Сліпий василіск
Улія не знала, що бачила й про що думала, слухаючи Сашка, Людва. Крики й оплески, свист і тупіт видавали її збудження; Улії здавалося, що над головами, що хиталися в такт, злітають червоні та золоті ганчірочки емоцій.
Проїхали, чіпляючись одна за іншу, кілька однаково ритмічних, гучних, звичайних пісень. Улія була як нерухомий острів серед моря задоволеної Людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила момент, коли на сцені з’явилася жінка.
Людва закричала так, що Улія на секунду заплющила очі. Жінка була красива й сильна – Улія одразу відчула цю силу, вона була схожа на силу струму в товстих, обплетених ізоляцією дротах. Жінка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал – Людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захоплення, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.
Сашко чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягнула пухку руку до нього, висловлюючи приязнь – і одночасно ніби вказуючи на нього Людву, яка зібралася тут; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.
Її голос був низький і владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, в її пісні Улії бачився прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.
Жінка заспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось – він почав підспівувати. Їхні голоси сплелися, як потоки руху в складній розв’язці. Напевно, це було красиво; Людви кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.
Сашко співав. Щоки його порожевіли під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої Людви. Пісня була інша, вона належала жінці з білими руками та владним голосом.
Улія підвела голову.
На сволоці сиділа вугласта темна істота – нутро критого стадіону.
* * *Через десять днів вони їхали у великій білій машині – жінка попереду, Сашко за її спиною, Улія поруч із ним. Той, що сидів за кермом, складався, здається, з однієї потилиці.
Вони котилися по швидкій широкій вулиці – у центр, до гучної Людви з блокнотами та камерами, до цікавої балакучої Людви, якій так подобається крутитися навколо жінки з владним голосом – і навколо всіх, хто опиняється поруч.
Сашко не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися вдома; в останній момент жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння – як бруківка дозволяє осінньому листу ковзнути в вибоїну й пристати до мокрого каменю.
І вона ковзнула.
Жінка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Сашко відповідав, подавшись вперед, схилившись до вуха жінки, до самого її рожевого вуха, приправленого спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала Людву – людину – так ретельно. Навіть про Сашка вона не знала, якого кольору в нього вуха.
Ця жінка, владна й приваблива на сцені, поблизу здавалася вицвілою і старою, як позаминула афіша. Вона говорила дуже голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, ніби сходинки, по яких денно й нощно ступають тисячі підошов; машина повнилася цією жінкою, як ринок – натовпом, і Сашко жадібно хапав кожен її погляд, а попереду їх обох чекала охоча до дзвінких фраз Людва, новий крок, щоб віддалити Хлопця від Улії, втілювати в реальність невеселе пророцтво Міста…
Тоді вона закрила очі й зробила те, що раніше вважала забороненим.
Ідіть, мовчки говорила вона. Усі сюди. Встаньте тут і застигніть на багато годин, завмріть, перетворивши рух у нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок…
Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягувала – і ось гігантський корок з автомобілів всіх мастей і моделей встав кісткою в горлі багатополосого проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.
– Ч-чорт, – сказала потилиця водія. – З ч-чого б це, а?
Ви не доїдете, мовчки сказала Улія і переможно подивилася на жінку.
А Сашко подивився на неї. З недовірою і страхом.
– Ви не доїдете, – сказала Улія вголос. – Бачите – корок.
Жінка нічого не сказала. Можливо, вона і справді не бачила Улію.
– Зазвичай тут не буває корків, – сказав, виправдовуючись, водій.
Сашко подивився на годинник. А потім – на жінку, ніби очікуючи, що за словом її машина злетить у повітря, і корок розтане.
– Пригода, – сказала жінка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поїдемо на метро.
– Як? – розгубився Сашко.
Жінка витягла з сумочки кольорову хустку та великі сонячні окуляри:
– Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, тому що нікому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати свої плани через безглузді випадковості. Йдемо!
І, надівши окуляри та насунувши на лоба хусточку, вилізла з машини прямо в скупчення інших машин, і Сашко пішов за нею, і Улія – також, тому що все ще не могла повірити.
