вони стрiмко набирали сили, немов селевий потiк зi схилiв Кур-Байги.
І раптом все обiрвалося. Тому що батько, славетний Азмет-ван, – це про нього, про нього щойно йшлося у легендi! – просто обвiв натовп величним поглядом. Вiн уже сидiв на своему мiсцi бiля циновки, лiворуч вiд Сургена. Настав час останнього обряду, який виконують перед тим, як обидва воiни рушать в дорогу.
