Господар колодязів

Повз них пройшла руда курка. Мимохідь склюнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче відповіла Аніта.

– А мама є?

– Нема… Слухай, мені справді скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно.

Аніта раптом усміхнулася:

– Та ні, питай, я не боюсь. Якщо не зможу відповісти, так і скажу.

Юстин зрозумів, що хвилюється.

– Твій дім далеко? – почав він обережно.

Аніта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твій дім… там завжди світить сонце?

Аніта подивилася здивовано:

– Ні. Там узагалі немає…

І вона затиснула собі рот рукою.

– А як же ти тоді дивишся крізь скельце? – запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Аніта глухо.

– Це під землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зітхнула Аніта.

– Твій батько…

Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:

– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.

Узагалі нікого. Тільки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.

– Кепсько з торгівлею?

– Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?

– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.

Його немилосердно поганяли.

– Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.

Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».

– Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!

У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.

* * *

– Що ти робиш? – запитала Аніта.

Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.

– Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

– Що?!

Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.

– Що? Ти що, Юстине?

Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.

– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Аніта сіла на траву.

Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

– Рекрутський набір – це в солдати?

– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

Юстин знизав плечима:

– Сподіваюся… Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі – тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти… А так – може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? – схаменувся він раптом.

Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:

– Ти… це…

Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам’ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаєш? – усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.

– Я дурість бовкнув, – зізнався він чесно. – Тобі сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Аніта похитала головою:

– Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лісовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Аніта зніяковіла:

– Ну… Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні…

Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо – ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Аніта. – Бути війні.

Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:

– Здобич чують…

Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.

І ненависть до воронів.

– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.

І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летіли й летіли.

– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.

– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летіли й летіли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!

І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.

Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.

* * *

– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.

Юстин спохмурнів.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дідове око моргнуло:

– А звідки їй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.

– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.

– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.

– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.

Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.

– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.

Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?

А потім не витримав – і повірив сам. І розмріявся.

Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч!

Наступного ранку не було сонця.

* * *

Могила вийшла на славу; Юстину навіть зробилося трошки страшно. Дід ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим ім’ям, бурмотів замовляння, посипав насінням трав – і вже через два дні могильний горбок мав такий вигляд, ніби споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому.

– З весни тебе ніхто з чужих не бачив, – роздумував дід. – Повірять, куди подінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш – на пісок не ступай, лише на каміння… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який запах відбиває, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бійся, сто років проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто років проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кілька днів сонце проглядало хоч зрідка, але все ж проглядало, а Аніти не було і сліду, і у Юстина пошкрябувало на душі. Вигляд власної могили не додавав радості.

Уночі він довго не міг заснути, але не мрії долали його страх. Як тільки темна кімната і дідове сопіння провалилися в нікуди – звідти ж, із нізвідки, виринула Аніта: «Вставай же! Скільки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»

* * *

Дід стояв біля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Біля нього стояло порожнє відро. Ні курей, ні кіз, ні поросяти, ні коня не було ні чутно, ні видно. Перед ґанком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Діду?!

Дід озирнувся – сорочка на ньому була розірвана в багатьох місцях, крізь величезну діру на спині видно було свіжі червоні мітки – поверх старих кийових шрамів.

– Злилися, – насилу вимовив дід. Здорове око його запливло, дід дивився на Юстина крізь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Худобу зі злості забрали. Трохи хату не підпалили… Злилися, загалом. Відчували, що ми їх дуримо.

Юстин допоміг дідові сісти на лавку біля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дід довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всміхнувся, оголюючи рідкі зуби:

– Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.

* * *

Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.

Верхівці більше не показувалися.

Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?

Аніта приходила щодня.

– Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навіщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.

У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…

– Звідки буде? – запитав дід.

– Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.

Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.

* * *

Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…

– Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.

Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.

– Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.

– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

– А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.

– Та вже за сорок.

– Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…

І замовкла.

– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?

– Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.

– У нього є чарівне дзеркало?

Аніта скривилася:

– Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.

– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

– Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму дідові – внук?

– Ну, взагалі-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалі-то я йому годованець.

