Сліпий василіск
– Птах став у пригоді, чи не так? – ніжно (м’яко) запитав мудрець. Дадон знову підвів очі, погляд був блакитним: півник повільно повертався круг своєї осі.
– Настав час розрахуватися, – продовжив чаклун таким самим мелодійним голоском. – Отримуючи птаха, ти давав обіцянку. Пам’ятаєш?
Він нічого не обіцяв старому чарівникові. Вірніше, він обіцяв – «усе», «усе, що забажаєш?»… У ті дні він ладен був віддати власну шкіру… Але ж обіцяв усе – значить нічого не обіцяти, і не варто бути чарівником, щоб зрозуміти це…
– Подарував тобі півника, Дадоне. Подаруй мені тепер…
Чарівник замовк, вдивляючись в обличчя царя, і промовив уже голосніше:
– Подаруй мені… її!
Золочений птах на мить зупинився, щоб розпочати обертання в інший бік. Дадонові здалося, що він бачить олив’яні, ґудзикоподібні очі залізного сторожа.
– Кого? – перепитав він повільно. І змигнув, щоб відігнати марево: важкий царський жезл опускається на накрохмалений ковпак, срібні зірки зрошуються кров’ю…
– Її, – безстрашно повторив мудрець. – Твою нову царицю.
Дадон стис пальці, схопивши посох. Його рука може й не підкоритися здоровому глузду; ще секунда – і його рука сама собою нанесе нищівний удар.
– Ти ж скопець (чернець?) – заперечив він глухо. – Нащо вона тобі?
Чистий дитячий лобик чарівника на мить укрився старечими зморшками:
– Ти обіцяв.
Дадон розтяг вуста, посміхаючись:
– Золото. Так?
На вузькі очі чарівника спустилися лисі, майже прозорі повіки:
– Ні. Нам це не цікаво. Ти обіцяв.
…Бризки мозку на бруківці, червоні на білому, неохайні плями на розкішному, але позбавленому смаку одязі…
– Коні, – голос Дадона не здригнувся… Місце… Хоча б придворного астролога? Ти хотів би забезпечити свою старість?
– Я хочу царицю. Ти обіцяв.
Тонка рука на рукаві. Шалене биття маленького дитячого серця. Його сенс, його свідок, осередок кохання і життя.
– Ти з глузду з’їхав, – промовив Дадон, непомітно перехоплюючи жезл лівою рукою.
Червоне на білому. Як полуниця зі сметаною.
– Ні. Виконай обіцянку. Ти дав слово, що…
Зараз жезл ляже на окраєць ковпака. Прямо на окраєць, на шов між жовтою людською шкірою і білою зі сріблом тканиною.
Площа мовчала. У тиші вирізнялося і скрипіння залізного ідола на шпилі, що обертався; між тим Дадон не чув цього через шум у вухах.
…Гришине обличчя з кривавими ямами замість очей. Небо ворушиться крилами – у небі затісно від воронів, суцільний рухливий чорний покров…
…Рваний комір на Тошиній шиї – темно— червоний комір, невміло перерізане горло…
Він не сліпий. Веселковий серпанок, будинок із білих хмар, зараз трісне, зараз подує вітер, зараз повалиться башта (вежа), як марення, вежа його вигаданого життя…
Її очі. Висотуючі душу темні очі. Не залазне опудало на шпилі – людина…
– Чи людина?
– Так. Любить. А значить людина…
– Государ. Госуда-ар…
Як тоді, в наметі, проплакала: «Пожалійте»…
Пожалів би – порубав би. Пожалів би – відразу. Пожалів би…
Чарівник підвів повіки, засліпивши Дадона зеленню очей:
– Ти дав слово!!
…І опустити зараз жезл на твою голову, старий. Однаково не повернути колишній світ, що обірвався зі смертю Тоші та Гриші, не втримати цей, досконалий, як мильна бульбашка, і такий самий недовговічний…
– Бери.
Він почув свій голос збоку, а можливо, це хтось інший байдуже сказав його вустами:
– Бери. Вона твоя.
