Постріл в Опері
Бо було зрозуміло: ніяка це не хрінотінь. А щось важливе й значуще, що вони через нічорта-незнанню просто не здатні зрозуміти.
Інакше навіщо б на небі спалахував червоний вогонь?
– Проте іноді твій зад таки помиляється, – сказала Маша.
– Ну, він, звісно, не Господь Бог, – капітулювала Чуб.
Висмикнувши з шафи українську сорочку-вишиванку, вона приміряла її на себе.
– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекції дідуся Чуба трохи примирила її з Машиною впертістю. – Нема різниці! – Онука Чуб пірнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось більш круте й зрозуміле, її для нас і поготів не буде. – Даша зав’язала вузол під грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетів і продзеленчала: – Сьогодні 10-те! Післязавтра бій. І за таку історію нам його на рік не перенесуть. А позаяк на небо більше покладатися не можна, єдиний наш порятунок – терміново відшукати бодай один відьмацький корінь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екіпіровку (як і слід було очікувати, шкіряні шорти-труси в комплекті з щедрою національною вишивкою й черевиками а-ля Джонні Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мій дід так класно знав відьмацькі примочки, невже він міг вирахувати їх просто так? Невже в нас у роду нікого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Києві, де стоїть цілих чотири Лисих Гори, де кожна друга – відьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом відчуваю. Я – точно відьма! А Катя тим паче! За часів інквізиції її б спалили без усіляких доведених родичів, тільки через те, що вродлива. Сказали б «відьма» – і на вогнище…
– Купальське вогнище. Купала!!! – закричала Ковальова так голосно, що здивувала навіть Землепотрясну. – Ахматова народилася на Івана Купала! В «Іванову ніч». Вона – відьма!
– Хіба Ахматова народилася 7 липня? – застопорилася співачка.
– Анна Ахматова народилася 23 червня, тобто 11 червня за старим стилем. – До кімнати, посміхаючись, впливла Дашина мама.
– Чому ж у статті було сказано «народилася на відому Іванову ніч»? – впала в ступор студентка.
– Тому, – відповіла літературна мама, – що Ахматова сама написала: «Я народилася в один рік із Чарлі Чапліним, «Крейцеровою сонатою», Ейфелевою вежею. Того літа Париж святкував 100-ліття падіння Бастилії – 1889-й, а в ніч мого народження справлялася й справляється відома давня “Іванова ніч”». Вона вміла виписувати свою біографію!
– Вона класно піарила! – переклала естрадна дочка. – Кажу, вона була звичайною брехухою, як і всі нормальні зірки.
– Ахматова? Ну, звісно, брехуха, – посміхнулася Вероніка. – Анна Ахматова серйозно стверджувала, що рід її пішов від останнього хана Золотої Орди – Ахмата, прямого нащадка Чингісхана. Що її бабуся, чиє прізвище вона взяла за псевдонім, татарська княжна. Хоча її бабуся Парасковія Ахматова не була ані княжною, ані тим паче татаркою.
– І про Іванову ніч прибрехала заради красного слівця, – добила подругу Даша. – І про Ліру, і про віщування «Ти станеш поетом». Це ж шоу-бізнес! Тут усі брешуть.
– Значить, Ахматова – не відьма, – згасла Маша.
– Ахматова? Ну, звісно ж, відьма, – посміхнулася Вероніка. – Недарма Цвєтаєва називала її у віршах «чорнокнижницею», а чоловік Ахматової, Микола Гумільов, написав: «З міста Києва, з лігва Змієва я взяв не дружину, а чаклунку».
– Що? – коротко охнула Маша.
– Із лігва Змієва?! – дзенькнула намистом дочка. – Звідки він знав про Змія?!
– Про Змія?! – підвела брову Вероніка.
– У Києві живе Змій. Жив Змій. Але ми його… – Чуб мало не видала матері давню таємницю.
«Треба попередити її, – злякалася студентка. – Не можна відкривати правду сліпим. Це Велика заборона».
Але таємниця, що вже дзенькнула в повітрі, не справила ніякого враження на Дашину маму.
– Я вже казала сьогодні Анєчці Голенко… – Вероніка запалила, видихнула дим і скінчила: – …про магію літератури. У своїх творах письменники й поети часто віщували те, про що не може знати простий смертний. Узяти, наприклад, трагедію «Титаніка». За чотирнадцять років до корабельної аварії світ побачила книга, де писалось, як, налетівши на айсберг, тоне судно під назвою «Титан». Або навіщо далеко ходити, чоловік Ахматової – поет Микола Гумільов – не тільки передбачив свою смерть, але й відчув народження зірки. «В сузір’ї Змія засвітилася нова зірка», – написав він за півстоліття до того, як японські астрономи офіційно зареєстрували появу нової зірки в сузір’ї Змії. А за п’ять років до свого розстрілу Гумільов детально описав у віршах людину, що «зайнята відливанням кулі, що мене з землею розлучить»…
– І що це все означає? – спитала Даша.
