– Забув.
Я був вельми насторожений цим гостем.
А ви хiба не були б?
– Сьоднi всi нашi по вулицях швендяють.
– Якi вашi?
– Мертвяки.
– Тьху на вас, Степане Івановичу!
– Та вже що е, те е.
Я з острахом зиркнув у бiк вiкна.
– І багато вас? Таких? – спитав.
– Вистачае. Та не в тому рiч. У мене тут…
Мрець полiз рукою пiд полу свитки, i я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.
– Я ж тобi кажу – не лякайся, – прорiк на те мрець i виклав на стiл торбу.
Порився в нiй i видобув вiдти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромiнювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток iз чорноi матерii з чимось важким усерединi.
– Ось, – мовив мрець, важко зiтхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернiгiвщинi в одному з отаких, як цей, тихих хутiрцiв мешкае одна знайома нам обом особа, котрiй треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
– Хто ж це? Хтось iз побратимiв? – кинувся я перебирати в пам’ятi живих i неживих друзiв юностi, котрi були якимось чином пов’язанi iз мерцем.
– Майже, – перервав вiн моi роздуми. – Ім’я Наталя Максимiвна Безрiдна тобi про щось говорить?
Я закляк.
Наталка – дочка покiйного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покiйноi панi Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тiльки, що забрали ii отого злополучного лiта рештки козакiв Безрiдного кудись, невiдомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслi, молодi лiта.
– Отож бо, Хведько. Туди тобi й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорiк ще мрець. – А я пiду.
– Куди, Степане Івановичу?
– За Калинiв мiст. Там мене вже ждуть.
І вiн пiднявся з-за столу.
– Коли вирушати? – спитав я.
– Зараз же. Дорога сама тебе приведе.
– Зараз? В нiч?
– В нiч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.
Мрець одягнув шапку, i в цю ж хвилю заспiвав перший пiвень.
З тим вiн i зник з моеi хати i з мого життя.
ІІ. Їхав козак полем, мiстом…
З Киева до Нiжина немала дорiженька.
Але рання тиха украiнська весна вела мене саме туди.
Я не знав, у якому хуторi жила Наталка, але менi, либонь, i не треба було знати.
Я iхав, куди iхалось, а на шляху менi то рiчка розлилась (казали мiсцевi – чорт греблю зiрвав сеi ночi); я прицмокував, бо зроду не вiрив у чортiв, i смикав коня за повiд в об’iзд; там лiс – кажуть менi: не iдьте, добрий пане, через лiс, там розбiйникiв зграя завелась, та такi лютi, що он у братового (або сватового) кума пiдводу з волами одiбрали, а позавчорiш дiвчата йшли з вечорниць з одного хутора в iнший навпростець, так усi повтiкали, а одну, що накульгувала, розбiйники тi спiймали…
Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня iхати через поле, i так мене дорога виводила куди менi треба.
А на полях же хiба не зустрiчав я чого чудного?
Наче кишiли цi землi та в цю весну всiлякою нечистю!
Ото заночував я раз у полi коло якоiсь дiбровки, там же до дерева коня припнув та й прилiг на торiшньому листi.
І дрiмалось, i не дрiмалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимоi за свое життя, а разом з тим i од чогось свiтлого, яскравого, що пiдiймалось у душi, чим дужче я пiд’iжджав до славного полкового мiстечка, отак затiг неголосно:
– Добрий вечiр тобi,
зелена дiброво,
Переночуй хоч нiченьку
мене молодого.
Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
Добрий вечiр тобi,
Та темний байраче!
Переночуй хоч нiченьку
Доленьку козачу.
Не переночую,
Бо жаль менi буде:
Щось у лузi сизий голуб