– Дадон!!
Ні, вона людина. Тільки людський голос може вміщати стільки горя і страху.
– Бери, – повторив він стомлено. Посох висковзнув із пальців і стукнув набалдашником (головкою) об дно карети.
Повіки чарівника задрижали, неприємно нагадавши того пташеня, якого маленький Гриша намагався навчити літати – а він здох, і перед смертю так само кліпав напівпрозорими білими повіками…
Площа ахнула. Сотні людей одночасно зітхнули – і від цього холодний вітер пройшов по обличчю Дадона. Чарівник переможно підкинув руки вгору:
– Моя! Вона моя!
Тонкі тремкі пальці випустили Дадонів лікоть Холодний вітер – і пустий шовковий серпанок, безпорадно повзе до ніг…
Він з ненавистю кинув помутнілий погляд. Шпиль був пустий.
Зараз площа вибухнекриком здивування і жаху. Зараз задзвенять у вухах заздоровне слово, прокляття, розгублені зойки— зараз, але поки тиша, і в тиші – тихий дзвін…
Ці короткі крила були здатні підняти опасистий тулуб. Крихти позолоти, що кружляли в сонячних променях, як сніжинки… І півник кружляє над площею. Сталевий птах літає, струшуючи жовті золоті пластівці, і пластівці летять прямо в розкриті роти…
Залізне чудовисько кружляло над площею, неначе вибираючи й не наважуючись вибрати. Дадонові здавалося, що птах просувається поривчасто, достатньо довго завмирає посеред сірого з просинню неба.
«Ні-ні, тихо, із докором промовив Тоша. – Ні, батьку… Усе не так. Подивися на мене – я розповім тобі…»
«Подивися на мене! – радісно втрутився Гриша. – Подивися, сонце сідає…»
Дадон закрив очі. Там, під повіками, уже ніч. І шовковий серпанок лежить біля ніг, і, мабуть, припавши до нього обличчям, ще можна впіймати аромат… Ніжний, зникаючий, прощальний запах зеленого яблука…
«Подивися на нас, батьку»
Не просіть, хлопці, мовчки благав Дадон. Я не можу дивитися вам у вічі, їх виклювали ворони, та й не насмілився б я. Мій будинок згорів, мій небесний палац забруднений кров’ю, ім’я вашої матері стерлося з мого серця…Той, у ковпаку, ловець душ, знає, що будь-яка людина – сама собі пастка… А вона, пастка в плоті, спокусливе зло, вона носила в собі людину… як плід… Дівчинко моя…
«Батьку, подивися на нас! Тільки подивися!!»
…Старий, нещасний дурень.
Крики, товкотнеча, стогони горлянок, що одночасно хапають повітря. Лисина на велелюдній площі.
Та так ударився об землю, що зовсім злетіли останки позолоти, оголюючи сіру сталь і складний, навіки застиглий механізм.
Кінець
Скафандри[7]
На одній планеті люди ходили в синіх і червоних скафандрах. Ті, які ходили в синіх, ненавиділи тих, хто одягав червоні, і навпаки. Вони воювали між собою занадто довго, і головне, не на життя, а на смерть. Хоча аж ніякої різниці між ними не було, окрім кольору скафандрів.
А один чоловік вирішив відмовитися від скафандра, щоб не ув’язуватися в безглузду війну. Він вийшов на вулицю, як був, – у костюмі.
І задихнувся, тому що на цій планеті не було атмосфери.
