Гніздо

9

Експедиційний скеґер12, виштовхнутий у космічний простір газовими струменями, залишив центральний ангар лінкора. Вольск налаштував оглядовий монітор так, щоби якнайдовше бачити «Айн-Соф». За той час, що вони йшли до системи Мелані, він устиг полюбити цей буцімто проклятий зорельот, на якому закінчили своє життя два не найгірші в історії Зоряної Імперії монархи.

Під час польоту він часто заходив до особистих апартаментів Сіорана Шостого, що зберігались у тому вигляді, як їх спланували придворні дизайнери більш ніж шість десятиліть тому. Інтер’єри імператорських покоїв не виглядали старомодними. Натуральне дерево, карарський мармур і темна бронза ніколи не виходили з моди. Як і коринфські колони з позолоченими капітелями, що підтримували багатофігурні фризи під стелею, яка імітувала екваторіальний земний небосхил. Удень на штучному небі палав сонячний диск, вночі сяяли яскраві зірки. Час від часу цією «небостелею» пролітали живописні комети, метеорні потоки і орбітальні «човники». При всій банальності цього видовища тут було цікавіше, ніж у сапфірово-сталевих апартаментах Туре Шактірі, також законсервованих для потреб майбутніх техноархеологів.

У кабінеті шостого Сіорана Вольск сідав за дубовий стіл, вмикав світильники з плафонами із гірського кришталю і уявляв, як останній володар з Дому Тізе вершив долю щойно врятованої ним Імперії. Коли Вольск довідався про склад експедиційної групи, що мала висадитись на планету 9КВ40:2, то саме за цим історичним столом спробував синтезувати на позитронному планшеті маленьку космо-оперу про чотирьох героїчних першопрохідців грізної планети Тифон. Пілот Церм в цій космоопері, на відміну від реальної Шерон Церм, була не маленькою жінкою з татуюванням на всьому тілі, а чорнокосою красунею з дещо вампірським вищиром. Баронесі Ґвен Вей дістались усі можливі бонуси як зовнішнього, так і внутрішнього плану. Вона стала прекрасною білявкою з тілом Шерми й очима епічної принцеси. Персонажа Вей Вольск одягнув в агресивний яскраво-червоний скафандр й наділив здатністю спопеляти монстрів за допомогою плагану таких розмірів, що реальна Ґвен навряд чи змогла б відірвати його від поясного фіксатора. Піфійка Мулан отримала атрибути відьми-пророчиці, чого й варто було очікувати для піфійки, а також вміння володіти секретними прийомами ближнього бою. Собі Вольск залишив проникливість знавця древніх секретів та романтично-безнадійну закоханість у Ґвен Вей, яка зберігала не менш романтичну вірність опальному адміралу Лансу.

Вольск якраз домальовував тло для сцени, де він мав врятувати Ґвен від товстого ґирга, коли почув кроки. До імператорського кабінету зайшла Тарасваті.

– Ось ви де.

– Так питаєте, ніби ви, Преподобна сестро, від початку не знали, де я, – відізвався техноархеолог.

– Ви думаєте, що я тримаю у голові усі ваші переміщення? – пирхнула Тарасваті.

– Я думаю, сестро, – відкладаючи планшет, пошепки повідомив піфійці Вольск, – що ви тримаєте у вашій чарівній голівці цілу Імперію!

Жриця розсміялась й несподівано поцілувала техноархеолога у чоло.

Теплий слід від цього цнотливого поцілунку він фізично відчув, коли спостерігав, як перетворюється на маленьку зірку, а потім й зовсім щезає між розсипів галактичних світил гігантський лінкор. Корпус скеґера тим часом завібрував, реагуючи на включення маршевих двигунів. Маленький зорельот взяв курс на зловісний Тифон.

