Господар колодязів
– Юсе, – сказав дід, і крізь щілини у возі на Юстина впало кілька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мій одружиться, дружину приведе, будуть діти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже і старий, Юсе. Скільки проживу – невідомо. Ти б запитав у неї – піде вона за тебе заміж? Якщо вона, звичайно, людина?
* * *«Підеш за мене заміж?»
Скільки разів він ставив їй це запитання. То грізно, то м’яко, то благально, то недбало. Скільки разів він питав її – у мріях.
Скільки разів, розкривши рот, він закривав його знову. Вона питала – що? І він відгукувався – ні, нічого…
А потім зарядили дощі на цілий тиждень.
А потім…
* * *– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…
Він протер очі. Була ніч; він здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередодні візиту вербувальників. Що, невже знову біда?!
Але вона не снилася. Вона стояла поруч і трясла його за плече. Уночі! В хаті!
– Що? – запитав він, перехоплюючи її руку.
– Батько все знає, – сказала Аніта в темряві. – Юстине… Тепер або ми тікаємо – або ти мене більше ніколи не побачиш.
– Ми тікаємо, – легко погодився він.
Хоч як тихо шепотілися вони – сопіння діда на лавці припинилося.
– Ми тікаємо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?
– Я здобула інше скельце, – сказала Аніта. – Дві його половинки. Я знаю місце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навіть батько, можливо, не знайде нас… Тільки дивитися треба не на сонце, а на місяць.
Юстин глянув у той бік темряви, де мало бути вікно. Нічого не побачив.
– Сьогодні повня, – сказала Аніта. – Удосвіта вітер розвіє хмари… Тільки я тобі спочатку мушу сказати, хто мій батько. Інакше це буде нечесно.
Юстин не слухав, думав про діда. Про те, що дід ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крім Юстина, у діда немає жодної живої душі. Про те, що скоро осінь, а худобу забрали. Про те, що дід хворий – з його, Юстина, милості.
– Стривай, – сказав він пошепки. – Стривай…
– Ти боїшся?
– Ні! Але я подумав… А як же дід? Чи можемо ми його взяти з собою?
Заскрипіла лавка. Дід поворухнувся. Юстин прекрасно розумів, що він не спить. Слухає.
– Але у скельця тільки дві половинки! – сказала Аніта вже в повний голос. – Тільки дві… Ми підемо сьогодні – або я тебе більше ніколи не побачу!
Юстин мовчав.
– Хто твій батько, дівонько? – тихо запитали з лавки.
– Яка різниця, – пошепки сказав Юстин.
– Велика різниця, – з гіркотою відгукнулася Аніта. – Мій батько… Мій батько – Ос, Господар Колодязів.
Тихенько заспівав вітер у комині. Значить, справді – скоро небо очиститься, вийде місяць.
– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не буває. Аніто, так не може бути!
– Так є, – глухо сказала Аніта. – Я його люблю… Але він – такий, який він є, й іншим бути не може.
Темрява тихо застогнала. Рипнула під дідом лава.
– Я б могла не говорити, – сказала Аніта, ніби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже він шукатиме мене і, можливо, знайде – навіть там. І тоді… розумієш?
– Він не дозволяє нам зустрічатися? – нерозумно запитав Юстин.
– Він вважає, що я маю робити те, чого хоче він, – тихо сказала Аніта. – Він інакше не вміє. Він же Господар Колодязів.
– Не повторюй! – тихенько скрикнув дід. – Не повторюй… Накликаєш…
Вітер у димарі завив сильніше.
– Значить, ти не підеш зі мною, Юстине? – тихо запитала Аніта. – Значить… ми можемо попрощатися?
– Іди, – благала темрява. – Навіщо ти прийшла, дівонько… Навіщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скінчитися – для нього… Навіщо ж ти?
Вітер у димарі вив сильніше, вив, ніби дикий пес посеред кладовища. Уї-і-і…
– Так, – тихо сказала Аніта. – Ви маєте рацію. Звичайно.
Повітря заколихалося; в прочинені двері війнуло протягом. Юстин зісковзнув із печі, перекинув у темряві табурет, метнувся повз лавки – до дверей.
– Ю-усе! – лунало йому вслід.
На вулиці було світліше. На небі, в тому місці, де був місяць, хмари вже світилися білим.