Сліпий Василіск[8]
Коли на полігоні торохнуло (гримнуло, зірвалося) втретє, наше село переселили в передгір’я – від колишніх місць далі: Підйомні видали, обжитися допомогли, загалом, не все так погано, хоча чуже місце – воно і є чуже, і колишня хата час від часу та й присниться… Батько мій на старому цвинтарі залишився, у зоні відчуження за колючим дротом, а мати вже тут, на новому поховали. Розлучили їх. Місце гарне – поруч гори. Земля родюча, роботи немає ніякої, тільки город. Зовсім поруч, за перевалом, село василісків – межа їхньої землі кілочками позначена, і камінь стоїть. Лисий такий, у лижному костюмі. Покатався якийсь один на лижах… Не місцевий, місцеві туди не ходять. Немає охочих. Хоча з василісками в односельців саме проблем і не було – вони тихо за перевалом сиділи, поки до них не поткнешся, нікого не чіпали. А не давали спокою лісові побратими, із позаминулої війни в горах застрягли й тільки розбоєм і жили. Жінок, правда, тільки грабували і ґвалтували інколи, зате чоловіків, якщо спіймають, живими не відпускали. Не любили чоловіків, особливо молодих. Через три роки, як переселилися, я закінчив технікум. Маму до того часу вже поховали, повернувся я до сестри. Тобто не зовсім щоб повернувся; вирішувати належало, як далі жити, куди податися, та й узагалі… Сестра зустріла мене на станції; поки чекали на автобус, вона й каже:
– Ти тільки не лякайся. Василіск у мене живе.
Я мовчу. Не було такого, щоб василіски в людських селах жили. Бреше, думаю.
– Не брешу, – каже. – Незрячий він. Сліпий. Його свої ж і витурили. У мене живе. Незрячі – вони безпечні…
Мовчу. Приїхали. Будинок новий, облаштувалася Надійка, затишок створила, нічого сказати, красу навкруги створювати – це вона з пелюшок любила. Тільки я сів до столу – заходить. Боже ж ти мій, височенний, – під сволок, худющий, як вобла, шкіра, як молоко, волосся безбарвне – альбінос… І окулярчики чорні, неначе б на пляжі. Невпевнено так, під стіночкою, хоп – сів на краєчок лави. Придивився я – ну точно василіск. Чистокровний.
– Ну, Надійко, – кажу потім. – Де ж ти таке добро відкопала?
Набундючилася. Сидить, як помідорина, сопить. Як бувало, у дитинстві, коли заскочиш її, що сама зі собою вголос говорить. Була в неї така звичка – піти подалі в поле, із деревами заводити секрети, з мурахами в ігри грати… Сопить.
– Вибачте, – кажу, – якщо щось не так сказав. Тільки дивно мені.
– Дивно, – каже. – Чоловіків у нас обмаль, хто ж із вас у селі затримається… А ти на мене подивися. Красуня, так?
А Надійка, і справді, красуня… Заяча губа в неї від народження. У ластовинні, маленька, руда; мені вона сестра, так я якось і не замислювався…
– А він, – каже, – красень. І сильний. І не п’є… А що незрячий… Так він навпомацки призвичаївся. І корову подоїть, і дрів нарубає… І… І почервоніла дужче.
– Ну, – кажу, – твоє діло. Пробач…
– Пожаліла я його, – каже тихо. – Свої його прогнали. Куди йому? Сліпий…
– Так, – говорю. – Звичайно.
І почали говорити про мене. Де роботу шукати, як бути зараз; Надійка взялася мене вмовляти, щоб залишився в селі. Робота, мовляв, буде, місце хороше, чоловіки дуже потрібні… І Варка сохне за тобою ще зі шкільних років.
Ну, про Варку я й без неї знав… Поговорили.