Корок простягався, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед і назад.
Зовсім поруч, за біло-червоним бар’єром, була дірка в підземне царство.
– Сашко! – крикнула Улія.
Він обернувся:
– Думала, я не здогадаюся? Відьма!
І побіг за своєю супутницею – крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар’єр, до сходів, що вели вниз…
– Сашко!
Ще можна було його зупинити. Тому що – Улія знала – якщо він піде зараз із нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру – трапиться жахливе, усі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, потрощиться асфальт, лусне скло…
Можливо, вона перебільшувала. Але в той момент їй здавалося саме так.
Ще можна було його зупинити.
Навіть на кам’яних сходах, що вели вниз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав волосся – але час ще був, кепка Сашка мелькала попереду, Улія знала, що зможе, зможе його зупинити…
А потім її підхопила Людва.
Людва в годину пік.
Улія скоро втратила з поля зору Сашка; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був всюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.
– Сашко!
Чорні сходинки самі несли її вниз. Вона намагалася йти проти течії, але Людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро – вид транспорту, пов’язаний із підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»…
Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску та глини, під гнилі руїни та злежаний попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.
Потік Людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу між двома проваллями. Кепка Сашка востаннє майнула попереду – і пропала за масивною колоною.
З чорноти тунелів рвонулися назустріч один одному два задушливих потоки, гнані, як поршнями, мордами синіх підземних потягів. З двох сторін насувалися палаючі очі – два білих внизу та два червоних, як вугілля, вгорі. Зустрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії ступив підземний Вітер – саме такий, яким він повинен бути.
Уже оповита їм і кинута на холодну підлогу, вона повернула голову й встигла побачити, як з вікна від’їжджаючого поїзда на неї дивиться, в останній момент обернувшись, Сашко.
Епілог
Ім’я його було, як осінній лист, що перезимував під снігом – тінь імені, спогад, може бути, легка тінь жалю, піднята брова: так, був такий співак… Правда, велике майбутнє, яке йому пророкували, так і не відбулося. Уже через рік про нього мало хто пам’ятав – були інші, багато, і яскравих, і строкатих, і жвавих, і повних життя, афіші нашаровувалися одна на іншій, як річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу та клею, стало одним із багатьох, обличчям у натовпі, ніхто не знав його імені, ніхто не обертався вслід.
Самотній і бездітний, з роками він придбав маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній потяг і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді посміювалися, а іноді про всяк випадок цуралися.
Він ніби шукав когось. Але ніколи не знаходив.
А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро – особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, перед самим закриттям – передавали один одному підземну легенду.
Клялися, що дійсно бачили. І чергові, і міліціонери, хоч і тримали язик за зубами – бачили її. І деякі машиністи теж.
Дівчина років двадцяти, тонка, висока, з рюкзаком за плечима, одягнена завжди – і влітку, і в холоднечу, і в дощ – у потерті джинси та курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не помічав, як саме вона з’являлась. Може і справді з тунелю. Інакше звідки на пероні, уже забороненому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом взятися дівчині?
Її зустрічали – вона не чула. Чіпала, ніби сліпа, мармур колон або облицювання стін, оглядалася неодмінно, а потім ніби згадувала, що хоче піти – і крокувала спочатку повільно, а потім все швидше й швидше в кінець підземного залу, до виходу, туди, де допрацьовував останні хвилини Ескалатор, що ніс угору, під небо.
Пробна куля[5]
Для сухої шкіри. Для чутливої шкіри. Для жирної, для в’янучої. Я скопіювала їх на пробу – професійні креми й сироватки радикальної дії, і вирішила провести випробування.
У нашому столітті можна копіювати що завгодно, в яких завгодно масштабах – хоч один до одного, хоч один до мільйона. Я скопіювала земну кулю, щоб на обличчі Землі пробувати свої креми.
Спробувала крем проти зморшок в районі Гімалаїв. Кайнозойська складчастість трохи розгладилася. Але все-таки не до кінця.
Спробувала тонізуючу сироватку на Прикаспійській низовині. Непогано, рівнина навіть піднялася трохи над рівнем моря. Спробувала два різних креми від прищів – один на Гавайських островах, інший на Маршаллових. Другий краще: майже всі острови пішли під воду.
