Сліпий василіск

Частина друга

Глибоко восени вулиці звучали по-іншому. Не шершаво, як влітку, і не приглушено, як взимку; їхній дзвінкий шум розпливався, як відображення світлофорів у вкритій брижами калюжі, як райдужні плями бензину, який розфарбовує бруківку яскравими волохатими квітами.

Тепер вона жила в Хлопця – у блоковому будинку з осідаючим фундаментом. У Сашка було фортепіано – інструмент, який допомагав йому співати. Ще в нього були Мама й Тато. Обох пов’язували з Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по ним, як по натягнутим дротам, і сам того не розумів; ніколи раніше Улія не бачила, щоб одна істота була пов’язана з іншою так відчутно та міцно, як Мама і її Хлопець.

Стосовно Улії Мама відчувала недовіру та страх.

– Чому вона боїться мене? – питала Улія в Сашка.

– Вона зовсім не боїться, – терпляче брехав він.

– Їй не подобається, що ти мене любиш.

– Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати…

Сашко говорив «як будь-яка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очима Улії, зливаючись з іншою Людвою. Доводилося робити над собою зусилля, щоб розгледіти спершу її руки, що різали хліб на столі, потім фартух із горохом, потім обличчя, зосереджене й нещасне; Улії ставало її шкода. Хотілося зробити що-небудь, щоб мати Сашка нарешті перестала боятися.

– Дозвольте мені порізати, – сказала вона одного разу й потрапила в ціль – Мама, просвітлівши, простягнула їй хліб і ніж.

Хліб був смішний на дотик. Шорсткий і теплий. Улія провела по ньому ножем, але скоринка не піддалася так легко, як завжди піддавалася Мамі. Улія здивувалася і провела ножем ще раз, потім ще; хліб упирався, треба було тримати його міцніше й сильніше налягати на ніж.

– Юленько, – розгублено сказала Мама, – ти що ж… Ніколи не різала хліб?!

У цей момент хліб нарешті розійшовся під лезом ножа, і Улія не встигла прибрати з його шляху вказівний палець.

– Ти порізалася! – пошепки вигукнула Мама.

Улія дивилася на свою руку. Ранка була така тонка, що її не було видно, якби не кров – нізащо б не розгледіти.

Сашко, звідки не візьмись, накинувся на Маму з докорами:

– Навіщо ти її змушуєш?! Домробітницю знайшла?

Мама почервоніла від гніву. Улії стало смішно: Сашко і Мама сварилися, як могли б сперечатися ліхтар і його тінь…

Вони не розуміли, як смішно їхня лайка виглядає збоку. Тому, коли Улія засміялася, обидва замовкли.

Сашко не вступив до консерваторії.

Того вечора, коли це стало абсолютно ясно, вони з Улією сиділи на великому бульварі під каштанами. Машини збивалися в тугі корки, гарчали й сигналили, і регулювальник, сірий солдатик години пік, перекривав їм шлях або випускав на волю.

Сашко мовчав. Улія мовчала також. З кожною хвилиною відчай усе меншав. Відступав і розсмоктувався, як дорожній корок напередодні ночі.

І ніч прийшла. Сашко і Улія опускалися у вири прохідних дворів, пірнали з провулка в провулок, ліхтарі мерехтіли, як скарби на чорному оксамиті, і відбивалися в негірких сльозах, що застеляли веселі очі Сашка.

– Добре, що я не вступив, – говорив Сашко. – Слава Богу, я щасливий. Тому що тепер я буду співати тільки для тебе. Для тебе. Мені не треба інших слухачів. Тільки ти. Ми одружимось. У нас будуть діти. Я знайду роботу, буду добре заробляти, у мене буде свій бізнес… А вечорами я буду співати для тебе. Здорово, правда?

Вона кивала.

Ранок вони зустріли на тому самому бульварі, на тій самій лаві, тільки димних корків тепер не було, а були самотні машини, що чмихали туди-сюди, та ще світлофор, він миготів жовтим над тим місцем, де колись стояв регулювальник.

– Заспівай, – сказала Улія. – Заспівай про Міста.

Він посміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув – так зітхає птах, збираючись злетіти.

Сашко заспівав – неголосно й без слів. Улія і без слів упізнавала посипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній річці, потоки Людви та машин у стромовинах розв’язок, високі і низькі будинки, які утримують небо над великим Містом…

Сашко співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано цієї ночі.

І повірила кожному слову.

Машин ставало все більше. Сашко вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; у будинку напроти – на четвертому поверсі – відкрилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя.