Другого дня я зустрів Варку. Побачила мене, – ледь із велосипеда не впала – пошту розвозила… Про те, про це, і теж взялася розповідати, як у них тут добре, як чоловіки потрібні; а особливо освічені, і який у неї будинок новий, і моторолер, і авто збирається купити… Розпрощалися. Полетіла на велосипеді так, що вітер засвистів. А я пішов далі. Вулиця нова, будинки однакові, із силікатної цегли. Дерев немає – одні прутики, коли ще виростуть… Житло тепер тут. Батьківщина… Хотів горілки купити – крамниця на замку. А тут і автобус під’їжджає; подумав я, плюнув у пил, поїхав на станцію і купив на останні гроші квиток, на післязавтра – назад у місто… Надійці не сказав нічого. Наступного ранку пішов у гори. Добре. Сонце світить, озеро поруч, на галявинці вівці пасуться, і Надійчин василіск сидить у затемнених окулярах, на сопілці тихо виграє. Краса… А в мене в нагрудній кишені квиток лежить. А якщо, думаю, плюнути й квиток здати в касу? Варка – красуня… Будинок – повна чаша, одна у батьків… Господарство буде, діти народяться, а моторолер я з хлоп’ячих років хотів, мріяв осідлати… Дивлюся на гори й думаю. Раптом – ніби холодом у потилицю. Повертаюся… Як це вони підійшли так близько?! Лісові побратими; нічого не бачу, тільки як ножі на сонці горять. Сталеві леза… Клянуся – нічого розумного подумати не встиг. Знаю, що життя мого півхвилини залишилося, і зовсім нічого не можу придумати, тільки про моторолер Варкин. Що не довелося на моторолері. Ось так. І тут цей перший, який до мене вже з ножем підбігає – цей перший підстрибує якось неправильно й падає мені під ноги, я дивлюся на нього, ніж у руці сталевий, а сама рука… Прожилками вже. Базальт. Я спочатку не зрозумів… Камінь! Камінь! Пам’ятник лежить, руки розкинувши, права нога носком у землю, ліва п’ятою в небо… Ті інші, що позаду бігли, ті раніше за мене все втямили. Вони вже поряд із василісками бік у бік живуть; мить – і нічого немає, тільки гілки на галявині хитаються, та кам’яний чоловік лежить, та окулярчики чорні валяються у траві… А очі в альбіноса червоні. Це потім уже знаючі люди мені сказали, що ніяких незрячих василісків у природі не існує та й існувати не може. А тоді я тільки дивився йому у вічі – та й усе. Свідків, окрім мене, немає; йому ж байдуже, скільки людино-каменів із кручі в озеро кинути – один чи два… І тоді я поліз до нагрудної кишені по квиток. Лізу, а рука тремтить… А він дивиться. Витяг я квиток, показав; дату показав, не кажучи жодного слова. Від’їжджаю, мовляв. Нетутешній я; що мені до ваших справ – ні допомогти, ні завадити… Він подивився на квиток, на станцію призначення, на дату. Підняв свої окулярчики з трави й знову на сопілці заграв. А я пішов назад. І Надійці – Надійці, звичайно ж, жодного слова не сказав! А наступного дня тихенько сів у потяг, Надійці записку залишив… Підло, звичайно… Але… Я ось думаю – а якби в мене цього квитка в кишені не було? І ще – а якби не лісові побратими, не шухер цей – залишився б я у селі? І ще… ніяк не можу зрозуміти. Чому він з нею живе, з рябою, із заячою губою? Що він у ній знайшов?
Словник[9]
Ми зустрілися біля лавочки посеред квітучого парку.
– Бузок цього року пізно, – сказала вона.
Я зосередився, зберігаючи на обличчі розслаблено-непроникний вираз, і відповів:
– Спартак виграв минулої неділі.
– У нас відключать гарячу воду в другій половині червня.
– А у нас – наприкінці травня.
Вона ледь спохмуріла. Повз нас промчав хлопчина на роликах, гуркочучи, мов танкова дивізія.
– Сьогодні зранку великі затори на дорогах, – сказала вона, і я завмер.
Затори? Зранку?
– Мені необхідно зателефонувати, – я відвів очі. – Хвилинку, добре?
Хлопчик об’їхав клумбу й загримотів по алеї. Намацавши в кишені телефон, я відійшов осторонь, за масивну чашу старого фонтана.
Словник був завантажений у пам’ять телефона, та від хвилювання я не потрапляв на кнопки. Плюнув, витяг із пазухи старе видання – товстий, жовтий, розтріпаний томик. Щоб не помилитися, на всяк випадок перевірив усю розмову. «Бузок у цьому році»… так…
«Я почуваюся вразливою. Я хочу, щоб ти зміцнив моє почуття власної гідності за рахунок свого его». «Ти маніпулюєш мною». «Ти не достатньо до мене прихильний. Ти не в змозі зрозуміти мої зашифровані емоційні послання».
«Я з легкістю розумію будь-який твій сигнал. Ти граєшся з моєю глибокою емоційною прихильністю до тебе».
Поки все правильно. Та ось репліка, із розшифруванням якої я не зміг упоратися: «Сьогодні зранку великі затори?…».
«Якщо ти зараз же мене не зрозумієш, я назавжди розірву з тобою емоційний зв’язок».
Здалеку наближається гуркіт і гавкання – невтомний хлопчик катався колами, за ним біг лабрадор у нашийнику й маленька дівчинка з червоним відерцем.
Я визирнув із-за чаші фонтана. Біля лавки не було нікого. Вона пішла.
Якби я вчасно встиг відкрити потрібну сторінку…
Чи якби ми вміли обходитися без словника.
Сніг[10]
Вона розплющила очі. Стеля була висока й дуже біла, схожа на обернене снігове поле. У кімнату заповзав світанок. Котра година?
Вона простягнула руку вправо, де зазвичай стояла тумбочка. Чи комод. Ось, так і є:
Тверда прохолодна поверхня, годинник на ремінці… І ось головне: люстерко і паспорт.
Сіла на постелі. Подивилася спочатку на світле волосся до плечей. Розгорнула жорстку обкладинку й втупилася в паспортну світлину: тут вона молодша років на п’ять, із макіяжем, коротко підстрижена, але, безумовно, це вона і є. Петровська Єва Олександрівна.
Роздивилася; поруч злегка сопів чоловік. Спав на боці, повернувшись до жінки спиною. Його темне волосся ледь поріділо на маківці, і ковдру він натягнув до самого вуха.
Чоловік. Вона заміжня. Останнім часом охололи один до одного. У чоловіка, здається, є хтось (якась) інший (інша)…
Вона оглянула подружню спальню. Добропорядно, хоча трошки запилено. Дві світлини на стіні; традиційні, весільні. Діти є? Вона прислухалася до себе; дітей немає. Ну і добре. Доброго ранку, Петровська Єво Олександрівно.
Учора її звали Олена Людвігівна Петрі. Вона була рудою, вірніше, фарбувалася в рудий колір і працювала секретаркою в медіамагната.
Пам’ять про вчора живе тільки з перших хвилин після пробудження, потім її витісняє щоденний побут. Кожного разу (щоразу) новий. Щоб не збитися, не заплутатися, вона кладе на тумбочку паспорт і люстерко. Де б не лягала спати – у готелі, у тісній самітній квартирці чи подружній опочивальні.
Єва підвелася і підійшла до вікна. Кружляли сніжинки. Горять ліхтарі, хоча майже зовсім видно. Пізній ранок, грудень, на календарі – тридцяте грудня, якщо відірвати листочок (аркушик) – ось так, – настане чотирнадцяте. Сьогодні. Що ж це за місто, у якому я живу?
Мінськ. А вчора був Вільнюс. Позавчора вона була полячкою в маленькому містечку Ольштині, де охайні будиночки та багато озер, а в старому центрі вечорами грає оркестр. Вона вже не згадає, як її звали позавчора і як звали позапозавчора. Було місто Щецин, а перед ним Гамбург, а перед цим Амстердам. Вона точно рухається із заходу на схід, між п’ятдесятою і шістдесятою паралеллю. Куди?
Не можна про це думати. Необхідно сміливо й щасливо прожити цей день, Єво Олександрівно, не варто пам’ятати. Слід вірити, що це всього лише легенький психіатричний розлад. Нікому про це не вартує знати.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
© Марина та Сергій Дяченки, 2002
2
© Марина та Сергій Дяченки, 2002
3
© Марина та Сергій Дяченки, 2009
4
© Марина та Сергій Дяченки, 2002
5
© Марина та Сергій Дяченки, 2009
6
© Марина та Сергій Дяченки, 1999
7
© Марина та Сергій Дяченки, 2009
8
© Марина та Сергій Дяченки, 2000
9
© Марина та Сергій Дяченки, 2011
10
© Марина та Сергій Дяченки, 2009
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги