Гуляе по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу…
А далi хтось iз них припинив i звернувся до решти:
– Давайте не цiеi. Давайте но…
І те, що вони далi заспiвали, примусило мое лице побiлiти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемнiло, i була, уважай, нiч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сiроманцi.
А жiночки витягували:
– Ой зозуля в зеленому гаю
Закувала при тополi скраю,
Закувала птиця-зозулиця,
Розбрелись по селах вечорницi.
Розбрелись по селах вечорницi,
Закувала птиця-зозулиця.
Закувала та й збудила пiзно.
Вiе вiтер ген по степу грiзно.
Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,
Ти жива чи ти менi лиш снишся?
Ти жива чи маришся мiж ночi?
Чий то бродить стан нагий дiвочий?
І коли народ дiйшов до слiв:
Бо з могили встала он кохана, —
Ми вперше натрапили на роздорiжжя.
Пiднялася жвава суперечка, куди ж його iхати.
Я не встрявав туди i лиш поглядав по сторонах.
Один iз шляхiв, той, що влiво, був широкий, чистий, далi в поле. А другий – вузький, зарослий, i в калюжах, заболочений.
Люди намiрялись iхати першим.
А я раптом краем ока вгледiв, як через той перший шлях у сутiнках ночi щось наче перебiгло.
Щось таке наче мале й…
Волохате чи що.
Може, звiр який.
А мо’…
В чортiв же я не вiрив.
– Нi, – пiдняв я правицю. – Нi, шановнi, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правiше. Хто поiде влiво, покладе буйну голову.
– Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвiй. – Влiво широкий шлях, а вправо – вiрна загибель!
– Як хочете! – мовив я, вiдв’язуючи коня вiд пiдводи. – Я iду в гущу болiт. Хто зi мною?
Зi мною поiхали майже всi, лише Матвiй iз жiнкою i тi, кого ми стрiли шляхом, повернули влiво.
Десь опiвночi до мiсця нашоi стоянки в гайку прискакав вершник – один iз тих. Вiн повiв, що на пiдводи напали i перебили всiх до одного, йому лише вдалося втекти. Невiдомо, хто то був, тi нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожi на тих, що перебiгали шлях увечерi.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь i втрапили в зовсiм заболоченi мiсцини.
Я вiдрахував першу добу.
Одна пiдвода врештi втопилась у болотi, ми з пiвдня ii витягували.
Марно.
Мiрошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене бiльше непокоiло швидке спадання сутiнок.
Я призначив вартових на нiч i сам нiц не спав.
Люди волiли мiнятись по пiвночi, бо дуже стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати пiсля полуночi, вже не можна було збудити – вони всi повмирали.
Так як вiд удушення зi слiдами довгих кiгтiв на шиях, але ж iх нiбито нiхто й не душив. Я сам ходив мiж сплячих i бачив, як тi мирно дрiмали. Хоча дивний шурхiт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотовi сама нiч була глупа i темна – без единого звуку, нi сичiв, нi жаб у болотах чути не було.
А зорi сяяли угорi холодним мертвецьким свiтлом – наче чатували на нас з вишини.
Померло загалом п’ять чоловiк.
Я велiв бiльше вночi не спати.
– Спати будемо вдень, поперемiнно. Руху припиняти не можна, це може бути ще бiльш небезпечним.
– А вартовi? – спитала мене заплакана Мотрона. Їi Семен вмер сеi ночi.
