Постріл в Опері
Чорний кіт Бегемот глухо нявкнув і кинувся під ноги тій, що прийшла. Даша розкрила рота. Маша заклякла, дивлячись на непрохану гостю, що не могла прийти сюди.
Увійти до Вежі Києвиць могла лише Києвиця!
Істота ненависно посміхнулася й зробила крок до кімнати.
– Я не бажаю вам здоров’я! – вимовила вона, з насолодою промовляючи кожну букву.
І Маша зрозуміла: ця незвична фраза – не що інше, як вивернуте навиворіт «Здрастуйте!».
– Хто ти така? – суворо спитала Катя.
– Як ти сюди потрапила? – вихопилося в Чуб.
Чужинка по черзі обвела їх усіх поглядом, націлюючись на кожну так, наче розмірковувала, як би зручніше їх ударити.
Вона була страшенно юною (якщо не сказати іще маленькою), такою, що навіть двадцятидворічна Маша могла б дивитися на неї з висоти життєвого досвіду.
П’ятнадцять-шістнадцять.
Худа мов тріска. Чорноволоса. Гостроока. Різка. Здавалося, вона складалася із самих гострих кутів. Гострі стегна, затягнуті в чорні брюки. Маленькі гострі груди, притиснуті майкою з надписом «Very bad», і перевернутий сатанинський хрест на ланцюжку, що завмер на шиї…
Але Маша знала: перевернутий хрест символізує аж ніяк не Сатану.[3]
– Я – Акнір! Дочка Килини. Її Наступниця! – Губи гості були промальовані чорною наче смола губною помадою. – А це – мій будинок!
– Це будинок Ясних Києвиць, – сказала біла кицька.
І вона була першою і єдиною, хто знайшов, як заперечити непроханій.
– Наступниця! Прийшла Наступниця! – загорлав кіт Бегемот, пристрасно тручись усім тілом об ноги Акнір.
– Я Наступниця моєї матері! – з пафосом прогарчало дівчисько. – А вони – сліпі! Зі сліпою кров’ю! А ви – зрадниці! – Вона з огидою копнула повітря ногою в бік білої кицьки. – Ви зрадили мою матір!
У неї були незвичні чоботи – підбиті довгими ножами.
Їхні леза виступали з-під чорних обрублених носів, і ножі – Даша могла заприсягтися в цьому! – були заточені, наче бритви.
Ці чоботи найбільше лякали Дашу. Лякали незрозуміло й нелогічно, бо сама малолітка, із спотвореним гримом обличчям а-ля Мерилін Менсон, викликала в Землепотрясної Даші тільки презирство.
«Ще б пак! – нервово крякнула Чуб подумки. – Для того щоб забити таким взуттям до смерті, досить одного точного удару».
– Ану ноги геть від наших кицьок! – вигукнула вона про всякий випадок.
– Не бійся, не чіпатиму, – сплюнула Наступниця. – Я поважаю закон! Берегині Вежі – недоторканні. – У її фразі вчулася єхидна посмішка. – Я поважаю закон, – повторила вона. – А ви навіть не чули про нього!
– Вони врятували Місто! – сказала Беладонна.
– Начхати! – скипіла Акнір. – Наступниця – я! І є закони. – Вона звела догори розчепірену долоню, наче збиралася присягнутися на Біблії. – Закон перший: Києвиця має передати владу за власним бажанням! – загнула вона великий палець з неакуратно нафарбованим чорним нігтем. – Закон другий: Наступницею може стати лише відьма з діда-прадіда! – Підмізинний палець притулився до долоні. – Закон третій: нову Києвицю має затвердити Суд по обидва боки руки! – Їі мізинець ліг поруч із підмізинним, а вказівний та середній розчепірилися, утворивши латинську «V» – символ перемоги й диявольських рогів. – Ви порушили всі три! Всі три правила! Суд ніколи вас не затвердить!
– Який іще суд? – поцікавилася Катя.
– Між Небом і Землею!
– Боюся, – Катерина адресувала Акнір підкреслено люб’язний погляд, зовсім не приховуючи ані фальші своєї люб’язності, ані радості перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабаші всі визнали нашу владу.
– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була істерика! Ейфорія! Всі раділи, що врятували власну шкуру. З радощів вони коронували б навіть пень. Проте існує закон. І він для всіх!
«Ти його закон, але є закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Києвиць.
Про що попереджала Василиса, стало більш-менш зрозуміло.