Стемніло. Моя пробна куля почала мерехтіти, світитися – Європа яскраво освітлена, Африка в напівтемряві, Японські острови сяють так, що очам боляче. У Гімалаях і біля Каспію темнувато – тільки блимає щось на кшталт фотоспалахів.
Тоді я вирішила спробувати омолоджуючий крем – радикально, по всій поверхні суходолу. У мене цього крему повно – адже що завгодно можна копіювати без кінця.
І прямо на очах омолодилася планета! Зійшли ороговілі частинки платформ, порожевіли рівнини, юнацькими прищами піднялися гори. Молода Земля оповилася димом, усю квартиру наповнила смородом, кіптявою, довелося її винести скоріше й викинути на смітник.
Дуже ефективним виявився цей омолоджуючий крем, тільки шкода, що назви я в метушні не записала.
Завтра спробую ще раз.
Казка про золотого півника[6]
…Він прокинувся за секунду до крику й довгих декілька хвилин лежав, дивлячись угору – сповитий темінню, стікаючий потом, скутий жахом немолодий чоловік. Потім темінь здригнулася.
Так не кричать ні люди, ні звіри; так уміє репетувати тільки те залізне чудовисько, той потворний, у позолоченому лушпинні птах, який упродовж останніх років зберігав його спокій. Саме так він кричав вісім днів потому, і за вісім днів перед тим він кричав також.
Він лежав, намагаючись заспокоїти дихання і зупинити юрми холодних мурах, що сновигали по грудях і спині. Він знав заздалегідь. Він усе заздалегідь знав.
За дверима почулися різкі кроки. Напружені голоси; потім занадто голосно постукали у двері:
– Государю… Государю, знову… Прокиньтеся…
Він знайшов у собі сили посміхнутися: після крику золоченого птаха сплячих не буває на багато верст навкруги. І мерці, мабуть, здригаються в домовинах…
Хто пустив поголос, наче птах золотий? Боже, який несмак… Позбавлений смаку чарівник у пістрявому вбрані та сміхотливому ковпаку. Могутній чудотворець —і він же скнара, який викликає презирливу жалість…
Дадон спочатку не вірив у його подарунок. То був час страху й відчаю, і навальні орди брали гору, і країна кричала від жаху – так торжествує звіроподібний Гвалтівник, що захопив добропорядну мотрону (жінку), і так кричить нещасна жінка, кинута на землю…
Безцінний подарунок. Товстий шар позолоти на непропорційному стальному тілі, на коротких крилах півня-віщуна… І марно. Тому що не можна ж, і справді, уважати угодою ту дивну обіцянку, дану чарівникові (чаклунові) у відповідь на його настирне прохання…
– Государю… Государю!!
У щілини ледь відкритих дверей проникло жовте світло – нервове, танцююче, як на пожежі. Він зажмурив очі – тьмяний відблиск здавався йому сліпучим.
Уперше, двічі по вісім днів тому за наказом птаха пішок на схід Тоша, і ні в кого не було сумніву, що він повернеться з перемогою і купою новин; однак минуло вісім днів, а звісток від війська так і не дочекалися, зате півник закричав знову, повернувшись у той самий бік, хрипко, відчайдушно, зі злістю. Містом покотилося збентеження і страх, і слідом за братом пішов Гриша – на чолі резервного загону, зосереджений і похмурий, прощаючись, запевнив батька, що все буде добре і він, Григорій, звільнить Тошу хоч і з-під землі… Або помститься за нього – вголос він про це сказати не насмілився, та батько достатньо добре знав його, щоб прочитати похмуру рішучість в очах сина, що швидко подорослішали.
І місто, і палац напружено чекали вісім днів, і ось півник знову кричить, а це означає, що тепер Дадон повинен збирати рештки війська і, передоручивши захист міста дідам-ветеранам і зеленим підліткам, сам виступати на чолі останньої роти слідом за синами…Про долю яких він зараз не буде думати. Старечі сльози не допоможуть його дітям – а ось холоднокровність знадобиться і йому, і воїнам, і містянам, які зараз метушаться в темряві, стикаючись один з одним посеред палацової площі, із забобонним жахом вдивляючись туди, де з хриплим ревом б’ється на шпиці аляпувате золочене чудовисько-вісник, майже невидимий вночі жовтий птах.