– Прошу вибачення…

Улія і Сашко разом повернули голови.

Неподалік, у чавунній огорожі, стояла Червона Машина з відчиненими дверцятами. А в двох кроках від лавки була людина в димчастих – ніби дуже запилених – окулярах.

Людина в Червоній Машині не сподобалася Улії, зате після зустрічі з нею Сашко почав більше співати. Він співав вранці у ванній, вдень за фортепіано, ввечері в ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьової розміткою, і ліхтарі завиваються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч.

Після кількох днів щасливого очікування Сашко прийшов додому спантеличений і п’яний, потрясаючи папірцем, який він називав контрактом; його батьки були чи то раді, чи то стурбовані.

– Я буду співати, – пояснив Сашко Улії. – Це справжнє везіння, удача, так просто жар-птиця в руки… У мене будуть альбоми, я стану… Ти ще побачиш!

Він заснув, а Улія піднялася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де на брудній сходовій клітці маялося нутро блочного будинку з просілим фундаментом.

Чужі ліхтарі ледь помітно переморгнулися при її наближенні, дроти напружилися і знову розслабилися; вулиці були порожні, світлофор з чотирма секціями улесливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, ніби на жердинку.

Тепер Сашко буде багато співати. Він щасливий. А значить, і вона щаслива теж.

Вона закинула обличчя до ліхтарів; асфальт був теплий і м’який. Улії захотілося лягти, і вона так і зробила б, якби зовсім поруч – по третій смузі – не пролетіла чорна тінь, супроводжувана шумом мотора.

Тінь зникла за горизонтом й одразу ж повернулася.

– Привіт, – сказав Переул. За його спиною на мотоциклі сиділа молоденька мешканка веж-новобудов. – А я тебе не впізнав.

– Привіт, – сказала Улія, дивлячись повз Новобудову. – Що так, очі підводять?

Переул посміхнувся:

– Ти стала схожа на Людву. Ще трохи – і перестану тебе помічати.

– Твоя справа, – сказала Улія, не подаючи виду, що вражена.

– А покататися не кличу, – сказав Переул. – Боюся, відмовишся.

Новобудова засміялася. Улія пішла.

Щоранку за Сашком приїжджала Машина; Улія раділа, і на те був привід. Спочатку Хлопець частенько спускався у володіння підземного вітру, і, скільки б не клявся потім, що їздив трамваєм чи автобусом, ледь відчутний запах від його волосся й одягу лякав Улію і відкидав її від Сашка.

Тепер за Сашком приїжджала Машина, і Улія зітхнула спокійно.

Життя змінювалася. Усе змінювалося з кожним днем; Улія вірила, що це зміни на краще.

За кілька місяців Сашко переїхав у нову квартиру – у старому районі, на хирлявій втомленій вулиці, яка чомусь йому подобалася. Будинок був цегляний, нутро його дичилось Улії, та й сама вона не хотіла б зараз стикатися ні з ким; пам’ять про недавню зустріч з Переулом ніяк не бажала вивітрюватися, образа не бажала забуватися.

Сашко повертався ввечері – його привозила все та сама Машина, – але не співав більше. Він здавався втомленим і схуд. На порожній кухні не метушилися мовчазні Тато і Мама – вони залишилися в блоковому будинку; коли Сашка не було – або коли він засинав, що майже одне й те саме – Улія йшла в колишній район поговорити з ліхтарями, почистити водостоки, приструнити пихатий світлофор.

Шаплюск говорив, що світ гине. Що асфальт біля його підошви тріскається, а на бруківці з’являються такі глибоку вибоїни, що рух скоро не зможе їх подолати й зупиниться навіки.

– Уяви, – говорив Шаплюск, – рух перетвориться в нерухомість… Вони будуть стояти тут, фари за фарами, і вдень і вночі, вони вростуть в асфальт, а кругом буде безцільно кружляти Людва…

Улія сміялася над його страхами.

Зате Даюван тепер не бажав розмовляти з нею.

– Людва, – говорив він презирливо.

Іноді їй хотілося вдарити по його бетонному стовбуру.

Одного ранку – Сашко поїхав, як завжди, у свою загадкову Студію – Улія вирушила посидіти над новою, нещодавно запущеною складною розв’язкою.

Рух описував вісімки, струмками перетікав з ряду в ряд, його чотири повних потоки спліталися косичками. Улія повільно йшла по осьовій, невидима крізь тоновані стекла, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, спочатку незбираний, тепер дробився на окремі машини; Улія бачила кожну точку мозаїки – і водночас усю картину, тіні та напрямки, відблиски й зупинки, пульс газу та гальма, ритм світлофорів. Внизу на тротуарах перекочувалися потоки Людви, вливалися в величезний магазин на розі; слова й бажання вилися, подібно хмарині, над скупченням багатьох голів. Людва заповнювала відкрите кафе, тонкими чергами тягнулася до зупинок мікроавтобусів…

У цей момент на її плече лягла чиясь рука, і, обертаючись, вона вже знала, хто це.

Від цього знання в неї ослабли коліна.

– Привіт, дівчинко, – сказало Місто.

Вона вперше бачила його так близько.

– Що нового? – спитало Місто.

– Привіт, – сказала Улія, коли до неї повернувся голос.

– Люблю дивитися на Людву, – сказало Місто. – Коли її багато. Коли вона тече.

– Я теж, – сказала Улія.

– Ні, – Місто посміхнулося. – Ти – інша справа… Ти любиш дивитися на Людву поблизу. Ти там, – воно махнуло рукою, вказуючи вниз, на річку Людви.

Улія мовчала.

– Я не погрожую тобі, – м’яко сказало Місто.

Улія мовчала.

– Ти хороша, – сказало Місто, уважно розглядаючи її. – Ти моє красиве породження. Буде шкода, якщо підземний вітер злиже тебе, як обгортку від морозива…

– Ні, – швидко сказала Улія.

– Я не лякаю, – Місто посміхнулося. – І не наказую. Ти вільне породження… І роби, як знаєш. Але – хочеш пораду?

Вона дивилася, не відриваючись, у його заворожливі очі – вічний рух вогнів і тіней, карусель жахливої маси й потужності.

– Так ти хочеш почути мою пораду – або все-таки залишити тебе в спокої?

– Так, – сказала Улія, стримуючи тремтіння. – Хочу.

– Ти не повинна жити серед Людви, – сказало Місто. – Залиш його.

– Ти захворіла? – стривожився Сашко.

– Я говорила з Містом, – сказала Улія. – Воно прекрасне… Воно – найжахливіше, що я коли-небудь бачила.

Сашко мовчав. Сів поруч, не знаючи, що робити й що говорити. Обійняв Улію за плечі:

– Воно… невже воно може налякати? Мені здавалося, наше Місто…

І замовк, сам розуміючи, яку дурницю говорить.

На кухні включився і голосно загарчав холодильник.

– Юлечко… – тихо сказав Хлопець. – Ти ж не покинеш… мене?

– …Значить, ти ніколи не помреш? Ти безсмертна?!

– Місто не помре ніколи.

Хлопець спохмурнів:

– Місто… Знаєш, буває… всяке… війни… катастрофи…

Улія похитала головою, дозволяючи вітру зручніше перехопити її летюче волосся:

– Ні, Місто не помре… І я не помру. І ти.

– А я помру, – сказав Хлопець засмучено.

– Звідки ти знаєш? – здивувалася Улія.

– Смієшся?

– Зруйноване тіло ще нічого не означає, – сказала Улія. – Подивися, цей міст… Його немає. Але він є. Там, внизу, під бетонними плитами… слухає шум води.

– Значить, я буду старий, – повільно сказав Хлопець, – а ти… така, як зараз, так?

– Ти не будеш старий, – і Улія засміялася.

У кінці осені в Сашка відбувся Концерт. У велику холодну залу набилося безліч молодої Людви, їхні обличчя знову зливалися перед очима Улії, і це турбувало її.

Сашко вийшов на сцену першим, і Улія не впізнала його. На ньому був одяг, блискучий, як мокрий асфальт. Волосся, пересипане блискітками, ніби фальшивим снігом, стояло дибки. Він заспівав всього кілька пісень, і пісні були інші. Людва в залі плескала в долоні й підстрибувала в такт, і Улії тільки-но почало здаватися, що вона може полюбити ці пісні теж – як Сашко пішов зі сцени, а на місце його з-за вертикальних смужок тканини висипала жменька Людви в яскравих костюмах, і Людва в залі вибухнула криками, ударами й тупотом…

– Усе пройшло відмінно, – сказав Сашко ввечері, від нього пахло неприємно й різко, цей запах чимось нагадував подих підземного вітру. – Недовго мені бути на підспівуванні.

– Ти співав мало й не дуже правильно, – сказала Улія.

Сашко знизав плечима та якось дивно посміхнувся.

З цього дня все пішло не так.

Все було так, як і раніше, але – не так.

Людина з Червоної Машини нагадувала світлофор з багатьма секціями. Рот його посміхався Улії, руки струшували попіл з товстої коричневої сигарети, очі дивилися на Сашка, і Сашко слухався їх, як машини коряться ритмічній зміні кольорових вогнів.

Людина з Червоної Машини говорила то красиво й плавно, то уривчасто та жорстко, то м’яко і ласкаво. Чоловік говорив «розкрутити», він говорив «ротація», він говорив «споживча група». Він говорив «будуть люди», він говорив «кричати до кривавого поту», він говорив «випустити на розігрів». За його словами були мармурові слизькі сходи, розчахнуті дверцята довгих плоских машин і безліч блискучих туфель, що ступали з темряви на килимову доріжку.

Пісні Сашка передавали по радіо. Його фотографії з’явилися в газетах.

Сашко подарував Улії плеєр з навушниками. Його нові пісні віддавали Червоної Машиною і здавалися мертвими, як порожній будинок з вибитими шибками. Будинок, в якому вечорами не запалюються світлячки.

– Ти ні чорта не розумієш! – роздратовано говорив Сашко. – Не подобається тобі – зате подобається декому іншому! Шостий тиждень у десятці – за красиві очі, як ти думаєш?

Людва тягнула його назад, занурювала в себе. Людва наростала навколо, як новобудови на пустирі, як торгові кіоски біля великої площі – різноманітна Людва, здебільшого молода, галаслива, яскраво пахне, липне до Сашка, як білі клаптики оголошень липнуть до ліхтарного стовбура. Людва не звертала на Улію уваги – але, залишаючись поруч із Сашком, вона пов’язала в Людві, як в розігрітому асфальті.

Одного разу Сашко запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів.

– Ми могли б працювати разом, – сказав Сашко. – У мене була б своя гримерка – ти, ми б разом гастролювали, це так зручно…

Не зовсім розуміючи, що від неї вимагається, вона пішла за ним у великий старий будинок із високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відбивалася в численних дзеркалах і здавалася натовпом; Улія, як не старалася, не могла розрізнити в цій строкатій масі жодного обличчя. Вони про щось запитували її – за неї відповідав Сашко; Сашко гарячкував, говорив то зверхньо, то благально, штовхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї чекають. Нарешті вона втомилася і вийшла на вулицю, під пісню, що хиталася на вітрі дротів. Сашко вийшов слідом, він був розгублений і злий.

– Ну як так можна?! Знаєш, чого мені вартувало уламати їх, домовитися… Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед…

Улія моргнула. Їй здалося, що ще секунда – і обурене обличчя Сашка зіллється з іншою Людвою на жвавій вулиці.

Вона злякалася.

Мірно дихали вокзали, хитаючи Людву з Міста й у Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща система дротів напружувалася, ловлячи слова та бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск.

Одного разу ввечері Сашко не повернувся додому.

– У мене робота до ранку, – сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці чувся гул багатьох голосів і далекий жіночий сміх. – Добраніч.

Улія поклала слухавку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний розтрісканий асфальт тремтів під її ногами, ніби від ознобу.

Поруч – у світлій плямі безмовного ліхтаря – беззвучно зупинився мотоцикл. Тільки не зараз, втомлено подумала Улія.

– Не сахайся, – сказав Переул. – Я не до тебе. Я до мостовички з малої розв’язки, у неї неприємності – з ранку до ночі корки… Вона не в гуморі.

– Вона тебе відбрила? – запитала, дивлячись в сторону, Улія.

– Майже, – Переул раптом щиро, по-дружньому всміхнувся. – Як твоя Людва?

– Прекрасно, – сказала Улія. – Як твоя новобудова?

Переул презирливо махнув рукою:

– Дурепа. Як усі вони, з новеньких.

…Стихія Переула була – політ, лінії узбіч, що сходяться в одну точку…. стрічка спокійної ситої швидкості… Навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа і зліва, ніжна система дротів… Цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб… Палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога.

Був світанок. Вона сиділа на перилах великого моста, за її спиною котилися взад-вперед страшні, пропахлі підземним вітром сині потяги.

Внизу теж був потік, але інший. Вода прийшла в місто, вода йшла з міста, так було завжди, вода відбивала мости, набережні та ліхтарі, а потім йшла в нікуди, за грань, за лінію, де більше немає міста і, отже, немає нічого.

