Отож забудь, викинь iз голови, змети як мiтлою пам’ять свою i не вiдай, не знай, не живи колишнiм, бо нема вже його давно.
Мо’, й було коли, та нема вже.
Нема гарного товариша Шевчика.
Спочивае в сирiй матiнцi-землi.
Нема отамана Безрiдного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, i дружини його панi Галини нема вже давно на свiтi бiлому.
В раю вони, либонь.
Либонь, в раю.
І Катерина моя з ними в раю.
А де ж я?
Де ж я, Хведько?
Я ж бо в трунi.
В оцiй розтриклятiй хатi-трунi, i не вилiзти з неi далi, бо нiкуди менi йти.
Такi негожi думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помiтив, як заснув.
Доки не провалився у темну холодну яму без дна i без краю, без свiтла i без снiв.
Перебував же я там, у тiй безоднi, вже й не згадати скiльки, мо, й годину, а мо, й цiлу вiчнiсть.
Хтозна.
Не пам’ятаю.
Пам’ятаю тiлько, що був той сон менi як нiколи милий, за скiльки рокiв тривожних i лихих снiв.
Милий, бо пустий, беззмiстовний.
Отож я i милувався тою темрявою, натхненнiше навiть, нiж милувався б свiтом Божим, бо ж остогидли вже сни змiстовнi, з обрисами якихось далеких, невiдомих (чи мо’, й вiдомих) менi степiв з могилами i бойовищ на них, широких просторих рiвнин з мереживом курних шляхiв, бань монастирiв i сiл у низинах мiж гаiв над спокiйними плесами рiчок, лiсiв та дiбров на гiрських схилах.
То ж все менi снилось завше i встигло вже набриднути вельми.
Набрид кривавий захiд сонця над пожарищами по вулицях полкових i сотенних мiстечок.
Набрид запах кровi i вовкулаче виття у степах.
Набридли обриси упирських зграй на тлi глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.
Все те менi вже страх як набридло, але його чогось не було сьогоднi, сеi ночi.
Замiсть того була лише тьма i пустота, яка тiшила i берегла мое зранене серце.
І я б спав ще, спав би, либонь, i аж до скону лiт, аби мене раптом не розбудили.
А розбудило ж мене тодi – що б ви подумали? – церковнi дзвони.
Так, так, я i сам було подумав, що отi киiвськi, передзвiн котрих доноситься погожими лiтнiми чи осiннiми ранками аж до нашого хутора, i будять тодi мене, бо я сплю чутко до далеких звукiв.
Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони киiвських околиць, я був у цьому навiть упевнений, але, як виявилось, помилявся.
Я помилявся, бо через хвилю чи двi, ще навiть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхiв i вишнево-яблуневих садочкiв.
Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.
Дзвонять у нашiй хутiрськiй церквi.
Як тiльки я це зрозумiв, так тут же i з’явилась у головi думка:
«Ти ж постiй, пiдожди, та ж церква… Вона ж рокiв з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь киiвський дячок вiдьму мертву одспiвував, а вона з труни встала на третiй день i зi своiми чортами на шмаття розiрвала його. Пiсля того ж церква i запустiла, кажуть, там у нiй нечисть та досi е…Та i нiч же ж надворi. Що ж то воно тодi?»
– Чого куняеш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.
Я зиркнув туди i вгледiв мерця.
Людина, що сидiла за столом, вмерла вже давно, ще за часiв моеi юностi.
– Що вилупився? Не радий?
Мрець сидiв за столом.
Виглядав вiн увесь як мрець, синiй i худий, кiстлявий, вишкрябував руками сир з мiлкоi мисочки i набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсiм.
– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всiвшись на полу печi i звiсивши ноги до землi, при цьому все ж ii не торкаючись з чималенького, знаете, остраху.
– Не лякайся, Хведько, дiло до тебе у мене е, – мовив мрець.
– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене дiло може бути? Хiба туди забрать?
– Нi, рано ще.
– А що ж?
– Ну… Сьоднi ж день такий як-не-як.
– Який?
– Як який? Мертвецький великдень. Забув?