Військо здавалося йому великою неповороткою сірою змією, що розтяглася по дорозі. Тіло її пересувалося ривками – авангард час від часу пропускав наперед, підкоряючись Дадоновому пориванню; у такі хвилини він бачив то серйозні очі давно померлої дружини, крізь які проглядався вже зовсім дорослий Григорій, то пухлі, скусані до крові руки молодої невістки, матері його, Дадонового онука, і в негарних червоних пальцях – заплутаний вузол на синьому шовковому паску…
Потім йому бачився мертвий, забризканий кров’ю Тоша, який задивився в небо гострим підборіддям – і тоді він притримав коня, прикусуючи губу, не відриваючи очей від запиленої дороги, намагаючись дихати глибоко й рівно, тоді військо припинило хід, підтягувався відсталий обоз, і сіра змія на дорозі ставала від цього коротким товстим обрубком…
Дорога була важкою, розбитою копитами й колесами, дорога була понівечена двома чисельними загонами, що пройшли тут один за одним – та скільки не придивлявся Дадон, скільки не розсипав розвідників, а нічого, окрім цієї дороги, не було – ні ворожої сили, що здатна проковтнути без останку багаточисельне воїнство, ні поля битви, витоптаного чоботами й удобреного кров’ю, ні слідів постійного поховання. Пройшов п’ятий день, шостий, сьомий.
Коли без пригод пройшов і восьмий день, напруга в загоні трішки спала; десь-інде чувся і сміх – приглушений, нервовий, схожий на гавкіт. Дадон не оглядався. Попереду виднівся пагорб, за яким доведеться розташуватися табором.
Вечоріло. Сутінки – важкий час для слабких духом; Дадон затамував подих. Світ здавався сірим, без тіней, невиразний світ без фарб, і немає навіть вітру, щоб пошелестіти безбарвною травою…
Хлопчики, де ви, подумав він із раптовим нападом страху. І чи кричить на шпиці залізний в золоті вісник, чи кричить, дивлячись нам у спині…
Намет побачили відразу. Його не можна було не помітити, він був подібний до легковажної жінки з її прагненнями упадати в очі – навіть у сутінках його відліг, здавалося, випромінював слабке світло, як шалені очі нічної кішки.
Пістрява тканина, показна розкіш, блискітки, які впадали у вічі навіть із такої відстані, якісь підвіски й завіси, диво серед чистого поля, яскраве, як вогнище; погляди всіх були прикуті до нього цілу хвилину, і лише хвилину по тому Дадон побачив, що земля навколо вогнища не рівна, як скрізь, а завалена земляними брилами чи безладно розкиданими мішками, і деінде з темних нерухомих тіл стирчать в небо руків’я мечей.
Воїнам не личить ридати.
…Вони всі були тут. Брати та батьки, друзі й сусіди, виклювані воронами очі, жовті вишкірені зуби, понівечені лисицями обличчя і руки – але жодного чужинця, ні сліду ворожого війська, і шабля загнана в груди по саме руків’я – ні, не ворожа, своя, до дрібниць знайома шабля…
Плакати не личить.
Він із дитинства був воїном; він із раннього віку знав насолоду й тягар влади й усе передбачав наперед.
Вони лежали біля самого намету – лисиця втекла, не діждавшись стріли. Дадон довго вдивлявся в Гришину спину – він дуже добре знав сина, знав до останньої волосинки, що зараз вибилася з-під шолома на високу тонку шию. Йому не було потреби зазирати (вдивлятися) у мертве обличчя, щоб упізнати свого молодшого, який шістнадцять днів тому клявся батькові, що визволить брата хоча б із-під землі…
Потім він узяв Гришу за плечі й повернув обличчям до гори; відірвати юнака від лежачого під ним ворога було непросто, тому що Гришині пальці наглухо вчепилися ворогові в горлянку, а в грудях глибоко вкляк меч, який мертва рука його ворога ніяк не бажала випускати…
Дадон витяг руків’я із Тошиної долоні, та не витяг шаблі з Гришиних грудей. Йому раптом здалося, що він зробив боляче своєму синові, горло Тощі оповивала чорна рана від Гришиного кинджала, але обличчя залишилося неторканим ні птахом, ні звіром, і навіть очі збереглися, і завзяття, лють в очах…
Дадон стояв над тілами синів, і на окрайці його свідомості ридали, стогнали, перегукувалися воїни. Як сови серед ночі, подумав він байдужо. Зграя чорних сов…
Потім він знепритомнів – та не впав, просто скам’янів.