– Стій! – він наздогнав її біля воріт. – Стій… Послухай. Невже ми ніяк не можемо взяти діда з собою?
– Так ти готовий іти зі мною?!
– Піду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовірно, від холоду. – Я вже втік один раз – від вербувальників… Як боягуз.
– І правильно зробив, – заперечила Аніта. – Тебе ж вели не на війну, а на бійню.
– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби діда не було – я б узагалі не думав, пішов би за тобою – і все.
– А якщо батько нас зловить?!
– Не зловить, – Юстин махнув рукою.
– А якщо зловить?
– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене?
Аніта на хвилину замовкла. Потім раптом зчепила пальці:
– Ну ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…
– Відвідувати? – перепитав Юстин. – Тут?
– Авжеж, – Аніта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.
– Так про що ж ми розмірковуємо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…
– Не треба, – Аніта втримала його за руку. – Зараз місяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зі мною – то просто зараз!
– Я йду, – сказав Юстин.
Хмара відсмикнулася вбік, ніби рвана фіранка. Вивільнила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових – і простягнула йому половинку закіптявленого скельця.
Юстин підніс скло до очей. Рука його йшла все повільніше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; йому здалося, що він побачив кільце на білій поверхні місяця, обручку…
Відчуття було таке, ніби падаєш у неглибоку яму. Місяць блимнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам’яні плити. В його руці, як і раніше, жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць…
Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула.
Її пальці вислизнули з його руки – і тоді він розкрив очі.
* * *Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам’яні стіни; повітря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря саду і поля, закашлявся. Погано, якщо це і є те саме місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити…
Аніта стояла поруч – трохи зігнувши коліна і розвівши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина від чогось, ніби він, Юстин, був маленьким, як ельфуш, і міг сховатися за вузькою Анітиною спиною.
А перед Анітою, за три кроки, стояв іще хтось, і навколо нього напівтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.
Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Аніту – але вона несподівано сильно відштовхнула його.
Безлика фігура, що стояла перед ними, випромінювала темряву точно так, як світлячок випромінює світло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – і вкрився холодним потом.
– Якщо ти його торкнешся, я повішуся! – незвично тонким голосом пообіцяла Аніта.
Фігура, яка випромінює темряву, мовчала.
– Я маю право! – майже зойкнула Аніта. – А ти шпигуєш! Ти не маєш права! У мене своє життя! Я людина! Я жінка!
У Юстина підкосилися ноги. Він зрозумів раптом, куди вони потрапили і хто перед ним стоїть.
– Відпусти його, – дуже тихо, жалібно попросила Аніта.
Юстин, стримуючи тремтіння, обняв її за плечі:
– Не…
Він хотів сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», він сам іще не вирішив. Але нічого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотілося.
– Іди до себе, – повільно сказав той, хто стояв перед ними.
– Ні! – крикнула Аніта.
– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.
Аніта втягнула голову в плечі:
– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тільки його торкнешся…
– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв. – А він… Ти ж збрехала йому і не сказала, що його чекає в разі невдачі.
– Я сказала, – прошепотіла Аніта.
Її батько, що виділяв темряву, підвів очі й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на коліна – від раптової слабкості й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутної запаморочливої покірності.
– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду. – Вона сказала тобі, чия вона дочка?
Юстин кивнув, і крапля поту лоскотно прокотилася від скроні до підборіддя.
– Але я ж чую між вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязів, і перевів погляд на Аніту. – Що ти збрехала йому?
Аніта здригнулася. Повільно обернулася до Юстина – бліда, з двома мокрими борозенками уздовж щік:
– Я збрехала тобі про діда. Ти б не зміг… провідувати його. Ти б пішов назавжди. Я збрехала, щоб ти не відчував себе зрадником…
Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотів прокинутися, прокинутися ще раз, на світанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.
– Тепер іди до себе, – жорстко сказав Господар Аніті. – Іди.
Вона згорбилася, притиснула долоні до живота і, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помітними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився їй услід.
Аніта збрехала йому!
«Щоб ти не відчував себе зрадником…» Але ж він був би зрадником!
Він уже зрадник. Бо дід залишився сам… Тепер на віки вічні – сам.
Господар Колодязів ступив уперед. Юстину здалося, що він рухається, мов кругла крапля олії на поверхні води. Що простір поряд із ним м’яко вигинається.
І він заплющив очі, бо йому не хотілося бачити власну смерть. А Господар Колодязів усе стояв і дивився, і нова хвиля покірності в Юстиновій душі піднімалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…
– Так ти знав, проти чиєї волі йдеш? – запитав Господар Колодязів.
Юстин облизнув губи. У роті наростав залізний присмак – ніби він, Юстин, був запряжений і гриз вудила.
– Так.
Господар Колодязів дивився.
– Я не розумію, чому це… проти волі, – із зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумію, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?
Господар Колодязів не відводив погляд – ніби поклав холодну долоню на обличчя.
– Вона людина, – в розпачі продовжував Юстин. – Якщо їй у слід вовчого порошку насипати, то нічого не буде. Значить, вона людина.
Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.
– Вона любить мене, – голосніше сказав Юстин. – Я кохаю її. Чому не можна? Чому не можна її любити? Адже вона людина! Вона… вільна! Ну скажіть, навіщо вам принц?! Тобто навіщо їй принц… Вам же не треба ні влади, ні багатства, у вас і так усе є… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!
– А ти її не знаєш, – несподівано м’яко сказав Господар Колодязів. – Вона зовсім не така проста, як тобі здається… Вона збрехала тобі вперше, але не востаннє.
– Не кажіть так про неї, – попросив Юстин.
– …І вона знала, що провести тебе туди, куди їй хотілося – через місяць, – їй скоріше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.
– Це неправда, – сказав Юстин.
– Що неправда?
Юстин мовчав.
– Не бійся, – мовив Господар Колодязів. – Ти помреш миттєво і безболісно.
* * *Навколо, наскільки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидів на круглому стовпі, верхівка його була ніби кам’яний острів у морі порожнечі. Юстин сидів у самому центрі маленької тверді, скорчившись, підтягнувши коліна до живота. Сидів і думав над словами Оса, Господаря Колодязів.
Аніта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцінила можливості свого скельця…
«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що він із нею зробить? Відшмагає? Юстин криво посміхнувся. Вбивати ж він її точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на місяць через осколок скла…
Але вона ж попереджала! А Юстин у відповідь сказав: «Я пішов би з тобою на край світу». Тоді вона збрехала, що він зможе провідувати діда…
Ос, Господар Колодязів, теж збрехав. Аніта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказані, вони руйнують довіру зсередини.
Юстин міцніше обхопив коліна. Про що він шкодував найсильніше? Про життя? Дурниця! Було шкода діда, який залишився зовсім сам, і шкода, що ніколи більше не доведеться поцілувати Аніту.
Іноді він питав себе – а може, він уже помер? Може, після смерті кожна людина виявляється ось так, на самоті, на вершині кам’яного стовпа? Наодинці зі своїми спогадами?
Він згадував кольорових ельфушів. Дотик ажурних крилець. «Тілі-тілі». Запах трав. Запах Аніти.
Він заплющував очі й намагався заснути – але хіба можна спати на вершині велетенської колони? Так, гляди, й скотишся вниз і летітимеш, не знаходячи опори й смерті, багато сотень років…
А потім темрява біля нього загусла, і з нізвідки з’явилася фігура, що пливе через простір, ніби крапелька олії по воді. І Юстин зрозумів, що він усе-таки ще живий і що це – ненадовго.
– Я покарав свою дочку, – сказав Ос, Господар Колодязів. – Але під час покарання з’ясувалися нові обставини. Ходи-но сюди… Юстине.
Юстин здригнувся від звуку свого імені; кам’яний стовп зник. Тепер він стояв посеред круглої зали, можна було бігти праворуч і бігти ліворуч без остраху впасти в темряву – але Юстин залишився на місці. Тільки з деяким запізненням розкинув руки, балансуючи посеред виниклої – і зниклої – безодні.
– Вона в тебе не на жарт закохана, – сказав Господар гидливо.
– Так, – погодився Юстин. – І я теж люблю її. Я… дозвольте попросити руки вашої дочки.
Ос довго дивився на Юстина, а потім зареготав. Це було страшне і відразливе видовище; Юстин утягнув голову в плечі. Невже Аніта справді – його дочка?!
– А хто була мати Аніти? – запитав Юстин пошепки, сподіваючись, що сміх Господаря заглушить його слова. – Ви люби-ли її?
Господар обірвав свій сміх. Під поглядом його Юстину захотілося стати плоским, як малюнок на стіні. Погляд розмазував і сплющував; негайно треба було щось придумати, якусь хитрість, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду замислився, хоч на мить відвів очі…
– Ви можете заглянути в майбутнє? – майже вигукнув Юстин. – Ви можете? Ну, подивіться туди – і побачите, що буде, якщо ви мене не вб’єте, а дозволите одружитися з Анітою!
Господар посміхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом.
Ос повільно рушив крізь простір, огинаючи Юстина, і пітьма рухалася за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязів, на кам’яних плитах підлоги виступав іній.
– Майбутнього не існує, – сказав Хазяїн якось навіть сумно. – Усі ці ворожки, чаклунки, що заглядають у майбутнє… Його немає. Воно створюється кожної хвилини, секунди, зараз. Показати, як це буває?
Юстин мовчав.
– У тебе є монетка? – м’яко запитав Господар.
Юстин поліз у кишеню штанів. Негнучкими пальцями витягнув єдину монетку. Мідний гріш.
– А ти не бійся, – все так само м’яко вів далі Господар. – Дай її мені.
Юстин підніс руку – і впустив мідяк у простягнуту темну долоню.
– З одного боку тут одиниця, з другого – профіль Червонобрового. Усього лише дві сторони. Я кидаю монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб’ю тебе, як обіцяв. Якщо випаде одиниця – я поверну тебе в те саме місце, звідки Аніта тебе висмикнула.
– І дозволите з нею одружитися? – швидко запитав Юстин.
Господар посміхнувся:
– А ось це трапиться, якщо монетка стане на ребро.
Юстин опустив голову.
– Зараз майбутнього немає, – продовжував Господар. – Його не буде зовсім, якщо випаде орел. Якщо решка – ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутнє», про яке ти говориш, від цього не з’явиться. Сам будуватимеш своє «сьогодні» та згадуватимеш своє «вчора»… Майбутнього немає. Зрозумів?
Юстин мовчав.
– Я кидаю, – сказав Господар.
Мідна монета летіла метушливо, занадто швидко, без належної урочистості. Тьмяно брязнула об кам’яну підлогу, підстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоїлася.
– Тепер подивись, що там випало.
Юстин стояв, не рухаючись.
– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж мені… Через таку мализну.
Юстин підійшов до місця, де лежала монетка, замружився; накрив мідяк долонею.
– Майбутнього все ще немає, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирішено… Отже?
Юстин прибрав долоню, заздалегідь знаючи, що побачить гордовитий профіль із кривим, як у відьми, носом – профіль мертвого тепер Червонобрового.
Він помилився. Монета впала одиничкою догори.
Частина друга
На возі жовто-рожевою гіркою лежали яблука. Окремо – гігантські, з тих яблунь, де танцювали по весні ельфуші. Окремо – звичайні, але теж дуже великі, чисті, без єдиної червивинки. Світало; Юстин виїхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.
Наближалася осінь. Шкапа, позичена у сусідів із хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла непоквапно – Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовірно, якраз таким прогулянковим кроком вони і походжають…
На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталось у сірі сутінки дня, що наближався.
Перед в’їздом до міста Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолясті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини.
…Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівний білий круг, і щоразу залишався на тому самому місці, тільки одного разу, зопалу виклавши всі відомі йому заклинання, при погляді на сонце відчув ніби удар по потилиці, впав і не відразу підвівся.
Дід спершу вмовляв його і втішав. Потім мовчав, удаючи, що нічого не сталося. Потім – це сталося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло – дід раптом збожеволів. Він, хто ні разу в житті не підвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався і навіть замахувався на Юстина.
Юстин став цілодобово пропадати на березі, у полі або в саду. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок – та, ледве угледівши Юстина, кидалися врозтіч.
Дід затих. Перестав сварити Юстина, узагалі перестав із ним розмовляти. Сильніше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осінь…
Юстин важко виліз на віз, погасив ліхтар. Було вже зовсім світло, слід було поспішати – але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, закинувши руки за голову, просто на яблука.
Білі яблука були холодні, ніби з льоду. У крапельках роси.
Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був – як дотик живої шкіри.
Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою…
Юстин знав, що мине рік, два – і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати…
Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.
* * *Ярмарки змінювали один одного; пора стояла гаряча, тільки встигай. Юстину щастило – він продавав дорого, купував дешево, скоро у діда у дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, і не молоду. На сусідньому хуторі сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзліше, приніс додому і назвав Вогником. Дід ночами безперервно варив зілля в казані – ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує і передбачати його – тільки час утрачати.
Але не сказав.
Одного разу вночі Юстин прокинувся від того, що дід стояв над ним зі свічкою. Юстин розлютився і мало не образив діда грубим словом, але втримався.
– Юстинку, – сказав дід, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на пальці. – Ну, повір ти старому…
– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дід збожеволів од переживань.
– Будь він проклятий! – тонко скрикнув дід. – Чаклуни ж, хоч які могутні – із людей усе-таки, і ясно, чого від них чекати… А цей – ти знаєш, яких колодязів він Господар? Не знаєш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязів… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам біди, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу – так хоч повір старому, повір, га?
Із здорового ділового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.
На його пам’яті дід не плакав ніколи.
* * *Того, що сталося в самій середині осені, ніяке дідове ворожіння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів – майбутнього немає…
Юстин був удома – розвантажував віз дров, який удалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тільки тоді, коли вершники були вже зовсім близько.
П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.
У кожного на поясі була шабля.
Юстин як стояв перед стосом дров – так і опустив руки, і дрова викотилися на землю з дзвінким, якимось навіть музичним стуком.
– Відчини ворота, – звелів старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.
Юстин підкорився. Два вершники в’їхали на подвір’я і спішилися; троє залишилися зовні.
Старший витягнув із-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:
– Як звати?
– Мене? – з жахом запитав Юстин.
Стражник підвів на нього світло-блакитні каламутні очі:
– Мене я знаю, як звати… Тебе, ховраше!
– Юстин…
Стражник знову зазирнув у свій папір,
– Ага, – сказав задоволено. – Недарма, значить, у таку далечінь перлися…
З хати вийшов дід. Вийшов – і ніби вріс у поріг.
– Років тобі скільки? – вів далі допит стражник, не дивлячись на діда.
– Вісімнадцять…
– Ага! – повторив стражник ще більш задоволено.
– В армію? – слабо запитав дід, притримуючись рукою за одвірок.
Володар паперу нарешті помітив його. Поманив негнучким пальцем:
– Іди сюди, старий…
Дід мало не впав, спускаючись із порога. Юстин кинувся до нього, підхопив під руку.
– Родич він тобі? – запитав стражник, коли дід і Юстин, що підтримував його, зупинилися просто перед ним.
– Ні, – сказав дід, не опускаючи очей. – Приймак.
– Це молодець, що не брешеш, – похвалив стражник. – Де взяв? Як звали бабу, яка тобі його принесла?
– Фрина-гусятниця, – насилу вимовив дід. – Пане мій, помру без нього. Не забирайте.
Стражник не звернув на його слова ніякої уваги.
– А ця Фрина була мати йому?
– Ні. Мати його померла.
– А батько?
– А батька не знаю.
– Скільки йому було, коли ти його взяв?
– Рік йому був… Пане, не забирайте! Він хворий…
– А ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Він здоровіший за нас усіх, он який рум’яний…
І перевів погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі – в усякому разі стражник гмикнув:
– Ну, тепер він злякався… А то червоний був, як дівка.
Юстин мовчав.
Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикінчили, марно діда ледве не забили до смерті… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязів каже – немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується – чому бути, мовляв, того не минути…
– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.
– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сідло сядеш. За спину. Зрозумів?
– Куди? – ледь чутно закричав дід. – Не пущу!
– Ти, старий ховраше, під копита не лізь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…
І обернувся до Юстина:
– Що став?
…Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовтались у повітрі; кричав услід дід, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…
А кінь пустився риссю – і скоро не стало видно ні хати, ні паркану, а тільки спина, перетягнута шкіряним ременем, спина – і трошки неба.
* * *Відстань, на яку Юстиновій шкапі потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали граючись. Один раз зупинилися біля колодязя – умитися, напоїти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хліба, він відкусив раз – і не зміг більше їсти.