Постріл в Опері

– Можна з гадуниці більш детально? – спробувала розгадати абракадабру Чуб.

– Гадуниця – значить, уміє ворожити й провіщати майбутнє, – задовольнила її цікавість препод.

– А косматочка?

– Уміє ворожити за допомогою свого волосся. Досить цінна властивість, якщо під рукою нема нічого іншого. Не випадково інквізитори у першу чергу голили відьом наголо. Вважалося, що в жіночому волоссі ховається сила Диявола.

– Як цікаво! – енергійно потрусила косами Даша. – А бісиха? Труболітка?

– Може насилати й виганяти бісів. Здатна пролітати на мітлі крізь пічну трубу.

– Чортівка?

– Керує чортами.

– Ми теж керували. Хоча ні, – понурилася Чуб, – чорт лише брехав, що слухався нас, а сам нас круто підставив. А чародійка, чароплітка?

– Володіє чарами й може, за необхідності, сплести нові замовляння сама. Найрідкісніший дар, його неможливо надбати – з ним народжуються або не народжуються… Щоправда, – підбадьорила Трьох Василиса, – поки Акнір просто відьма. У ній нема сили Києвиць. Але, на жаль, її нема й у вас. Ви самі не розумієте своєї сили. Ви не розумієте навіть, про яку силу я говорю. Вона належить вам, але ви над нею не владні. Проте Акнір готували в Наступниці від дня народження. Я повинна сказати вам правду: я маю сумнів, що ви зможете виграти бій.

– Я п’ять років відвідую боксерський клуб, – інформувала її Катерина. – А коли я вийшла на ринг, випивши переможного зілля…

– Із передозуванням, – сказала Чуб. – Та неважливо, – відмахнулася вона. – Знову передозуємо, якщо такі пироги! Слухайте, Васю, ви б Катю на рингу бачили! Вона була як не знаю що… Вона могла б там усіх повбивати!

– Поєдинок між Небом і Землею – це не бій навкулачки, – затуманено сказала Василиса Андріївна, намагаючись не торкнутися почуттів Даші Чуб, які бурхливо клекотіли в ній, ані честі Катерини Дображанської. – Він складається з трьох частин. У першій вам доведеться відповідати на запитання. Для звичності назвемо їх тестами. Але щоб відповісти на них, треба знати всю магію Києвиць, всю історію Міста.

– Ну це хіба що Маша зможе, – зі сподіванням мовила Чуб.

– Я прочитала лише п’яту частину Книги, – заперечливо хитнула головою студентка. – Проте за два дні я можу…

– Так, Ковальова, – повернувся до Васі викладацький тон. – Ви з цим впораєтеся. У другій частині суперниці мають показати Суду, як їхня сила здатна змінювати світ!

– Я можу зруйнувати будинок, стиснувши руку в кулак, – сказала Катя.

– А я, напевно, поки що тільки на мітлі добре літаю, – покаялася Чуб. – Однак Маша вміє воскрешати мертвих!

– Непогано! – похвалила Василиса.

– І потім, – повстала Землепотрясна Даша, – минуло лише п’ять днів. Ми є Києвицями лише п’ять днів! Зовсім недавно! Навіть тижня ще нема… Чого вони від нас хочуть?

– Акнір і ті, хто став на її бік, хочуть саме цього – щоб ви програли. І ви програєте. – Вася більше не намагалася пом’якшити удар. – Третій етап – Поєдинок. Бій між Небом і Землею. Вам дозволять вибрати зброю. Але, крім зброї сліпих, треба скористатися силою. І коли ви хочете знати, яка сила Акнір, я скажу: вона не здатна ані руйнувати, ані воскрешати, в неї навряд чи вистачить сил, щоб піти в Минуле далі ніж на тринадцять років. Але вона чароплітка! – У вигукові Васі простогнав відчай. – Із часів Великої Марини дару чароплетіння ні в кого не було! Акнір може сплести нові чари! Чари, яких нема в книзі Києвиць. Чари, проти яких нема протиотрути. Коли б не це, ми мали б шанс. Але я не знаю, просто не знаю, на що вона здатна насправді. Чароплета майже неможливо передбачити. Він змінює світ за власним бажанням. Він створює нові закони. Так само, як чинила Марина. І тепер тисячу років ми всі мусимо підкорятися законам, які вона проголосила. Досить Акнір набути трохи більше сили… Хоча, – сказала Василиса, – ви можете відмовитися від бою.