Потім похитнувся, вирвав смолоскип із чиєїсь руки і, обірвавши розшитий бісером вилог, зробив крок у задушливу, пахучу, густу від дурманного аромату темінь намету.
Під ногами плуталися подушки. Всередині намет був розкішніший, ніж зовні; оксамит і парча чіплялися за подорожні чоботи, неначе молячи про поблажливість; подерті гобелени, розчавлені заморські фрукти, калюжі приторно пахучого масла й хрустка під підбором шкаралупа горіхів… Дадон стиснув руків’я меча. Перед його очима знову потемніло – та він утримався, не втратив свідомість, ухопивши рукою полум’я факела.
Вона видала себе навіть не порухом – зітханням. Дадон кинувся, полетіли геть подушки, затріщала тканина – закриваючи обличчя від світла, скоцюрбившись, як загнане звірятко, вона відповзала все глибше, поки не притислася до килимової стіни.
Дадон підняв факел вище, одночасно підводячи меч для удару. Дівчина втислася спиною в килим, і її тонкі довгі нігті провели по білих щоках червоні борозни:
– Н-ні…
Він підніс вогонь так близько, що підсмалив їй волосся.
Їй було, мабуть, років сімнадцять. Безсумнівно красиве обличчя, спотворене сльозами й страхом, обкусані повні губи, червоні опухлі повіки, із одягу – тільки тонкі напівпрозорі шаровари, і високі груди, не прикриті маленькими тонкими руками…
Якоїсь миті вона відвела руки – і Дадон здригнувся. У першу секунду він не встиг зрозуміти, чому так сухо в горлі й боляче в животі – та за його плечем хрипко задихав молодий воїн, і вже наступної миті Дадон усвідомив і спокусу, і своє власне непристойне бажання. Навіть будучи безпорадною, наляканою і негарною, дівчина шкірою випромінювала заклик плоті; аромат гріха, густого й липучого, перебив навіть дух благовонь. Усі, хто цієї миті були в наметі, зробили крок уперед.
Дадон застогнав і підняв меч. Безсовісніший виродок, що знищив… Він сильний духом – він немолодий. Він уже знає, куди націлити безжалісне лезо – в основу шиї, між червоним кораловим намистом і золотим із камінцями ланцюжком…
– Не треба, – заплакала вона тихо і безнадійно. – Будь ласка, не треба. Пожалійте…
Вигляд оголеної сталі примусив її дрижати всім тілом. Крізь розчепірені пальці на Дадона дивилося одне кругле, чорне, як терен, повне сліз дитяче око:
– Не треба…
У наметі стояла туга, майже відчутна тиша. По маленькій піднятій долоні котилися прозорі краплі. Меч у руці Дадона спіймав на лезо відблеск вогню; за його спиною хтось переривчасто зітхнув.
– Ти хто? – запитав хрипко.
Вона не знала.
Усього її життя було – днів двадцять п’ять; усе життя її було – намет і щастя, вона відпочивала на подушках і їла фрукти, і вона любила… Імені не мала. Вона називала себе «царицею»… Вона не знала, царицею чого. Їй просто подобалося це слово… Потім зробилося страшно. Тому що на зміну любові прийшла смерть; тут ходила смерть і збирала жертву. Вона не знала, чому.
Дадон мовчав і дивився, як вона плаче. Вона була молодшою від його синів – років на п’ять молодша за Гришу і на повні вісім молодша за Тошу. Тепер вона йому здалася лише заплаканим дівчиськом – але назустріч його синам вона вийшла з посмішкою на ще не покусаних вустах, і поклик її плоті, нехай не усвідомлений нею самою, здатен був оглушити, лишити розуму, убити…
Убив.