– Ані… Даруй, я не запам’ятала ім’я, – почала Ковальова.
– Акнір! – гаркнула Акнір.
– Акніро, ми тебе розуміємо. Ти втратила матір. – Маша підвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.
– Що?!!!
Обличчя дочки Килини спотворилося від ненависті й болю.
– Ти розумієш мене? – прошипіла вона, захлинаючись злобою. – Розумієш?! Ви вбили її! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумієш?!!! Ви – люди. Сліпці! Ви – вже трупи! Вам зі мною не впоратися навіть утрьох!
Вона задихалася, не вміючи розподілити свою злість на слова.
Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому віці, коли святого нема й ти сам наділяєш усе, що існує, новими іменами, вважаючи їх єдино вірними.
І якими іменами Акнір наділила цих Трьох, здогадуватися не треба.
– Убивці! Самозванки! Людське бидло!
– Акніро, ми не вбивали її… – Маша відчайдушно жаліла цю дівчинку, яка кричала. – Ми захищали Місто. Ти ж знаєш це? Правда, знаєш? Тобі все розповіли.
– Ви отримали її владу випадково! – стрімко зіскочила з вбивчої теми дочка Києвиці. – Мати віддала вам її проти волі. Вона ніколи б не віддала її вам за власним бажанням. Вона збиралася віддати її мені!
Маша заплющила очі, пригадуючи страшну мить.
Божевільна від шаленої муки жінка, що повзала стелею «Центра старокіевскаго колдовства на Подолъ»:
«Вам?! Я маю віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»
– Може, й збиралася, – сказала Катя, і її голос пролунав на подив рівно й спокійно. – Ось тільки віддала її нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсі, що відбувається з відьмами на момент смерті?
– Моя мати – не відьма. Вона – Києвиця!
– І з Києвицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й відчувають пекельний біль доти, поки не передадуть свою силу іншому. Й ніхто не забороняв твоїй матері повзати стелею без кінця, страждати, потерпати від болю й чекати на тебе день, два, три – це був її особистий вибір. Але вона зробила інший – полегшила собі смерть. І віддала силу нам. Трьом. Така була її воля!
– Логічно, – сказала Маша.
(«Логічно» було улюбленим словом Ковальової й найвищою мірою істини!)
Акнір люто пошматувала Катю очима й задихала так часто, що стало зрозуміло: невідомий Суд між небом і Землею, яким погрожувала Наступниця, точно візьме до уваги Катин аргумент.
– Вас усе одно не визнають! – завила Акнір. – Ви – сліпі! За тисячі років влада жодного разу не передавалася сліпим. Наступницею може стати лише відьма по крові!
– Але їх Троє, – заперечила Беладонна. – Й існує пророцтво. «Коли до Міста втретє прийдуть Троє…»
– Це випадковість!
– А от нема випадковостей, – муркнула біла кицька й презирливо почухалася.
– Плювати! – затупотіла ногами Акнір. – Нехай їх Троє. Вони – сліпі! На це не зможуть заплющити очі! Й тоді Суд призначить бій. Поєдинок!
– Бій?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна відвідувала закритий боксерський клуб.
– І вони програють! – Акнір схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що ні чорта не знають!
– Та чорта ми точно знаємо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоєї чортової матері!
– Не чіпай мою матір! – оскаженіла Акнір. – Еб ворст інк! – незрозуміло прокричала вона, націлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалі можеш? Ти – косматочка?
Даша із сумнівом труснула стокосою зачіскою, підозрюючи, що Акнір натякає на її шевелюру, проте не розуміючи, чи намагається вона тим самим її образити.
– Ти – гадуниця?
А це вже було явною образою!
– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!
– Ти – обертиха?
– Сама обертиха!
– Вона питає, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.
– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!
– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!
Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.
Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.
Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.
А Акнір, зробивши мудрований повітряний пірует, безславно впала на підлогу, зчинивши неабиякий гуркіт.
Скрикнувши, Маша похопилася до неї.
Дочка Килини лежала, звівши до лоба сповнені жалості очі.
– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.
– Корінь! Дайте їй чортів корінь! – запанікував чорний кіт Бегемот і в три стрибки метнувся з кімнати до коридору.
Маша побігла за котом. Даша – за Машею.
Кіт уже підчепив пазуристою лапою двері господарчої шафи, де зберігалися численні банки й пляшечки, що залишилися від передчасно померлої Килини.
– Верхня полиця! – нявкнув кіт.
– Катю! Драбину! – Даша побігла до кімнати.
Хмурячись на скімлячу воїтельку, Дображанська без особливого бажання підхопила важку спіралеподібну драбину, що жила біля книжкових полиць.
– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.
Даша підхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрібненькими кроками, Троє насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сім-десять по тому, хвилюючись і перекидаючи випадкові банки, Маша відшукала на верхній полиці бляшанку з биркою «Корінь чортів».
Та коли трійця повернулася до круглої кімнати, підлога була незаймано вільною – Акнір, яка щойно вдарилася, розчинилася в повітрі. А там, де стояла спіралеподібна драбина, опинилася дуже несподівана річ.
Книжкова шафа, що насправді виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденої схованки, Троє побачили простору комору.
– Тут ціла кімната! – здивовано ухнула Даша. – Ця мала намагалася в нас щось поцупити. Проте не встигла.
Землепотрясна підняла зошит, розпластаний на підлозі, з нитяним «язиком» закладки. До «язика» був прив’язаний великий давній ключ.
– Паскуда малолітня, – охарактеризувала зниклу Катя, відчиняючи шафу-дверцята ширше.
Ліворуч розмістився розлогий і різномастий гардероб.
Щільно спресований одяг, наче позичений із костюмерної якогось театру. Чорна чернеча ряса поряд із манірно-ліловим боа. Золотокняжа сукня з важкої, підбитої хутром парчі й з оборками, ніби кремове тістечко, легковажно-рожевий капот, що притулився до смугастого піджака Остапа Бендера. Нагорі, на антресолях, навалені піраміди картонок з капелюхами.
Праворуч комору посмугували дерев’яні полиці.
Одна з них була забита товстими «цеглинами» пачок із грішми – «цегляна кладка» була нерівною: хтось поспіхом схопив кілька штук.
– Вона вкрала в нас гроші. – Катя взяла до рук важку й довгу «цеглину». – Але вони старовинні. – З верхньої купюри на Катерину Михайлівну дивилася одутла Катерина ІІ. – Навіщо вони їй потрібні?
– А тут якась математика дика. – Даша гортала зошит, що його підняла з підлоги. – Цифри. Формули. Повна хрінь.
– Ні! – голосно сказала Маша. – Вона в нас щось украла! Щось дуже важливе!
– З чого ти взяла? – Даша Чуб опустила зошит.
– Чому ти так вважаєш? – Катя забула про тезку-імператрицю.
– Погляньте! – драматичним жестом Маша вказала їм на коминкову полицю.
– О Боже! – трагічно зойкнула Даша. – Знову! Тільки не це!
Розділ другий, у якому оголошують війну
Брикси – давній обряд виконання чоловіком будь-яких забаганок і побажань дружини в день Петрівок… цього дня київські відьми вирушали на шабаш, а «простим смертним киянкам дозволялося трохи відвести душу на своїх чоловіках і показитися».
Журналіст С. Ярон стверджував, що бачив брикси в Києві ще 1880 року. «Процесія складалася з того, – писав він, – що молодуха сиділа на санях, які тягнув її чоловік, спонукуваний довгою гілкою ліщини. Вирушали зазвичай до корчми, але молодуха вимагала горілку для себе й наказувала випити її в тому місці, де вона за бажає».
Анатолій Макаров. «Мала енциклопедія київської старовини»– Це неабияка честь для мене, Ясні Києвиці!
Василиса Андріївна з цікавістю нишпорила очима по круглій кімнаті Вежі, й захват посвяченої, що оселився на її обличчі, свідчив яскравіше за слова: вона допущена сюди вперше.
– Запрошення до Вежі Києвиць – мрія кожної київської відьми, – зізналася вона, приймаючи пропозицію присісти на диван. – Навіть Хазяїн бував тут не часто.
Але її дифірамби не стали бальзамом навіть для погордливої Каті.
– Однак ця шмаркачка зайшла до нас, як діти заходять до школи! – сказала та. – Як вона примудрилася сюди зайти? Я розумію, вона – дочка Килини й знає пароль. Але ключ… Я гадала, що ключів лише три.
– Та не було в неї ніякого ключа! – втрутилася Землепотрясна Даша. – Вона завалила через балкон.
– Наче до себе додому! – розлютилася Катя.
– Річ у тім, – пролунав розмірений голос Беладонни, – що це її дім. – Котяча білявка виринула зі схованки-комори й скочила на спинку дивана. – Акнір народилася тут, – пояснила вона. – В прямому розумінні слова. Килина народила її у Вежі Києвиць.
– Та-ак, – захоплено мовила Василиса Премудра. – Від часів Великої Марини Місто не знало Києвиці мудрішої. – Вася розвернула повногруде тіло, щоб поглянути на давню фреску у візантійському стилі, яка висіла над коминковою полицею.
Зображена на ній Києвиця Марина тримала в руці Терези – їхня ліва шалька дуже переважувала праву.
Василиса насупилася:
– Килина вміла зламувати закони краще від хакера.
– Килина знала, – сказала Беладонна, – для своєї дочки наш Будинок зробить виняток.
– Отож, – розмірковувала Маша, – Килина знала, що Акнір доведеться скористатися цим винятком? Знала, що у Вежі оселяться інші? Що її дочка не стане Наступницею?
Маша теж дивилася на фреску.
І теж спохмурніла, тривожно й злякано.
– Та звідки вона взагалі взялася, ця Акнір? – роздратовано спитала Катя. – Де вона була раніше?
– Килина відіслала її з Міста, – статечно відповіла Василиса. – Ви знаєте краще за всіх, коли б план Килини спрацював, Київ зник би з лиця Землі. Килина замислила небезпечне й не хотіла ризикувати життям єдиної дочки.
– Ця шмаркачка погрожувала нам якимось судом. Обіцяла поєдинок. Кричала, що ми вже трупи. – Катя презирливо посміхнулася, пригадуючи, як незграбно та впала на підлогу.
Але враз спохмурніла – подивилася на фреску. На кособокі Терези в руці Великої Марини, що проголосила тисячу років тому перший закон Києвиць:
«Істина – в рівновазі!»
Рівновагу в Місті було порушено.
– Ви маєте рацію, – схоже, Василиса вміла читати чужі думки. Або Катині думки були написані в неї на лобі. – Вам не слід недооцінювати Акнір. Її напад був удаваним. І кіт підіграв їй.
– Зрадник, – стисла кулаки Даша Чуб, поминаючи шкідливого кота, що випарувався разом із Акнір.
– Зовсім ні, – заперечила Катя. – Молодець, вірний, сволота. Викликає повагу. А ще кажуть: коти віддані не хазяїну, а домівці. А він навіть не їсть із моїх рук – за мертвою хазяйкою тужить. Круто він нас розвів, що й казати.
– Чортів корінь. – Вася сумно посміхнулася. – Чортів корінь збільшує потенцію. Вони знали, що ви…
– Нічого не знаємо, – сказала Катерина. – Особисто я нагідки від чорнобривців не відрізню.
– Не прибідняйтеся, – не погодилася Василиса. Проте окрім запопадливої ввічливості нічого втішного в її фразі не прозвучало.
– Василисо Андріївно, – тремтячи заговорила Маша, зчепивши руки в пристрасний «замок», – ви бачите самі, Терези в руках Марини похитнулися. Вони дуже похитнулися. Так само, як і два дні тому, коли Килина визволила Змія й Київ міг згоріти дотла. А ще вранці Терези були рівними! Ще вранці в Місті була рівновага. А після візиту Акнір… Ви не підозрюєте, що вона могла в нас украсти?
Ковальова напружено подивилася на Васю й, не дочекавшись відповіді, перевела застигле в погляді питання на білу кицьку, яка все знала.
– Не знаю, – сказала Беладонна, аристократично випрямивши спину. – Я перевіряла комору. Окрім грошей, усе на місці.
– Ну й досить на них заморочуватися. – Бажаючи розрядити атмосферу, Даша ввімкнула телевізор. – Уночі на небі займеться червоний вогонь, ми все зрозуміємо й знову всіх врятуємо. Ото проблема!
На екрані застогнав денний серіал. На наступній кнопці Міла Йовович, киянка у минулому, агресивно винищувала якусь нечисть.
Ізида Пуфик повернулася з кухні, куди заходила, аби трохи підживитися, й попростувала до Даші Чуб. Тоді як Бегемот навідріз відмовився визнавати нових хазяйок, а Беладонна дивилася на них з висоти білого муфтія, руда Пуф одразу обрала «мамою» Землепотрясну Дашу, та й Даша невдовзі почала себе називати «мамою» своєї «руденької дівчинки», «гладкого мішечка» й «шкідливого батона».
Обидві вони, й кругла кицька, й крутобока білявка, мали одну рису, гідну того, щоб їм позаздрити, – найвищий ступінь безпроблемності.
– А на якого біса Акнір здалися дореволюційні гроші? – скривилася Катерина, яка мала рису, що була менш гідна заздрості. Катя ненавиділа непокору.
Але нині підвладний їй світ явно відбився від рук!
– Саме це й відомо, – сказала Маша. – Гроші потрібні, щоб піти в Минуле.
– А навіщо їй раптом Минуле? – поцікавилася Чуб, підіймаючи руду «доцю» на руки.
– Maman! – Через притаманні їй лінощі Ізида розтуляла рота не так часто, але розтуляючи його, найчастіше висловлювалася мовою Бальзака.
– У Минулому Акнір може знайти свою матір, – переклала котячу репліку Вася. – Спитати у неї поради. Судячи з комори, Килина нерідко навідувалася в минулі століття. А те, що було, залишається назавжди.
Васі набридло сидіти, розвернувшись на дев’яносто градусів, і, бажаючи роздивитися фреску з перехиленими Терезами краще, вона підвелася з дивана.
– Навіщо ходити так далеко? – не второпала Катерина. – Килина була жива ще тиждень тому.
– Ви не знаєте? – щиро здивувалася Василиса Премудра.
– Ми знаємо, – позбавила Катю заперечливої відповіді студентка. – Києвиця може піти в Минуле. І не тільки Києвиця – будь-яка відьма, якщо ми дамо їй ключ і в неї не забракне сил. Що більше сили, то далі в Минуле можна піти. Дійти до V, Х століття може, напевно, одна Києвиця. Проте навіть Києвиця не може повернутися у вчорашній день. Якби ми могли змінювати вчорашні дні, все було б надто легко. Надто велика спокуса – весь час виправляли б учорашні помилки. Отже, найближчий час, куди можна піти, – тринадцять років тому.
– Гаразд, – дозволила Катерина, – нехай топає у своє минуле століття, я не забороняю. Я іншого не розумію. Чому ваші Терези так боляче відреагували на тривіальну крадіжку грошей?
Перемкнувши телевізор, Даша спіймала хвіст репортажу з новин: дівка в міні-спідниці сиділа на загривку в хлопця й, сміючись, стьобала його хворостиною.
«Багато років до того, як Клара Цеткін і Роза Люксембург ввели до календаря 8 Березня, – заторохтів журналіст, – киянки давно святкували свій жіночий день – Брикси. На Петрівки чоловіки зобов’язані були виконувати всю хатню роботу й будь-які їхні примхи. Чоловіки, що протягом року поводилися з жінками не досить добре, просто боялися вийти з дому. Українські молодиці об’єднувалися в компанії, щоб добряче провчити їх…»
«Землепотрясно!» – перейнялася невідомою народною традицією Чуб і широко розтулила рота, бажаючи розпитати про «українське 8 Березня» у двох історичок, що були в її розпорядженні, але не встигла.
– Ясні Києвиці! – Викладачка історії педагогічного інституту приклала руку до своїх безрозмірних грудей. – Якщо мені буде дозволено сказати правду…
– Дозволяємо, – дала добро Катерина Михайлівна.
– За всієї поваги до вас, ви відреагували на крадіжку грошей тому, що ви – люди сліпі. Рівновагу порушено через значно поважнішу причину. Завітавши до Вежі, Акнір офіційно оголосила вам війну. В Місті розкол. Відьми розпалися на два табори. Більшість, – квапливо пояснила проводирка київських відьом, – вірять у вас. А я і наш Хазяїн – не віримо, ми знаємо: ви – істинні. Інакше мене б тут не було. Проте частина наших пішла за проголошеною Наступницею.
– Що означає «проголошеною»? – вимагала конкретики Катя.
– Свого часу Килина публічно проголосила дочку Наступницею й майбутньою Києвицею, – розтлумачила Василиса Премудра. – І якщо Акнір накличе на вас Суд, навіть я не зможу підготувати вас до бою за такий короткий термін.
– Який саме? – уточнила Дображанська.
– За традицією поєдинок призначають на наступний шабаш. А наступний – це Петрівки.
– Петрівки?! – здригнулася Даша. – Українське 8 Березня? Так це ще й шабаш? Щойно по телевізору показували…
– Брикси – не всеукраїнське, а суто київське свято, – сказала викладачка. – У ніч на Петрівки, напередодні свята святих Петра й Павла, відьми з усієї України злітаються до Києва правити свій шабаш на Лисій Горі. А сліпі жінки – відзначають свій «шабаш». Вірніше, святкували його до революції. Киянки їздили на чоловіках верхи, в усіх смислах: запрягали їх у брички й сани, примушували готувати, прати, а самі напивалися й нагулювалися на рік уперед.
– Їздили верхи? – Чуб зрозуміла, що робила теледівчина в міні – воскрешала дореволюційні традиції! – Як відьми? Я вза-агалі гадаю, відьми – ті самі амазонки. І ми, й вони сильніші за чоловіків. І ми, й вони – вільні. І ми, й вони – їздимо верхи, тільки вони на коні, а ми на мітлі. А відьмацька мітла – вза-агалі стовідсотковий фалічний символ. І Фрейд би точно зі мною погодився!
Але Зигмунда Фрейда у Вежі не знайшлося, і цю цікаву, зворушливу й класну тему ніхто не підтримав.
– Брикси мають якесь відношення до справи? – поцікавилася Катя.
Василиса зітхнула:
– Ніякого. Якщо не брати до уваги того, що Головних шабашів року всього три. Перший – 1 травня на Вальпургієву ніч, її відзначають відьми всього світу. Другий, як ви знаєте, з 6-го на 7 липня, в ніч на Івана Купала. Третій – 12-го, в жіночий день.
– Сьогодні 9-те! – підвела брови Катя. – За два дні? І це реально?
– Цілком реально, – сказала Василиса Андріївна. – Суд над вами відбудеться за два з половиною дні. Тепер ви розумієте, чому ваші Терези похитнулися?
– Але ж Килина віддала владу сама! Нам! – Суд, призначений на післязавтра, справив враження навіть на Чуб.
– Це так. – Вася заклопотано поправила бюст. – Але Акнір сказала вам правду. Існує закон. Києвиця має передати владу відьмі по крові. Найчастіше нею буває дочка або родичка. Але спорідненість – не обов’язкова умова. А от відьмацька кров – обов’язкова. Хоча цілком може бути, у вашому роду теж були відьми? – Василиса Андріївна з надією подивилася на Трьох. – Адже відьми є в роду кожної другої киянки! Шанс дуже значний. Раджу вам терміново довідатися.
– Мені нема в кого питати. Мої батьки померли. Я з тринадцяти років виховувалася в прийомній сім’ї. Співчуття ненавиджу! – зрізала Катя.
– А мій дідусь Чуб написав цілу книгу про відьом, – повідомила Даша.
– Гаразд, – позитивно оцінила творчість Дашиного діда Голова київських відьом. – Тобто книга сама по собі нічого не означає. Але якщо він її написав, можливо, його мати або бабуся, двоюрідна прабабуся, троюрідна тітка – не важливо… Хоч крапля відьмацької крові. Досить довести своє відьомство одній із вас – і Суду можна уникнути. Щоправда, й Києвицею буде визнана одна. Проте це краще, ніж… – Вася пригнічено замовкла.
– Ніж що? – схвильовано прояснила Маша.
– У нас можуть відібрати владу? – не повірила Катя.
– О ні, силу Києвиць неможливо відібрати. Ви лише самі можете її віддати.
– А якщо ми не віддамо? – випросталася Катерина Дображанська.
– Ви віддасте, – випустила нове зітхання Василиса. – Якщо вам доведеться обирати між силою й життям.
– Але Києвицю неможливо вбити. Вбити її може лише Місто. Акнір даремно звинуватила нас у смерті матері, – сказала Маша.
– Але вона не даремно покликала на вас Суд, – заперечила студентці Премудра викладачка. – Під час Суду між Небом і Землею цей закон не чинний. Ви будете уразливі. І бій буде сам на сам. Точніше, три на одну. Проте це не кращий варіант. Програвши Трьом, Акнір спробує опротестувати результат. Краще, якщо до поєдинку з нею стане одна з вас. Та лихо в тім, що ви не впораєтеся з нею навіть утрьох.
– Ви жартуєте? – зламала губи Катя.
– Ви повинні зрозуміти, Катерино Михайлівно, – цього разу Вася приклала до грудей вже обидві руки. – Акнір – не звичайна відьма. Вона юна, навіжена, але вона випестувана з дитинства. Килина ростила її Києвицею. Вона знає й уміє майже все, що вміла її мати.
– Вона обертиха? – прискіпливо примружилася Даша.
– Ні, Акнір не здатна перекидатися ані на людей, ані на тварин. Але вона гадуниця, косматочка, чаклунка. Чародійка, чортівка, бісиха, труболітка… Але головне – чароплітка!