Випереджаючи скеґер, до Тифона наблизився й вийшов на орбіту навколо нього тактичний зонд. Його чутливі сенсори почали сканувати кору планети, шукаючи гніздо ґиргів, хоча вчені на «Айн-Софі» одностайно скептично висловились щодо шансу знайти його на «дев’ятій-сороковій».

Перед екіпажем скеґера командор поставив завдання вивчення інформаційного спадку Повзучих Отців та супутніх їм давніх цивілізацій, якщо, зрозуміло, такий спадок на Тифоні знайдеться. Тара-сваті підтримала Зорана, нагадавши, що ґ’орміти віднесли планету, неофіційно найменовану Тифоном, до «заборонених» світів саме з огляду на те, що там зберігались руїни споруд, збудованих Повзучими в кінці Першого циклу розвитку галактичних рас.

– А ще, – нагадала тоді Знаюча, – не забувайте, колеги, що ґирги, які знищили арсенал П’ятнадцятого флоту, прибули туди на борту безпілотного крейсера, що відвідав Тифон. Ми не можемо однозначно стверджувати, що зараження крейсера відбулось саме на цій планеті, але не виключаю того, що «дев’ята-сорокова» може стати кінцем нитки, яка приведе нас до гнізда ґиргів.

– Або просто кінцем, – додав космоаналітик Мо Кирик, зустрівши погляд Тарасваті, відвів очі й поспішив додати: – Невдалий жарт, колеги, вибачте.

Жарт Мо Кирика згадався Вольску, коли екіпаж скеґера отримав перші дані, зібрані зондом з планетарної орбіти.

«Дійсно, не планета, а “просто кінець”», – оцінив він відеокадри, на яких розгортались вкриті щебнем і пилюкою рівнини та попелясті пасма гір, сточені вітрами за ті десять мільярдів стандартних років, що Тифон обертався навколо Мелані.

Планета була старшою за Фаренго. Найстарішим з усіх тих світів, що зустрілись людству за століття космічної експансії. Вона втратила океани, її гірські хребти перетворились на розсипи каміння, мантія охолола, і геологічна динаміка зійшла на нуль. Мертвотну прозорість сухої аргоново-вуглекислої атмосфери не порушувала жодна хмаринка. Лише грандіозні пилові вихорі танцювали над пустелями «дев’ятої-сорокової» свої одноманітні цвинтарні танці.

– Вся вода замерзла у кригу і знаходиться під кілометровим шаром осадових порід, – повідомила Мулан, яка зчитувала з моніторів блок геофізичних даних. – Дуже мало металів, напевно, всі видобули за технічної доби.

– Не бачу руїн, – промурмотіла Церм. – Вольск, ви бачите руїни?

– Поки що ні, капітан, – відізвався техноархеолог. – Але на такій мегадревній планеті руїни мають знаходитись на великій глибині. Їх не просто буде знайти.

– Якщо вони глибоко, то ми до них не доберемось, – промурмотіла Мулан, перемикаючи монітор на інфрачервоний діапазон. – На скеґері немає важкого геологічного обладнання.

– На «Айн-Софі» є тераджоулевий лазер, – нагадала Ґвен Вей. – Теоретично, ним можна проплавити кілометровий тунель.

– Силікати він може й проплавить, а от щодо базальтів – сумнівно, – зауважила Мулан. – А якщо там буде підземна крига, тунель заллє вода.

– Алексе, ти свого часу досліджував артефакти, привезені звідси, – звернулась до Вольска баронеса. – Ті кіборги, які їх знайшли, мали скласти карту підповерхневих аномалій Тифона.

– Карту вони склали, Ґвен, проте ті уламки, які я вивчав, були знайдені на поверхні. У районі під сімнадцятим градусом північної широти і вісімдесят шостим довготи.

– Мулан, нехай зонд покаже нам цей район, – розпорядилася Вей.

– Хвилинку, мем! – відізвалась піфійка, якій, судячи з усього, чим далі тим більше подобалась роль оператора розвідувального зонда. – Виводжу на монітори… Дивіться!