Поховальне вогнище здійнялося до неба; Дадон під страхом смерті заборонив будь-кому заходити в намет. І поставив на вході сторожу.
Він помер двічі, двічі помер у двох своїх синах, і не в горі перебував – у смерті. Вона була – життя… Чи подоба життя. Увесь світ віддзеркалюється в небі – сині поля і білі палаци, кращі за ті, що є на землі, але недосяжні, вони вмирали раніше, ніж ти, лежачий у траві, устигнеш повірити в них…
Блюзнірство, дивина. Палац із білих хмар, коли перша грудка землі вже впала на його старечі груди. І він поселився в цьому палаці, не думаючи про похоронне вогнище до неба.
Шкіра її пахла яблуками. Чорний серпанок волосся, переривчасте дихання, забуття… Вуста вологі, як річкові камені… У мороці, що охопив його, злітала птаха – одна і та сама, здається, удод, злітала й злітала, із того самого місця, і розліталася під крилами ялинкова луска…
Потім йому здалося, що він цілує доньку, і він злякано відсахнувся.
Вона слухала, піднявши на нього опухлі від сліз очі. Від заходу сонця і до світанку, і вранці він зрозумів, що вона вдячна йому. Чи за докладну розповідь про Тошине дитинство, про Гришине отроцтво? Чи могла його пристрасть (жага любові) порівнятися з бажанням двох молодих воїнів? Він старий…
Тиждень минув, як година.
Тепер вона знала про його життя трішки менше, ніж знав він сам. Вона пам’ятала все до останнього слова; насолодившись її любов’ю, він воскресив для неї своїх синів. Сміхотливі Тошині очі, коника з хлібної м’якушки, травинку в куточку вуст, вовка в пастці, мертвий вузол на синьому паску…
Його втрачене життя змінилося на сон, а уві сні він був щасливим. Донька його, дружина, віра і сенс життя дивилися на нього вологими ласкавими очима, утілення життя, барвистого, як мильна бульбашка…
Потім він зрозумів, що настав час повертатися.
Чутки обганяли воза; усі ці збуджені; згорьовані й радісні, з’юрмлені люди були там, далеко – та він примушував себе мило кивати у відповідь на вітання. Вона стояла поруч, путаючись у шовкове покривало (серпанок), намертво (міцно) тримаючись за Дадонову руку, він бачив, як спалахували очі будь-кого з чоловіків, які поглянули на неї – але сам відчував лише гіркоту (біль) і ніжність. Ніжне звірятко в ненаситному (жадібному) тілі одаліски…
В’їжджаючи в місто, він мимоволі звів очі на шпиль – півник сидів нерухомо, виграючи позолотою на сонці, байдуже дивлячись поверх голів і дахів: сумирне, байдуже чудо-висько.
І не встиг відвести погляд, швидше відчув, ніж почув, як шум натовпу притих і змінився.
Над головами людей, які розійшлися, розступилися, плив недоладний, обклеєний срібними зірками ковпак. Чаклун з’явився, щоб привітати свого государя і поспівчувати його скорботі.
Вузька дуже рука стисла Дадонів лікоть:
– Хто це? Мені страшно…
Очі царя зустрілися з вузькими, як в ящірки, очима чаклуна. І відразу наповзла запона.
…Тоді орди сунили з півночі і з півдня, несучи вогонь і смолу, перетворюючи квітучі землі в край мороку, попелу і сліз. І скільки життів урятувало золочене чудовисько, що сиділо на шпилі, передчуваючи напад за тридев’ять земель – і попереджаючи про загрозу, не дозволяючи орді навалитися зненацька? Столиця давно б уже стала містом мерців, і Дадон не на троні сидів би – на палі, якби не той страшний і царський подарунок…
…Подарунок. Пастка. Помста скнари. Чи все-таки маячня? І чи чаклун поставив серед чистого поля згублений намет, наповнений спокусою?
Дадон труснув головою, відганяючи колючу, мов льодяна голка, думку. Зараз уже не важливо. Усе в минулому…