– Тепер друге питання, – оголосила Катерина Дображанська. – Як нам жити далi? Як керувати Киевом?
– А ти у нас чьо, голова? – негайно напустилася Даша. – Знову вирiшила командувати? І окуляри знову начепила! В них же звичайнi скельця, сама зiзнавалася.
– Нехай вона побуде головою. Тобi що, шкода? – зiтхнула Маша, не вiдводячи очей вiд своiх неспокiйних рук. – Вона ж намагаеться якось налагодити наше життя, пiсля того як нам його зруйнували.
– Гаразд. Нехай. Тiльки недовго, – миттю погодилася Чуб i, вiдкинувшись на спинку дивана, погладила руду «горжетку».
«Горжетка» вiбруючи замуркотiла й для повного щастя потягнулася лiнивою лапою до Машиних кучерiв.
Маша слiпо хитнула головою.
Вродлива Катя помовчала, даючи зрозумiти, що урвала ii незаслужено, i взялася доповiдати:
– П’ять днiв перед тим ми несподiвано стали вiдьмами.
– Киевицями, – вперто поправила Маша.
– Киевицями, – покiрно погодилася з правкою Катя.
– І врятували свiт! – похвалилася Чуб.
– Лише Киiв, – поправила Маша.
– Ну й що? – вiдбилася вiд применшення iхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Киiв – не землепотрясно!
(Вставляти слiвце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)
– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Киевицi. Ми володарюемо над Киевом.
– Так само, як i вiн над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпiла нечiткостi формулювання.
– Так само, як i вiн. – Судячи з усього, на вiдмiну вiд Дашиних реплiк, Машинi зауваження Катя сприймала безкiнечно толерантно. – У нас е особистий офiс, – Дображанська окинула поглядом круглу кiмнату Вежi, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.
– Якщо в неi нема ключа або вона не знае пароль, – сказала Маша.
– Є три кицьки, якi розмовляють.
– Лише двi, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляе.
Кiнчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.
– Є кiлограмiв 100–150 раритетного золота, яке пiднесли нам на шабашi киiвськi вiдьми i яке треба ще якось реалiзовувати, – проiгнорувала Дашину реплiку Катя.
– Навiщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я свое золото носитиму.
– …І найголовнiше, – закiнчила Катя, – Книга Влади!
– Книга Киевиць, – сказала скрупульозна Маша, тодi як Катя пiдiйшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана рiч, i з жадобою доторкнулася пальцями до чорноi палiтурки.
– А ще ми маемо щоночi вартувати на Старокиiвськiй горi, – докинула свое Чуб.
– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.
– Це важлива поправка, – не пiддалася та.
– Я до цього й веду! – осадила ii Катерина. Вона все ще не вiдвела пальцi вiд Книги, наче дотик до неi давав iй непереборне задоволення, якого iй незмога було себе позбавити. – Я перелiчила «плюси»: влада, золото, квартира в центрi… Але е й «мiнуси». Як правильно зауважила Маша, ми – Киевицi. Ми володiемо цим Мiстом i захищаемо його. «Киiв володарюе над нами так само, як i ми над ним», – так написано в Книзi. Зокрема, це виявляеться в тому, що ми зобов’язанi щоночi вартувати на нашiй горi, «щоб, побачивши на небi червоний вогонь, полетiти туди». Туди, де по трiбна наша допомога.
– Ну а я що казала? – ображено буркнула Чуб.
– Утiм, – вела далi Катя, – минулоi ночi ми сидiли там зовсiм марно. На небi нiчого не загорiлося.
– І що ти тепер пропонуеш? – спитала Землепотрясна Даша.
– Я не пропоную, – iз задоволенням поправила ii Катерина, – подаю на розгляд. Можливо, доцiльнiше вартувати по черзi? Щонiчнi чергування – виснажлива рiч. А в мене бiзнес. У Машi пiслязавтра iспит. Лише ти в нас можеш спати до обiду, бо нiде не працюеш.
– А як менi працювати? – скипiла Землепотрясна. – Я ж працювала в нiчному клубi! Уночi! А тепер усi ночi зайнятi. І якщо завтра щось десь знову загориться, днi теж потраплять собацi пiд хвiст. Це ти в нас сама собi хазяйка. А Маша вза-агалi студентка. Іспити складе – i канiкули. А хто триматиме на роботi спiвачку, що будь-якоi митi може зiскочити зi сцени, всiх покинути й побiгти рятувати Мiсто?
– Саме тому, – завершила Катя, – я й пропоную трохи полегшити собi життя й вартувати парами. Сьогоднi – ти i Маша. Завтра – ми з тобою, щоб Маша могла пiдготуватися до iспиту. Пiслязавтра – я з Машею. І так далi.
– Ну-у-у, спробуймо. – Чуб вiдвернулася.
У недалекому минулому Даша була професiйною опiвнiчницею – спiвачкою й арт-директором нiчного клубу «О-йо-йой!», тому не бачила особливоi проблеми в тому, щоб не спати щоночi. Але сиднем сидiти цiлими ночами, безплiдно вдивляючись у небо над Старокиiвською горою, було для ii енергiйноi натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.
– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на своi ноги у старих потрiсканих кросiвках. – Менi все одно.
– Чудово, – пiдбила пiдсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоений погляд. – Тепер трете питання – найважливiше. Що вiдбуваеться з нашою Машею?
– Зi мною? – Уперше за всю розмову руда пiдвела очi й знiяковiло подивилася Катi в обличчя.
– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала пiд прапори Катi. – Це точно! З нею щось дiеться!
– У тебе якiсь проблеми? – голос Катi став солодковатним. – Ти нiби в воду опущена.
– Гiрше, – вже утоплена! – пiдтримала ii Даша i з ентузiазмом почухала нiс.
(Чухати нiс у нападi задумливостi було третьою з Дашиних звичок.)
Маша невпевнено подивилася на Катю, вирiшуючи, чи справдi та занепокоена, i запитуючи себе, чи вистачить у неi сил вiдкрити свою Таемницю.
– Рiч у тiм… – мовила вона, – що я… Нi, спочатку iнше. Ви маете це знати. Я саме збиралася сказати. Рiч у тiм, що…
Рiч у тiм, що всього за п’ять днiв до цього Марiя Володимирiвна Ковальова, студентка iсторичного факультету педагогiчного унiверситету,[1 - Позаяк свiй педагогiчний унiверситет сама Маша, як i колись, називала iнститутом, далi ми наслiдуватимемо ii приклад, бо, на думку Машi (i автор iз нею цiлковито згоден), – Унiверситет у Киевi один.] вiком двадцяти двох рокiв, була сiрою й замрiяною iстотою, що мешкала за адресою вулиця Уманська, 41, з мамою й татом.
І була вона нею доти, поки не отримала Мiсто в подарунок.
Помираючи, Киевиця Килина, володарка тисячолiтнього Киева, передала свою владу iм, трьом i випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, якi розмовляли, з коморами, наповненими зiллям i травами, з шафами, повними об’iжджених мiтел, – ще й книгу Киевиць з ii давнiми i страшними знаннями…
Стало зрозумiло, що свiт зовсiм не такий, яким iм здавався – затюканiй студентцi непрестижного вишу, погордливiй власницi мережi супермаркетiв й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумiсництвом спiвачкою-невдахою.