Фрагмент сірої пустелі, помережаної серпиками пилових дюн, що виник на моніторах, не містив нічого цікавого. При збільшеному зображенні дослідники побачили присипані пилом антени і силові ребра посадочного агрегату.

– Алексе, можеш визначити його тип? – запитала у техноархеолога баронеса.

– Без проблем. Це тактична платформа-база універсального безпілотного дослідницького модуля серії «ен-ер триста». Модулі цієї комплектації спеціально призначені для дослідження планет зі щільною атмосферою. Їх на земних заводах виготовляє корпорація «Тала-Тейон». Ними обладнані практично усі розвідувальні рейдери, побудовані після чотириста шостого року. До комплекту входять п’ятитонний гвинтокрилий планетоліт з інфраквантовим комп’ютером, три простіші планетольоти, буровий пристрій та ракетна капсула, яку повертають на рейдер разом із зібраними взірцями.

– Щось я не бачу планетольотів, – зауважила Церм.

– Десь мають бути. Напевне, після відвантаження зібраних матеріалів їх знову кудись відправили. Зараз пошукаємо… – Вольск на бічному екрані увімкнув опцію розширеного пошуку об’єктів з вмістом металів. – О! Південно-західніше фіксую якесь залізяччя. Відстань від платформи приблизно три кілометри. Судячи з розмірів, це один із малих гвинтокрилів.

Зонд тим часом зайшов за горизонт, і район дислокації дослідницького модуля опинився за межами його бачення. На центральній панелі розгорнулась панорама, яку транслювали оглядові камери скеґера. Темно-малиновий диск Мелані помітно збільшився за останню годину. В лівій частині панорами з’явився жовтий півмісяць – Тифон.

– До виходу на первинну орбіту ще двісті шістнадцять стандартних хвилин, – повідомила Церм. – Потім ще години чотири переходитимемо на робочу орбіту. Супремус заклав до рейсової циклограми вісім ввімкнень маршового двигуна. Отже, маємо час на відпочинок. Пропоную екіпажу поспати. Після виходу на робочу орбіту у нас буде годин зо двадцять серйозної роботи. Зонд тоді щопівгодини пролітатиме над тією підповерхневою аномалією, яку супремус визнає пріорттетною для дослідження.

– Щопівгодини? – перепитала Вей.

– Робочу орбіту плануємо зробити максимально низькою, – підтвердила Церм. – Дев’яносто кілометрів в апотифонії і шістдесят – у перитифонії13. Завдяки цьому ми зможемо скласти карту підповерхневих порожнин з лінійним розрішенням до двох метрів.

– На якій глибині?

– До двох кілометрів. Глибше картинка розмиватиметься завдяки ефекту Геселя14.

– Мулан, а ви володієте присипляючим гіпнозом? – звернувся до піфійки техноархеолог. – Я відчуваю, що не зможу тепер заснути.

– В наших скафандрах передбачена функція вибіркового гіпнопригнічення, – нагадала Церм. – Цілком ефективна і безпечна процедура. Між іншим, вам усім імплантували військові регулюючі чіпи, а в них є відповідні налаштування. Так що ваша психосоматика не чинитиме процедурі жодного опору.

– Капітан, ви щойно завадили Мулан зробити добру справу й покращити свою карму, – посміхнувся Вольск.

– А ти впевнений, Алексе, що допомога арпікранським техноархеологам покращує карму? – втрутилась у розмову Вей.

– Я не знавець релігій, але про себе знаю, що я добра людина.

– Я не буду нікого присипляти, – сухо повідомила Мулан.

– Знаючі і гумор – несумісні речі світу сього, – констатував Вольск, активуючи процедуру гіпнопригнічення. Останнє, що він почув, перед тим як пірнути у сон, було запитання баронеси, адресоване Церм:

– Ви вже отримали від зонду дані ГРЛ15?

На лінкорі ці дані отримали практично одночасно з екіпажем скеґера. Командор Зоран, Тарасваті, космоаналітики і геологи передивились експрес-аналіз, зроблений корабельним супремусом. Нічого й віддалено подібного до гнізда ґиргів локатор не знайшов. Під поверхнею Тифона він відзначив каверни і гравітаційні аномалії типу місячних масконів, але слідів біологічної активності там не виявив. Не лише специфічних «гніздових», але й будь-яких. Планета виглядала біологічно стерильною.

– Нехай група Вей відпрацює район ось цієї підповерхневої аномалії, – Зоран вказав на яскраво-червоний контур в екваторіальній зоні. – Нехай позбирають там артефакти і повертаються. А першу і третю планети проскануємо з позаекліптичної траєкторії16… Цей Тифон… якесь галактичне кладовище. Лише час згаяли.

– Може, відправимо до першої планети зонд? – Тарасваті ще раз пробігла очима колонки цифр на екрані. – Там є сліди метанової атмосфери. Поки група Вей досліджуватиме аномалію, зонд просканує планету. Ми від того не затримаємось.

– Погоджуюсь, – кивнув командор. – Принаймні матимемо певність, що близ Мелані тої клятої матки немає.

10

– Нам треба присельвитись якомога ближче до цієї точки, – невловимим рухом Преподобна Сайкс накреслила зірочку натривимірній схемі, що світилась над командною панеллю десантного модуля.

– Зрозумів вас, – почув Зак-Зак голос пілота. – Будемо орієнтуватись на східну вершину гори Маунт-Шилд. Це у двох кілометрах від вашої точки. Біля підніжжя гори наш МАДАР17 показує відносно рівний майданчик…

– А ще ближче?

– Вибачте, Преподобна, але у цих скелях…

– Це Сельва, лейтенанте. Тут кожний метр дороги загрожує смертю. Тим більше, у такому тумані…

– Зрозумів. Я зроблю усе можливе, Преподобна.

Десантний модуль, виконуючи маневр, різко звалився на бік і крутою глісадою ковзнув у надра туману. Заку здалось, що його шлунок у чемпіонському стрибку торкнувся мозку. «Добре, що не снідав», – похвалив себе ксенобіолог і подивився на протилежну протиперевантажну нішу, де гнучкі стрічки оповили тендітне тіло Дімери. Обличчя піфійки крізь прозорий кераміт шолому виглядало по-дитячому ображеним.

«Дівчинці теж не солодко», – вирішив Зак й знов відчув, як його внутрішні органи розпочали черговий дрейф у напрямку до горла.

Тим часом модуль обігнув кутасте громаддя Маунт-Шилд й нирнув до ущелини, яка, наче ніж шарлотку, розрізала базальтове пасмо навколо кальдери Ронго. Ледь не зачепившись за розсипи гострого каменюччя, «летюча тарілка» просковзнула під зубатим скельним навісом, на мить зависла над краєм двохсотметрового провалля, хитнулася, наче дзиґа перед зупинкою, й присельвинилася за кілька метрів від надувних наметів тимчасового табору, яким керував Со Лай.

– Ідеально. Отримаєте нагороду від командування, – оцінила вправність пілотів Сайкс. – Проскануйте район на предмет наявності ворожих ксеноформ.

«На предмет наявності», – хмикнув ледь живий Зак, який, незважаючи на всі пригоди, зберіг той необхідний запас критичності, котрий супроводжує у життєвих мандрах кожного справжнього вченого. Він вже раніше зауважив, що високородна Знаюча полюбляє вживати канцеляризми. Колись його науковий керівник пояснив аспіранту Закові, що природженого начальника можна виявити за його схильністю до офіційного словотворення. «Нам із тобою, хлопче, начальниками не бути. Не вміємо ми з тобою балакати по-начальницьки», – напророчив тоді науковий керівник й налив Закові перший у його житті шкалик чистісінького лабораторного спірітус віні. Науковий керівник був тіронійцем. Старим і битим життям сельвологом, що чудом вижив у болотяних лабіринтах Озера Кларта.

Все ще згадуючи смак того ритуального спирту, ксенобіолог вибрався з протиперевантажної ніші й допоміг Дімері відчепитись від затискувачів і стрічок. Пілоти вже просканували ущелину і повідомили, що жодної небезпечної ксеноформи, окрім полоненої скутулії, наразі не спостерігається.

– Випускайте морліфів, – наказала пілотам Сайкс. – А за ними підуть «павуки».

За армійськими і флотськими статутами у місцях розташування експедиційних підрозділів високе керівництво мало зустрічати не менше двох офіцерів, або прирівнених до них відповідальних осіб. До імпровізованої брами табору вийшли виконуючий обов’язки коменданта Со Лай і старший наукової групи Фальк. Коли з дискоїда, випереджаючи кіборгів, немов сірі тіні, висковзнули морліфи, прем’єр-лейтенант внутрішньо напружився. Він не любив цих тварин. Хоча щуропси-слідопити успадкували від гризунів лише третину геному, для Со Лая вони залишались щурами. Здоровенними хижими ратанами, які сусідились з незаможною людністю у поселеннях Колумбії – батьківщини командира «ті-ді». Під тим житловим куполом, у якому пройшло дитинство прем’єр-лейтенанта, якось замешкала зграя щурів-мутантів. Час від часу у куполі безслідно зникали діти. Коли Со Лаю виповнилось чотирнадцять, щезла його молодша сестра Лінь. Всі чоловіки з родини Со прийняли участь в рятувальній експедиції, яка рушила до задушливого підкупольного пекла. Вони вбили з півсотні мутантів, але не знайшли ані Лінь, ані решти дітей. У смертельній бійці з величезним чорним щуром Со Лай отримав свої перші шрами і вперше відчув себе воїном. Шериф відзначив його завзятість, а через три роки дав рекомендацію для вступу до військового училища.

– Я пам’ятаю, як ти випатрав ратана, – сказав тоді Со Лаю шериф. – Той мутант був завбільшки з вівцю. Ти хоробрий хлопець. З тебе вийде справний офіцер.

Сенсор променевика Со Лая зреагував на ментальний сигнал й здійснив подачу зброї під праву руку. Утримувач поясного кронштейна при цьому клацнув на всю ущелину. Фальк здивовано подивився на офіцера, а морліфи завмерли. Со Лай неквапом повернув зброю у початкове положення.

– Це кмітливі і доброзичливі звірі, лейтенанте, – завібрував у його внутрішньому комунікаторі голос Преподобної Сайкс. – Й не мають нічого спільного з колумбійськими ратанами.

– Жодних проблем, Преподобна. Це в мене занадто чутлива до ментальних сигналів зброя. Я її так навмисно налаштував. Ми ж на Сельві, – нагадав Со Лай. А про себе зауважив, що телепатичні здібності піфійок зовсім не казкова шняга.

Морліфи наблизились до нього, крутячи хвостами на знак прихильності. Офіцер змусив себе почухати за вухом здоровенну щуропсиху. Та у відповідь дружньо вищирила зубату пащу.

Тим часом трапом дискоїда зійшли дві Знаючі у матово-сірих скафандрах. За ними на сельвійський ґрунт висадився обвішаний засобами біолокації довготелесий цивільний. Замикали процесію гостей військові з червоними відзнаками Джи Тау. Серед останніх, судячи з наявності лабораторних валізок та транспортних біомодулів, були й ксенобіологи.

«Радше за все, цивільний і є отим Зак-Заком, – вирішив прем’єр-лейтенант. – Занга каже, що він невизнаний геній. Клопоту знов побільшає. Чим численніші генії, тим менше конкретної роботи вони виконують. Тепер ось почнуть чубитись з Фальком за кожне визначення; вийде в нас не експедиція, а цілий симпозіум».

– У якому стані скутулія? – не гаючи часу, перейшла до справ Сайкс.

– Базальний метаболізм стабільний, але знижується сигма, і пульсація хорди дійшла до критичного значення, – доповів Фальк.

– Показуйте.

– Ходімо, колеги, – Фальк жестом запросив гостей до табору. – Я вважаю, що ксеноформу потрібно негайно перемістити до стаціонарного біомодулю. Ми надто довго тримаємо її під газовою блокадою.

Сайкс та її почет наблизились до місця ув’язнення монстра. На гнучкому екрані, що його приліпили до ізоляційної мембрани, висвічувались дані моніторингу внутрішніх органів скутулії. Цифри і позначки на екрані щосекунди змінювались.

– І що ви скажете? – звернулась до Зак-Зака і Дімери Сайкс. – Істоту можна транспортувати?

– Радше за все… так, – Зак-Зак уважно продивився колонки цифр, – але я би хотів побачити контрольні дані дементивної динаміки18.

– Лімбограму? – уточнив Фальк.

– Плюс детальні дані сканування тих церебральних секторів, які відповідають за ментальний вплив.

– Ми не впевнені, що ментальний вплив генерує саме мозок.

– А що ж тоді, по-вашому, його генерує?

– Поки що цього не вдалось визначити.

– Це ж принципове питання, колего. Ми повинні знати природу впливу, – Зак-Зак збільшив зображення грушовидного органу, ніби підвішеного на тонких жилах. – Я бачу характерне потовщення проталамусу. Ця ділянка за структурою цілком подібна до тої, яка генерує ментальні хвилі і в болотяної дворогої багатоніжки Cylindroiulum diacornis, і у псевдополоза Coluberina singulata.

– Вам, колего, як завжди, усе зрозуміло, – обличчя Фалька не можна було роздивитись за світловими фільтрами шолома, але у голосі вченого присутні відчули роздратування. – Проте насправді єдиної думки академічних кіл щодо того, які саме органи сельвійських прорептилій генерують телепатичний вплив, ще не склалось. Існує принаймні чотири концепції, які радикально відрізняються за своїми висновками. Ви, зокрема, доводите у своїх статтях, що за телепатію у протополозів відповідає одна із ундуляцій проталамуса плюс зв’язані з нею нейроструни рогових відростків, а я – і зі мною більшість сельвіологів – цю вашу думку не поділяємо. Категорично не поділяємо і не бачимо підстав для цього. Ваші припущення не підкріплені жодними вагомими експериментальними даними. Це лише гіпотеза.

– О, яка приємна несподіванка! Ви навіть читали мої статті.

– Я читав ваші статті, шановний колего, але не впевнений, що ви читали мої.

– Мені достатньо того, що я вбив купу часу на праці вашого вчителя і патрона Гурако.

– До речі, лідера наукової школи та найвизначнішого на сьогодні спеціаліста з порівняльної морфології сельвійських ксеноформ.

– Це ви так вважаєте.

– Досить пустих слів, – припинила наукову суперечку Сайкс. – В нас немає часу на всі ці дискусії. Мене цікавить лише один-єдиний аспект життєдіяльності цієї істоти. Ми повинні вияснити, якими є потужність та специфіка телепатичного впливу скутулії. У моїх ксенобіологів в біоконтейнері знаходиться відомий вам організм-симбіонт Licosa selvix. Мене цікавить: може чи не може ця скутулія за допомогою свого ментального впливу розірвати симбіотичну взаємодію між складовими організмами лікози. І якщо скутулія на це спроможна, то на якій відстані і як швидко.

– Але ж для такого експерименту потрібно звільнити ксеноформу з-під нашого контролю, – все ще не второпав Фальк.

– Так, ви праві, – погодилась Преподобна. – Починайте виводити скутулію з контрольованого стану.

– Випустити її?

– Ми триматимемо ксеноформу у клітці. У нас тут є одна принагідна конструкція.