– Третій варіант існує? – сухо спитала Катя. – Або ми знаходимо відьмацьке коріння, або здаємося?

У запитанні Дображанської була прихована іронія – малолітка, яка впоралася з тим, щоб їх надурити за допомогою кота-союзника, не була ідіоткою.

Але все одно була малоліткою.

І та, чия рука, стиснувшись у кулак, спромоглася зруйнувати сусідній будинок, не могла сприймати її інакше, ніж неприємність.

– Хіба що намагатися відтягнути Суд, – сказала Премудра. – У вас є три ночі. Припустімо, сьогодні або завтра над Старокиївською горою займеться червоний вогонь, і від терміновості вирішення цієї проблеми залежатиме доля Міста. Тоді Суд буде відкладено до закінчення цієї справи й перенесено на 1 травня наступного року. А за рік ваша сила встигне прорости… За рік ви зробите багато, й результати, звісно, якщо вони будуть позитивними, зарахуються вам як плюс.

– А те, що ми врятували Київ, уже нічого не значить? – образилася Даша.

– Значить, – сказала Голова київських відьом. – І дуже багато. Проте Акнір не збрехала вам. Поки мої відьми тряслися за свої шкури, вони ладні були визнати вас ким завгодно. Ви врятували Київ. Вас Троє. Здавалося б, пророцтво здійснилося. Однак, на жаль, закон є закон! І скасовувати закон, що його проголосила Марина, не можу ані я, ані Хазяїн. Так було тисячу років. Києвиця має бути відьмою по крові, і її затверджує Суд між Небом і Землею. Хоча, якби Небо і Земля не визнали вас гідними, ви б ніколи не перемогли Килину.

– Стривайте, – урвала її Маша. – Ви кажете, Небо і Земля. Тоді чому Києвиця повинна бути саме відьмою по крові, а не…

– О, ви цілковито маєте рацію, Маріє Володимирівно! – Попри підкреслено шанобливе поєднання слів, відповідь Василиси про дзвеніла непристойно саркастично. – Вибачте, що я забула уточнити цей важливий нюанс. Якщо у вашому роду є святі, чудотворці й угодники, це, безумовно, вирішує всі наші проблеми!

– Машо, ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця?

Даша Чуб зігнулася на надувному матраці й почухала згадане місце.

– Долоня – на гроші, ніс – на випивку, груди – на секс, брови – будуть гості. Лікоть – спати на новому місці. А сідниці?

Пляжний матрац лежав на верхньому майданчику сходів музею історії України.

Музей, у свою чергу, містився на Старокиївській горі – тій самій, де тисячу п’ятсот років тому заснували Град троє братів – Хорив, Щек і Кий, що дав своє ім’я Києву.

Тій самій, де тисячу років тому стояло Місто князя Володимира та його княжий терем, де гуляли три легендарних богатирі: Ілля, Добриня й Альоша.

Тій самій, де щоночі мали чатувати Троє, які прийшли до Києва втретє, – Катя, Маша й Даша.

Бо книга Києвиць промовляла:

Нехай буде сила з тобою, коли нині, як і будь-якої іншої ночі, стоячи на горі, що породила Місто, ти, побачивши червоний вогонь, полетиш туди, щоб спинити те, що може порушити Істину.

Ось тільки стояти на горі, закинувши голову й роздивляючись небо над нею, сподіваючись побачити там «червоний вогонь», понад п’ятнадцять хвилин було неймовірно тяжко. Шия терпла й нила.

І вчора Дашу осяяло: матрац!

– Так ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця? Добре б, якби свербіла на щось корисне, – проканючила Чуб.

Її рука залишила сідниці в спокої й зупинилася на мітлі, яка вірно лежала поряд, із двома велосипедними сідлами, прикрученими до древка.

Це означало готовність № 1.

Мітла була улюбленицею Даші, вже не раз за їхне недовге спільне життя виручала хазяйку з найбожевільніших халеп.

Але на небі нічого не горіло.

– Ну чьо там? – спитала співачка у Маші.

– Ні-чьо.

– Чьо, зовсім ні-чьо? Й у мене зовсім… – Даша невдоволено засовалася.

Сидячи на сходах, тримаючи в лівій руці кишеньковий ліхтарик, Маша вивчала великий бухгалтерський зошит у м’якій обкладинці, знайдений у схованці, що відкрилася їм.

Його аркуші було списано ідеально рівним почерком – знайомим, що ніби хизувався на всіх банках, пакетах, коробках у їхніх шафах, – почерком акуратистки Килини.

Даша, яка відшукала у великій бібліотеці Вежі книгу «Таємниці Зодіаку», стверджувала: Килина була народжена під знаком Діви:

«Лише Діви, а ще Терези… Це я, Машо, маю на увазі тебе. Тільки ви двоє – такі фанатичні системники. Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тоді як нормальні люди (тут Чуб мала на увазі себе) просто живуть і насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Ні, вони мене зворушують! – пробуркотіла вона. – Спочатку вони роблять нас Києвицями, наче ми їх просили. Потім ми в срачці рятуємо їх від Змія так, ніби нам робити більше нічого. Потім вони засипають нас золотом і називають королевами… А потім, тиць-пиздиць! – викликають на Суд і вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили. Де логіка? – спитала вона. – Нема! Ну ні-чьо, ні-чьо! – зловісно пообіцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сідниці сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небі щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всім скажемо: «А не пішли б ви! У нас є справи більш важливі, ніж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – і додала без логічного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж раніше щоночі в клубі співала. А ти мене й не бачила… Як я Катьці заздрю, що вона працює.

Чуб несподівано заспівала:

Гори, гори, моя звезда!

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиївську.

Маша підвела очі – вона не знала, що талант Даші Чуб має таку пристрасну енергетичну силу.

Звезда любви приветная!Ты у меня одна заветная,Другой не будет никогда…

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповітна» зірка не засвітилася.

– Та дай ти спокій цьому зошитові! – розлютилася співачка. – Кажу тобі, мала випадково його впустила, коли гроші цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логічно. – Машина відповідь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула більше ніж наполовину, його зміст так і залишився цілковитою загадкою.

На першій сторінці зошита стояло одне-єдине число – акуратно закреслене.

Наступні сторінок двадцять заповнювали незрозумілі й довгохвості формули, такі мудровані й безкінечні, що від величезної кількості чисел, іксів, дробів та математичних прогресій у студентки історичного факультету запаморочилася її гуманітарна голова.

На двадцять першій сторінці задачка закінчувалася значком:

=

А на сусідньому аркуші стояло ще одне число, тричі обведене ручкою, так емоційно й криво, ніби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила від щастя контроль над собою.

Двісті одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.

Маша витріщила очі. Потім примружила.

Не допомогло.

Під 211911 примостилося незрозуміле:

К+2 верт

ААА не розіллє, БД не піде, крадій не буде, Ц залишається

(БМ дуже тривожно?)

Студентка перегорнула ще кілька сторінок – вони були подібними.

Сторінки ліворуч заповнювали підрахунки.

Сторінки праворуч – слова й скорочення.

Це було дуже схоже на словесну розшифровку лівої – математичної частини.

Але розшифрувати розшифровку теж було неможливо.

Ковальова повернулася до початку:

К+2 верт

ААА не розіллє… крадій не буде…

«Хто не буде крадієм? Той, хто отримає двісті тисяч?» – подумала вона і з сумнівом закрила зошит.

– А я ось що думаю: чи не записатися мені до астрологічної школи Глоби, – довела до її відома Даша Чуб.

– Тобі? Києвиці? – здивувалася подруга. – Ти здатна на небі побачити таке, що Глобі й не снилося.

– Так, – погодилася та. – Але лише на одну хвилину. А скільки годин я маю тупо на небо витріщатися? Так, може, хоч астрологію вивчу… Ще мені фізіогноміка подобається. Це читати характер людини за рисами її обличчя. От бачила зморшку в Каті на лобі? Так це неабияка рідкість! Зазвичай у всіх нормальних людей дві поздовжні зморшки, а в неї одна – саме посередині лоба. Така сама була в Черчілля. Це засвідчує, що вона сильна натура, схиблена на владі.

– А хіба це без зморшки не можна побачити?

– На Каті? Можна.

К+2 верт

«Катя плюс ми двоє, – зробила припущення Маша. – Навряд чи. Але припустімо. Тоді що таке «верт»? Вертихвістка? Вертеп? Вертіти? Вертоліт?

Вертоліт міг би підійти…»

Саме неподалік від них, на Ярославовому Валу, у дворі будинку № 15 син відомого київського психіатра – авіаконструктор Ігор Сікорський побудував і випробував 1911 року першу в світі модель вертольота.

У 1911 році. 201911… Якби не приліплена попереду двадцятка.

1911 рік зарухався у Маші в голові, і з нього, як зі шкаралупи, пообіцяло вилупитися щось знайоме. Але обіцянку свою не стримало.

– Д-ашо, – уривчасто покликала студентка, – пам’ятаєш, ти казала «в Києві завжди літали»?

– А то! – ожила Чуб. – Я ж мріяла стати космонавтом! І мені предки книжку купили – з малюнками, про повітроплавання. Я її весь час у дитинстві читала. Ось там я й прочитала, що першу в світі «мертву петлю» льотчик Петро Нестеров зробив у Києві. Перший вертоліт винайшов наш Сікорський. Перший у світі штучний супутник Землі, першу ракету в космос запустив наш Корольов.[4] А ще до нього київський інженер Гешвенд вигадав «паровоз-літак» для польотів у космос. Тоді його запхали до божевільні, а тепер вважають засновником аеронавтики… І навіть першу атомну бомбу винайшли наші! В Америці Кістяковський,[5] він під час революції втік із Києва до США й був радником Кеннеді. У Москві – наші Курчатов і Олександров. Один із Криму, другий – із Києва. Тепер зрозуміло чого… – сказала Чуб. – Просто Київ місто таке – літальне. Столиця Відьом. Ми тут тисячу років на мітлах розсікали. Добре, вкладайся, твоя черга чатувати.

Зітхнувши, Маша відклала конспект і, згідно з усталеним ритуалом зміни караулу, задерла горло до неба.

Не відводячи очей від сріблястих зірок, вона наосліп перемістила себе на звільнений матрац, поки Даша, притримуючи напарницю за сідниці, направляла їх на середину ложа.

Небо мало залишатися в полі зору щосекунди! Позаяк, якщо на ньому спалахував «червоний вогонь», «побачити» точне місце знаходження його, щоб «полетіти туди», можна було лише першої миті.

– Усе. Лягай! – дала добро Даша.

Маша Ковальова лягла.

Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.

– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.

– Знаєш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!

– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!

– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.

– З моїм Яном?!

– Ні. З моїм Деном.

Тут автор має дещо пояснити.

Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.

Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.

Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.

Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)

Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.

І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.

Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.

Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.

– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?

– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.

– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!

– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…

– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!

– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.

– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?

Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити найголовніше – Таємницю.

Але замість головного вигукнула зовсім інше:

– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!

Землепотрясна блискавично підвела голову.

І побачила те, що їй доводилося бачити лише один раз.

Як небесні зірки розсипалися намистом… Сплелися в гірлянди.

Гірлянди сплелися в сріблясті нитки.

І з ліній народилося сяюче креслення.

Карта Києва!

Вулиці, будинки, береги…

І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.

А потім небо впало. Полетіло на Дашу.

І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.

Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.

Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою – магазином «Хліб». І, пролітаючи, встигла помітити жінку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла біля вікна. Її нерухомі, порожні очі. Білий журнал у її руці.

Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.

«Зараз розіб’юся! Все…»

Ілюзія падіння щезла.

Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

Заволала:

– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!

– Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

– Страшно – пофіг. Де це?

– Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.

– Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.

– Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.

Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами

Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…

Євангеліє від Іоанна.

Маша непереборно боялася висоти.

Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

А ось літати не боялася.

Анітрохи!

Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:

«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.

Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.

– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.

Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.

– Це не Ахматової. Це…

– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.

Але літературне закляття не допомогло.

– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».

Машині ноги торкнулися землі.

Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?

– Освітлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!

Відьмацький екіпаж злетів у повітря.

На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…

Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.

Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.

До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу підвела себе з підлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.

Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.