– А батьки твої…

– Нема, – сказав Юстин. – І не було.

– Гаразд, – Аніта не захотіла далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстину страшенно захотілося помацати її щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи підібганих губ.

– Скажи, – мовив він поспішно, проганяючи геть недозволені думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж ніби як насмішка. Наш би Червонобровий нізащо не попустив…

– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. – Вухатий – він розумний. У нього вуха великі, так він на шоломі собі звелів викувати залізні вуха – ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали… І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня. Він красивий.

У Юстина неприємно дряпнуло всередині.

– Ти його бачила? – запитав він.

– Авжеж, – зізналась Аніта. – Я раніше… Ще до того, як із тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий.

– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своїм?

Аніта раптом розсміялася:

– Так здорово дивитись, як ти ревнуєш… Вухатий – ровесник твоєму дідові, йому теж за сорок. Тільки вигляд має він, звичайно, куди як молодший…

Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання та побої. Він ніколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де виблискує на сонці сталь і відразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де тріщать під кінськими копитами кістки – але повалений знову встає, тому що так треба.

І, звичайно, він ніколи не побачить шатра, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією – не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! – і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним…

Він проковтнув слину.

Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.

Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком – і з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?

– За чим ти зажурився? – запитала Аніта.

– Скажи, – повільно почав Юстин, – а твоє скельце… Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися – звідси? Куди захочеш?

– А куди б ти хотів?

Юстин мовчав.

– Такого скельця немає, – задумливо сказала Аніта. – Поки що – немає… Але ти не сумуй!

* * *

Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин навчив її приманювати ельфушів.

У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще за бджіл і джмелів. На дереві, де по весні пустували ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню та вишні розміром із яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками – за урожай з одного тільки дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто божеволіють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гігантські ці фрукти допомагають від жіночого безпліддя.

Улітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкірці великі й маленькі сердечка. Ловити ельфушів – собі дорожче: вони братолюбні й мстиві й за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то і хату. Значить, завдання розумного садівника – відвадити літунів від саду, заманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де є чому тішити око.

Для приманювання ельфушів, пояснював Юстин Аніті, найкраще годиться дитина років до шести-семи. Відчувши в полі малюка, ельфуші злітаються, як на мед: розсідаються навколо малюка на квіти і на гілки, складають прозорі крильця – і заводять начебто бесіди, тобто дорослому здається, що це просто низка мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли він був маленький і сидів отак у колі тендітних різнокольорових створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами…

Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, але дід скоріше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий… І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком.

І ось, коли небо вже почало сіріти, Юстин і Аніта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч ліхтар із кольоровими скельцями, і Юстин простягнув Аніті манок – тендітну сопілку з крутілкою. Запах вологих трав здіймався до неба; Аніта облизнула губи – серце у Юстина підстрибнуло – і подула; сопілка ніжно заскиглила, крутілка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожній сопілці був особливий проріз, і повітря, пробиваючись крізь нього, по-особливому свистіло…

Аніта манила і манила, і скоро до звичайного шелесту ранкового вітру додався незвичайний – шелест прозорих крил. Ельфушів було багато, штук десять; вони кружляли над ліхтарем, над завмерлими в траві людьми, іноді зіштовхувалися крилами і мало не падали, але вирівнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й підуть танцювати на квітах, збиваючи росу; трапилось інакше. Ельфуші, що злетілися на манок, уперше в житті Юстина – вірніше, вперше відтоді, як йому виповнилося вісім, – зацікавилися людьми.

Небо світилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер – в ельфуша майже не було ваги, але чобітки з підківками лоскотали і дряпали груди. На голові у зеленого ельфуша був жовтий обруч, ніби кільце з голочками, а праворуч і ліворуч від кільця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було бліде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом і маленьким рожевим ротом. Юстин зустрівся з ельфушем поглядом – і мимоволі перестав дихати; смарагдова істота знялася над ним, розчепіривши руки та ноги, ніби обхопивши невидиму мильну бульбашку, і Юстин почув ніби здалеку, ніби з дитинства:

– Тілі-тілі… Гар-рний. Тілі-тілі… Тісто – гар-рно…

Відразу два ельфуші, ніжно воркуючи «тілі-тілі», опустилися Юстину один на груди, другий на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував піднятись, але три інші літуни вилися біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав зав’язки штанів.

– Тілі-тілі… – заклинанням слалося над травою. – Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не опиралася, заворожено всміхалась. Її сукня, розібрана по частинах, вже лежала поруч світлою калюжкою, відразу п’ять співучих ельфушів підхопили поділ її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти.

– Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Від ельфушиного співу каламутилося в голові і бігли мурашки по голій спині, голій до самих п’ят.

Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся набік і погас.

* * *

– Ти знав? Про ельфушів?

– Не знав…

Аніта сміялася:

– Зна-ав… Усе знав…

Юстин обімлів:

– А ти… знала?

– Усі знають, – сміялась Аніта, – що ельфуші клюють на дітей і на закоханих… Я ж бо відразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав.

Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим і дуже дурним. Вони лежали в сіні, під навісом, і Аніті пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами і збирався дощик.

– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очі. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.

…Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були осередком усієї на світі ніжності, у Юстина ніби гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у топленому молоці, і нічого, крім Анітиних зволожених очей, не бачив.

– Тілі-тілі… – ледь чутно співали у вухах зниклі голоси.

По навісу стукали краплі, Юстин плавився в своєму щасті, перебував у своєму щасті, в їхньому спільному, взаємному, помаранчевому і синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватись, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі.

Потім він заснув.

* * *

Тільки через місяць після візиту вербувальників дід відчув у собі досить сил, щоб вийти «в світ». Юстин відмовляв його, але дід був непохитний: вистругав собі палицю, обмотав ноги ганчірками і пішов – до найближчого хутора, за новинами.

Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.

Новин і справді виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам він згинув десь у горах, зірвався з кручі, утікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов до княжої столиці, одним указом позбавив влади всіх княжих радників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх – і вони роз’їхалися по містах і селищах, потрясаючи зброєю та вірчими грамотами, супроводжувані численною похмурою вартою. Ціни на хліб підскочили втричі; народ про всяк випадок зачаївся, припинив усяку торгівлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозуміло, чого від нової влади чекати.

– Тепер вільно можеш ходити, Юсе, – говорив дід, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кінець Червонобрового – на радість, ну його, кровопивця…

Юстин відмовчувався. Розумом тямив, що дід говорить про важливе, але ніяк не міг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хліба й новими намісниками. Йому було навіть образливо, що дід настільки поглинений страшними й радісними новинами; йому навіть страшнувато було від того, що його власні думки зіставлялися з дідовою розповіддю, як небесні хмари – із псовим полюванням у далекому лісі. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…

Усе, що відбувалося в ці дні з ним і Анітою, здавалося йому настільки ж значним, як сонце і місяць. Як небо і яблука. Як жнива.

* * *

Вони купалися на мілині далеко від берега. Разом грілися на плоскому бородатому камені – голяка; це було прекрасно і болісно. Дрібні черепашки впивалися в боки; Анітине волосся впліталось у морську траву.

– Яка безсоромність, – блаженно шепотіла Аніта, дивлячись у небо.

Ніде-ніде на світі не було ні душі.

Дні минали один за одним, як намисто з білих черешень; дні були сонячні, ночі – короткі, ввечері Аніта йшла, щоб повернутися вранці.

– Юсе… – сказав одного разу дід, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворі, під небом, дід на возі, а Юстин під возом. – Ти вже знаєш, хто вона?

– Ні, – сказав Юстин, із якого миттю злетів увесь сон.

Дід посопів; за цим сопінням стояли довгі дні, коли Юстин ішов на світанку і повертався в сутінках; вечори, коли дід зиркав на Юстина, бажаючи і не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помічав цих поглядів і щасливо засинав на соломі, йому снився ранок…