– А ви впевнені, що вона не вирветься з тієї вашої клітки? Вона, між іншим, відірвала голову охоронцю разом із частиною екзоскелета.

– Це мій наказ, – мовила Сайкс. – А я, до вашого відома, представляю тут імператора… Лейтенанте!

– Слухаю, мем! – Со Лаю що далі то більше подобався керівний стиль жриці.

– Ваше завдання: безпека на території, де ми будемо проводити експеримент.

– Буде зроблено, мем!

– Ми марно втратимо час – раптом заявив Зак-Зак. – Це ж скутулія, а не чулімба. Нам потрібна чулімба.

– Ми достеменно не знаємо, яка саме істота врятувала магонійців, – не погодилась Сайкс. – Якщо із скутулією не вийде, будемо шукати чулімбу. Я все сказала.

– Нам потрібна чулімба, – промурмотів Зак-Зак. Але певності у його голосі не відчувалось.

«Геній здувся, – зрозумів Со Лай. – Піфійка вміє обламувати ботанів. Цікаво було б подивитись на цю Преподобну Сайкс, коли вона буде без скафандра».

В нього почала народжуватись ще одна думка, пов’язана з високородною Знаючою, але, пам’ятаючи, що жриці володіють телепатією, офіцер придушив її у зародку.

11

Пела на мить замислилась, перш ніж притиснути картку доступу до мембрани з цифрою «85». Потім вона рішуче наклала гладенький квадратик на ту частину ледь вібруючої поверхні, яку підсвічувало жовтувате світло. Пролунав мелодійний сигнал, колір світла змінився на зелений, і дівчина увійшла до тимчасового особистого помешкання флаг-марінера Ясмін Бехеште. Господиня чекала на неї. Пела, що звикла бачити флаг-марінера у форменому комбінезоні, розгубилась, питаючи себе: «А це дійсно вона?»

Блискуче золотаве плаття і химерна діадема перетворили Ясмін на принцесу з казкових серіалів. Підтримані діадемою хвилі важкого чорного волосся падали на її оголені плечі, окантовуючи шляхетні лінії шиї та різнокольорове каміння кольє, стилізованого під прикраси жінок Давнього Єгипту. Плаття підкреслювало матову досконалість шкіри. Без взуття Ясмін здавалась мініатюрнішою, аніж на будівельному майданчику.

«Напевне, це традиційний одяг її рідної планети», – припустила приголомшена Пела, згадавши, що дівчата поміж собою називали флаг-марінера «тіронійською щурихою». Вона раптом здогадалась, що Ясмін одягла це неприпустимо розкішне, за тутешніми мірками, плаття не просто так. Зрозуміла, що чорноволоса красуня перетворилась на принцесу саме заради неї, задрипаної курсантки з неповноцінним соціальним статусом. Дівчина відчула себе дикункою й засоромилась. Їй здалось, що спартанські звичаї авреліанської провінції тепер сяють на її чолі, наче клейма злочинців з історичних фільмів. Ясмін, здавалось, все зрозуміла й першою зробила крок назустріч.

– Заходь, заходь чарівна гостя, – її голос линув медовим потічком, немов мантра гіпнотизера. – Заходь, моя рятівнице, заходь. Мій дім тепер є твоїм домом, розділи ж зі мною радощі мого ложа.

– Дякую, Яс…мін, – ледь прошепотіла Пела, вдихнула просякнуте мускатним ароматом повітря і відчула, як йде обертом голова.

– Тобі ніяково від усього цього? – Ясмін ледь нахилила голову і торкнулась поглядом блискучої біжутерії.

– Ні, воно дуже розкішне…

– Бачу, що твоя Оса не бавила тебе костюмованими пригодами.

– Ви знаєте про Осу? – Пелі здалось, що все її тіло вкривається червоними плямами. Ніколи в житті їй не було так незатишно, як у цю мить.