У цьому свiтi, який iм вiдкрився, не було анi часу, анi смертi, анi тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крiзь час i воскрешати мертвих, лiтати над землею й вселяти любов у своiх ворогiв.
Але хоч би що ти робив, твое добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.
І той, у кого наiвна вiдмiнниця Маша була закохана без вiдповiдi з першого курсу, виявився вбивцею.
І помер, рятуючи Машу вiд смертi, бо випив приворотне пiйло.
І тепер Маша вважала себе його вбивцею.
А чоловiк, якого покохала нова Маша, помер сто рокiв тому, а за вiсiм рокiв до смертi вiн поховав единого сина, що помер у Киевi на знак кари за вчинок батька.
Тому що Мiсто було живим: могло любити й карати!
І звали цього чоловiка Михайлом. А прiзвище його було Врубель.[2 - Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний росiйський художник, герой попереднього роману «Киiвськi вiдьми. Меч i Хрест».]
І Маша вiдмовилася вiд нього сама, на винагороду за те, що не могла вважати винагородою. І тепер вона потерпала вiд цiеi винагороди, яка стала ii Страшною Таемницею.
Як потерпала i вiд того, що, будучи не вiдьмами, а Киевицями, вони, однак, були вiдьмами – мiнiмум наполовину, позаяк жодна з них бiльше не могла зайти до церкви, й вiднинi Машi був заказаний шлях до ii найулюбленiшого, розписаного Васнецовим i Врубелем, Найгарнiшого у свiтi Володимирського собору.
І тепер Маша вважала себе за нечисту.
Як потерпала й вiд того, що вона, ще тиждень тому слухняна й тиха, на смерть посварилася з матiр’ю й пiшла з дому.
Як потерпала вiд того, що вона вже три днi не бачила тата.
І тепер Маша вважала себе поганою дочкою.
Як потерпала й вiд того, що сталося з нею сьогоднi вранцi, коли, сяк-так зiбравши колишне «я» в кулак, вона пiшла до iнституту на консультацiю перед екзаменом…
У першу хвилину, переступивши порiг рiдноi альма-матер, Маша повiрила: те, що з нею сталося, – дивний сон.
Тут, у стiнах звичного педагогiчного, все було так, як завжди. Студенти, як завжди, не звертали уваги на непоказну завчену Ковальову – в мiшкуватому одязi, з блiдим обличчям. І, зiйшовши на другий поверх, досягши останньоi сходинки, Маша, як завжди, подивилася на годинник, перевiряючи, чи так само справно працюе ii внутрiшнiй будильник.
Зовнiшнього, тобто реального, будильника в неi не було нiколи. Ранiше – у минулому життi – iй досить було сказати собi, лягаючи спати: «Я повинна прокинутися о 9.00» (або о 7.30, або о 8.15) – i вона розплющувала очi в призначений час. А виходячи з дому, точно розраховувала час на дорогу, з урахуванням усiх заторiв i перебоiв iз транспортом.
Ось i зараз старенька вiрна «Чайка» на ii руцi показувала, що до консультацii залишилася рiвно хвилина – саме стiльки, щоб пройти коридором, звернути праворуч й опинитися в призначенiй аудиторii.
Усе було, як i ранiше, як звичайно, як завжди. Й на Машу зi йшов невимовний, iлюзорний спокiй. І вона зовсiм було зiбралася насолоджуватися своею iлюзiею не менше нiж пiвгодини, слухаючи надтрiснутий голос Маркiвни, що, як зазвичай, диктувала iм детальнi вiдповiдi на питання бiлетiв…
Як несподiвано, вигулькнувши з найближчих дверей, перед нею намалювалася найгрiзнiша викладачка iхнього iнституту, iсторичка, яку прозвали Василисою Премудрою (скорочено – Васею).
Василису супроводжували двi яскраво нафарбованi студентки. З iхнiх кислих, прохальних облич було зрозумiло: дiвки належали до тих численних нещасливиць, якi не змогли скласти Васi попереднiй iспит i якi, пiдiбгавши студентськi «хвости», з’явилися шукати щастя знову – i знову марно.
Маша звично кивнула викладачцi, встигнувши потiшитися, що iспит вона склала на «вiдмiнно», перед тим як пихатi риси Василиси Андрiiвни розплилися в благочестивiй покiрностi, перед тим як Премудра зробила крок до Ковальовоi i, схиливши велике грудасте тiло в глибокому поклонi, прошепотiла:
– Слава Вам, Ясна Киевице!
А Маша згадала: у ii новому п’ятиденному життi страшний препод була ii пiдлеглою! Головою орди киiвських вiдьом, якi, не пiзнiше нiж позавчора, кричали iм «Слава!» на шабашi з нагоди Івана Купала.
Студентка втислася в стiну.
«Хвостатi» студентки витрiщилися на неймовiрну сцену – обидвi вони, явно й недвозначно, не вiрили власним очам.
– Я маю для вас небезпечну звiстку, – продовжуючи шокувати глядачiв, Вася схилилася ще нижче. – У Мiстi неспокiйно. Не всi вiдьми визнають вашу владу. Чи можу я просити Вас про зустрiч з Вами й Вашим Ясним…
– Так, так! – вигукнула Маша. – Приходьте до нас на Яр Вал. Я зустрiну бiля входу. О п’ятiй. Інакше вам не зайти. Василисо Андрiiвно, розiгнiться, будь ласка.
– Це велика честь для мене. – Випроставшись, Вася позадкувала.
«Усе, – усвiдомила Маша Ковальова. – Менi доведеться пiти з iнституту. Якщо так буде й далi…»
Але далi було значно гiрше.
Проминувши коридор, Киевиця наштовхнулася на щебетливу компанiю студентiв старших курсiв. І пiшла собi повз них.
Де там!
Із центру компанii до Машi випурхнули двi красунi – гiнкi, стрункi, з тих, що завжди дивилися на неi згори вниз.
– Слава Вам, Ясна Киевице!
У коридорi запанувала цiлковита тиша.
Маша вiдчула себе восковою. Фiгурою з музею мадам Тюссо.
Десяток пар очей витрiщилися на неi – на ii плечi, якi перелякано пiдвелися й застигли, дешевi джинси, кучеряво-руде волосся. Дiвчата, скарлючившись, стояли перед Ясною Панi, напевно очiкуючи вiд неi репризи у вiдповiдь.
Але цiеi репризи Маша не знала!
Хтось хихикнув. Іншi мовчали, дарма намагаючись пiзнати в тому, що дiялося, натяк на жарт.
– Дякую, – дурнувато вискнула Ковальова. – Будь ласка.
– Але найстрашнiше було, коли я зайшла до аудиторii. Й Маркiвна, викладачка, до якоi я йшла на консультацiю, кинулася до мене… А iй шiстдесят рокiв! Як я до неi пiслязавтра на iспит пiду? А якщо вона на iспитi менi вклониться? Що про мене iншi подумають?
– Подумають, – безтурботно засмiялася Землепотрясна Даша, – що ти iй страшенного хабара дала. Тисяч десять, не менше. От бабця з глузду й з’iхала.
– У неi будуть проблеми на роботi, – траурно сказала Маша. – А потiм я вийшла надвiр, а там… Кожна десята пiдходила до мене. Як тепер вулицею ходити?
– Ось так само, мабуть, вiдчувае себе Алла Пугачова! – висловилася спiвачка. – Чьо ж я, дурепа, вдома сиджу? Знову ж таки час мою вдяганку з клубу забрати…
– Добре ще, до iнституту мене Катя на машинi пiдвезла, – сказала Маша. – А назад… Я й гадки не мала, що в Киевi так багато вiдьом!
– Ти бачила, скiльки iх на купальському шабашi було – тисячi тисяч, – вiдповiла Катя. – Я теж помiтила, що менi кiлька разiв уклонилися. Але я рiдко з машини виходжу.
Даша пiдхопилася з дивана.
Руда кицька мiшком упала з ii загривка i, невдоволено крякнувши, скосилася на занадто iмпульсивну хазяйку.