Частина третя

Весняна вода омивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла уздовж бровки, дзвеніла, падала крізь ґрати відсотків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй Гітарі.

Улія стояла біля довгого входу з багатьма дверима, у її кишені був квиток із червоною смугою, а з-під ніг простягалися вниз широченні сходи, по яких на Концерт піднімалися рухливі радісні люди.

Строкатий потік легко дробився на обличчя. Будь-яке з них дивувало й притягувало. Йшли дівчата-студентки в смішних пухнастих шапочках; розкуті школярі задирали один одного незміцнілими басами. Йшли спортивного вигляду бабусі з невеликими онуками; йшли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.

Іноді вони зверталися до Улії, і у всіх поглядах був інтерес:

– Мила дівчино, ви на когось чекаєте?

– Так, – відповідала вона.

– У вас немає випадково зайвого квитка?

– Ні, – відповіла вона.

До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці засвітилися одночасно – невірним світлом, яке обіцяє швидке народження вечора.

За три години вона стояла внизу, у небезпечній близькості від прямокутної дірки в землі, однак міський вітер був прихильним до неї і відносив дихання підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Породження Міста.

Зверху, від входу у великий концертний будинок, збігав вниз потік Людви. Улія оглянула його – і не могла виділити жодного обличчя: як ніби дві години, проведені під склепінчастою стелею, спаяли слухачів в однорідний веселий корж.

– Чого ти від мене хочеш?!

Сашко застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Тільки що була виставлена за двері остання дівчинка, що прагнула автографа.

– Я працюю до кривавого поту… Я думав, ти хоч привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я думав, ти даси їм моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!

Улія мовчала.

– …Ти хочеш, щоб я жив за твоїми вказівками, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, радіючи світлофорам, як дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар’єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Одна твоя кисла міна…

Улія мовчала. Сашко осікся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього блискітки:

– Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».

Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газети, написані Людвою для Людви.

– Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш в лахмітті, не фарбувалася, схудла, як опудало…

Улія знову не зрозуміла. Сашко зустрівся з нею очима – і його роздратування раптом погасло, як недопалок під каблуком.

Він у п’ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:

– Юлько… Ну ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз – так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд?

Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, його корпус ловив захід сонця великими курними вікнами, і де-не-де за склом вгадувався силует рослини в діжці.

Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, але не жовтувато-житловим, а холодним білим світлом.

Навколо Улії тремтіли на вітрі антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс.

– Здрастуй, – сказали за її спиною.

Вона хотіла скочити, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадило назад, на залитий смолою «козирок».

– Чому не послухала мене, дівчинко?

Улія заворожено дивилася в його очі – у круговерть мільярдів далеких вогнів.

– Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи не можеш?

– Можу, – сказала Улія.

– Значить, не хочеш?

– Я завжди буду з тобою, – прошепотіла Улія.

– Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. Ти виглядаєш хворою і жалюгідною. Скажи тільки слово – і я відберу тебе в Людви. Відберу силою.

– Ні! – злякалася Улія.

Місто сіло поруч і обійняло її за плечі:

– Повертайся. Твоє намисто – ланцюг вогнів – і чекає на тебе… Твої друзі сумують за тобою. А я – я занадто ціную кожне своє породження, щоб кидати його напризволяще.

– …Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш – хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, така удача… Я і мріяти не міг! Ти що ж, не рада?!

– Я рада, – сказала Улія.

Не знімаючи черевиків, Сашко звалився на нове ліжко. Ліжко була квадратним, як невеликий дворик, Хлопець лежав, розкинувши руки, ніби бажаючи обійняти все на світі й серед іншого – Улію.

– Послухай… Я і мріяти не смів. Це цілий світ… Такий яскравий, такий справжній… І безліч друзів. У мене ніколи не було стільки друзів, як зараз. У мене ніколи не було такого цікавого життя. Петрович мною опікується, як рідний батько. Ну так, у нього поганий смак, я знаю… Але зате в нього хороший нюх. Він знає, що треба співати й для кого.

– Для Людви, – сказала Улія.

Сашко кивнув:

– Для Людви… Гарне слівце. І не треба так сумно – Людві подобається! Людва щаслива! Ну що тобі ще?!

Промені прожекторів металися, підпорядковуючи Людву ритмом; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв’язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту – ні.

Сашко метався по сцені, ніби бажаючи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись пірнути в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом – але замість червоних і білих вогнів, які зливаються в дзвонову дорогу, перед її очима виникав потік Людви, безликий і безголовий, що повільно тече повз торгові намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами…