Ясного липневого дня алеею Гiмназистiв, що розрiзае навпiл колишнiй Бiбiковський бульвар, йшла трохи дивакувата руда пан ночка.
Дивакуватим був ii погляд – вiн то зацьковано стрибав, боязко вивчаючи тих, хто йшов назустрiч (причому статечно-лiтнi чоловiки чомусь не цiкавили панночку зовсiм, а ось дами, незалежно вiд вiку, пiдпадали пiд миттеве опромiнення сiро-зелених очей), то гордовито промальовував фасади будiвель по лiвий бiк з любов’ю хазяйки, яка готуе свiт до капiтального ремонту.
Руда дiловито промацала поглядом смарагдовий будинок-«шкатулку» – единий у Киевi, прикрашений лiпниною з порцеляни.
Подумки домалювала вiдсутню вежу до фасаду будинку 18 – колишньоi 2-i гiмназii, де навчався в пiдготовчому класi Мiша Булгаков i служив на посадi регента хору його рiдний дядько Булгаков С. І.
Поклала руку на груди, де, на шнурку, пiд сорочкою, висiв не хрест, а дивовижний ключ вiд 13-го будинку…
А крокiв за десять повела себе й зовсiм дивно.
Рiзко спинилася, i на ii круглому обличчi з’явився симптоматичний вираз, який бувае в iндивiдiв жiночоi статi, що несподiвано й незаплановано зустрiли на шляху головного чоловiка свого життя, котрий уже покинув iх болiсно й назавжди.
Ось тiльки нiяких чоловiкiв на шляху рудоi не спостерiгалося.
За низькою огорожею алеi, сяючи сiмома золотими й синьо-зiрковими банями, стояв Найпрекраснiший у свiтi Володимирський собор!
Руда вп’ялася в нього вiдчайдушно-страдницьким поглядом.
Але на цьому дива не скiнчилися.
Точнiсiнько цiеi самоi митi на початку алеi з’явився ще один жiночий екземпляр – довгоногий, гордовито-вродливий i по-липневому напiвголий. Екземпляра супроводжував чоловiк, який дивився на оголене, перекреслене вузькою смужкою бретельки плече своеi супутницi так, нiби жадав вiдкусити вiд нього бодай шматочок.
– Я тобi сто разiв казала, це був звичайний дiвич-вечiр! І якщо ти поводитимешся, наче iдiот… – роздратовано вичитувала су провiдника дiвчина, не зважаючи анi на його обожнювання, анi на нього самого.
І поперхнулася, побачивши руду.
– Аллочко, ну зрозумiй… – заскиглив хлопець.
І замовк.
Забувши про чоловiка, якого щойно виховувала, довгонога попрямувала в бiк рудоволосоi. Пiдiйшла до неi дрiбними, несмiливими кроками, подивилася iз нiчим не пояснимим захопленням на ii двадцятирiчноi давнини смугасту чоловiчу сорочку, пораненi дiрками дешевi джинси й раптом переломилася перед тiею навпiл у незрозумiлому й низькому поклонi.
– Слава Вам, Ясна Киевице! – пробелькотiла вона сповненим глибокоi поваги голосом.
Руда здригнулася.
Озирнулася.
Глибоко й нервово засунула руки в кишенi змучених джинсiв i, буркнувши нерозбiрливе «драсте», ганебно помчала геть.
– Хто така? – Чоловiк стояв за спиною своеi дiвчини, приголомшено скосившися в бiк задрипи, що втiкала. – Вигляд у неi бомжацький.
– Мовчи! – зло шикнула дiвчина. І злiсть ii була адресована тому, хто питав, його реплiцi, побаченiй ним неприемнiй для неi мiзансценi, – проте з повагою обминала рудоволосу. – Ти не знаеш, хто вона. Ти живеш у ЇЇ Мiстi!
– Отже, на порядку денному у нас три питання. Перше: чи можемо ми чаклувати для власних потреб.
Вимовляючи цi казеннi слова, чорноволоса дама застигла в рамi балконних дверей, розчинених у сонячний, шелестливий Ярославiв Вал.
Внизу, вулицею, у руслi якоi пролягав у ХІ столiттi високий вал, зведений Ярославом Мудрим, котрий хотiв захистити свiй стольний град вiд ворогiв, йшли неспiшнi кияни, що зовсiм не замислювалися анi про походження назви вулицi, анi про те, хто мешкае в кораловiй вежi будинку-замку на Яр Валу № 1.
У Вежi мешкало шестеро.
Вилизана (власним язиком) найбiлоснiжнiша кiшка Беладонна, що сидiла за два кроки вiд казенноi дами й цiлком серйозно дивилася на ту, яка промовляла. Величезний i схудлий кiт Бегемот iз розбiйницькою мордою й надiрваним вухом, що вмостився осторонь, зневажливо повернувшись до теплоi компанii задом. І кругла руда кицька на iм’я Ізида Пуфик, що вляглася, наче розгодована горжетка, на шиi усмiхненоi, смiшливоi дiвки.
Розгодована горжетка чимось невловимо нагадувала свою хазяйку – кричущу бiлявку – крутогруду, круглооку й круглоносу. А от руда панночка в смугастiй сорочцi, що сидiла поруч iз бiлявкою, здавалася цiлковитою протилежнiстю сусiдки.
Та й взагалi, всi три жiнки – брюнетка, бiлявка й руда, що зiбралися в круглiй кiмнатi Вежi, – були цiлковитою протилежнiстю одна одноi, й сторонньому спостерiгачевi важко було б намислити причину, здатну об’еднати в одне цiле подiбний трiумвiрат.
– …Зокрема, чи можу я завдяки магii збiльшити прибуток моiх супермаркетiв? – Голос чорноволосоi Катi лунав владно, i ii голосу пасувала владнiсть, а iй самiй зовсiм не до лиця були золотi окуляри з вузькими, «зiщуленими» скельцями.
Зрештою, якщо не зважати на цю неважливу деталь, обличчя Катерини Дображанськоi було таким вродливим, що в того, хто бачив ii вперше, зникали бажання й думки.
Розлiт ii брiв, розрiз очей, примхливий вигин губ вкарбовувалися в пам’ять, наче тавро в шкiру раба.
Проте бiловолоса Даша Чуб, на прiзвисько Землепотрясна, сповiдувала принцип: «Ми – не раби, раби – не ми!»
– Не можеш! – безапеляцiйно заявила вона. – Я вже повiдьмувала для власноi потреби. Всi пам’ятають, чим мое вiдьмування скiнчилося. Три аварii й один труп!
Круглобока, кремезна й пружна, як м’яч, Даша викликала непереборне бажання вщипнути ii за смачний бочок.
Їi усмiшка заражала, манери – лякали, а вбрання викликало подив. Окрiм рудоi кiшки Землепотрясну прикрашало безлiч заманливих цяцянок i мiнiмум одягу. Точнiше, на Дашi було лише старе простирадло, зав’язане на шиi хрест-навхрест.
Однак на ii руках дзвенiло не менше двадцяти золотих браслетiв, на шиi лежало чотири намиста iз золотих дукатiв, у вухах висiли величезнi сережки, народженi в епоху Киiвськоi Русi. Бiле волосся, заплетене в сотню пухких папуаських кiсок, виблискувало золотими шпильками.
– Другий труп був би твiй, якби Маша тебе не воскресила, – скривилася Чуб у бiк вродливоi Катi й перевела погляд на третю.
На тлi яскравоi бiлявки й дивовижно вродливоi брюнетки Маша Ковальова, руда й похмура, здавалася зовсiм непримiтною.
Із високим готичним лобом, iз золотими бровами, що за кольором майже зливалися з пергаментною шкiрою, з очима, сповненими запитаннями, на якi не варто знати вiдповiдi, вона викликала почуття знiяковiлого нерозумiння.
Руда сидiла на краечку дивана, зсутулившись й опустивши очi долу, наче зсередини ii роздирало нерозв’язне й гнiтюче щось.
– Так, можемо, – вiдчужено сказала вона. Й коротко пояснила: – Я вважаю, що ми можемо вiдьмувати.
– Ти чьо?! – обурилася Землепотрясна Даша. (Голосно чьокать з будь-якого приводу було однiею з невикорiнних Дашиних звичок!) – Ти чьо, Машо, зовсiм раптом того? В усiх фiльмах вiдьмам забороняеться користуватися чаклунством для особистоi вигоди.
– Ми – не вiдьми. Ми – Киевицi, – сказала Маша. Вона дивилася на своi зчепленi в «замок» руки, стиснутi мiж колiнами. – Наша влада – хист, такий само, як i будь-який iнший. І забороняти нам користуватися своiм хистом для особистих потреб так само абсурдно, як забороняти письменнику вести особистий щоденник, а балеринi танцювати на дискотецi для власного задоволення. Ми можемо робити все, що забажаемо. Просто ми маемо не чинити зла як у магii, так i без неi, маемо не вiдбирати в когось щось, маемо не вiдьмувати потайки одна вiд одноi. Але менi невтямки, чому якщо я боюся висоти, то не можу скористатися закляттям «Рать» проти страху? Або полегшити за допомогою замовляння «Сет» пологи… дружинi свого брата.
– А у твого брата дружина чекае на дитину? – зацiкавилася новою темою Землепотрясна.
– Чу-до-во! – сприйняла озвучену тезу Катя, виявивши захоплення як Машиним висновком, так i тим, як до нього дiйшли.
– Ну, якщо в такому планi, я теж не заперечую, – сказала Чуб.
Із чого мiй читач без великих зусиль може зрозумiти: руда, сумна й непримiтна Маша й була тим единим, що пов’язувало несумiсних Дашу й Катю.
Окрiм…