– Точно не знаю, – сповістила дочку Вероніка. – Але нещодавно у мене з’явилася теорія. Всі талановиті літератори – відьми й чаклуни тією чи іншою мірою. Судіть самі: й письменники, й чаклуни вибудовують хитросплетіння слів у якомусь заворожливому порядку. Чаклуни називають це замовляннями й закляттями. Літератори – романами й віршами. Відьми й чаклуни роблять це свідомо. Письменники й поети – в осяянні. А сутність – не змінюється! Досить розставити потрібні слова в потрібній послідовності – й ти можеш змінити світ.
– Чароплетіння, – повільно вимовила Маша, швидше запитально, ніж ствердно. – Письменник теж створює світ, існуючий за вигаданими ним законами. Як і…
«…Марина, що змусила всіх тисячу років підкорятися оголошеним нею законам!»
– Як і чаклун, – кивнула літературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, має відчувати ритм і мелодику слова, його магію! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання їх відриває тебе від реальності і… творить дива. В ідеалі письменник має писати так само! Як чародій. Як сам Господь Бог, що, згідно з Євангелієм від Іоанна, створив світ за допомогою слова.
– Тобто ви гадаєте, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти світ? І літературна модель світу, яку він створює, наче вощана лялька, – модель людини, яку відьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляється біда.
– Чудове порівняння! – окрилилася Вероніка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своїй статті.
– Ні, ма, – після секундного роздуму напружилася Даша. – Мені ця теорія не подобається. З неї виходить, ніби чоловіки в магії крутіші, ніж жінки. Адже письменників-чоловіків завжди було більше.
– Ну, я б так не сказала. – Досить було Даші розкрити рота, як посмішка Вероніки стала зворушено-прозорою. – Просто жінкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто років тому вони сиділи вдома, народжували по восьмеро дітей, були перманентно вагітними. Коли їм було писати? Та коли б навіть вони захотіли, хто б їх надрукував? Жорж Санд, Мері Шеллі, Леся Українка були скоріше винятком – бунтарками. А нині поглянь на лотки – суцільно дамочки пишуть. Їх більше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсім виживемо чоловіків з літератури. Все до того йде.
– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподіваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зі мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тільки ти мене вважаєш за дурепу…
– Звісно ж, ні, – переконала її Вероніка. – Я вважаю, що в тебе складний період – пошуковий. Ти шукаєш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти є, на всіх етапах, періодах, адже ти моя донечка. – Вероніка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозуміло: вона й справді любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди її тішить!
«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.
– Я тобі не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втілила її мрію Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усміхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозуміла: тобі не все одно…
Дашина мама подумала. Посміхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.
– Так краще, донечко? – знову заусміхалася вона.
– Ти знущаєшся? Тобі все одно! Все! Забирай собі Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуєш?
Даша плакала.
– Я тобі вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неї Вероніка, – у нас дуже простора квартира. Якщо вам потрібно, можете жити в нас скільки вам захочеться.
– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очі на Чуб. – Можна я й справді… Якщо… Недовго зовсім.
Але Чуб її не почула:
– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиної мами!
– …тисячі людей пишуть у віршах чортзна-що, і це не робить їх відьмами!
Даша, яка оклигала від легких сумнівів, зіскочила зі свого мопеда, що домчав їх на Уманську, 41, – і продовжила сперечатися.
– Ну, назвав її чоловік «чаклункою». В іншому вірші «царицею» назвав. У третьому Гумільов вза-агалі називав її лесбіянкою. Ти мені краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»
З’ясувалося, Даша все чудово чула!
– Тобто нема питань, живи скільки влізе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матір, вона й не помітить, що у квартирі хтось живе. А помітить, зрадіє, – буде з ким про вірші поспілкуватися.
– Я на поезії погано знаюся, – видушила студентка-історичка.
– Що? Справді? От уже не думала.
Здивування Чуб можна було зрозуміти: зовні Маша була типовим представником вимираючої породи романтичних панночок, які все ще на ніч читають вірші.
– Ні-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменників мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважає. Адже він вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по суті, наклав на себе руки – до смерті заморив себе голодом. А всіх, хто покінчив із собою, мама збирає до свого каталогу. Я тобі на парі можу перерахувати сто письменників і поетів, що покінчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цвєтаєва. Радищев. Хемінгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про літературу вза-агалі. Але з якого дива ти раптом зібралася в нас жити? Розколюйся, врешті-решт! Що за каменюку ти носиш? – втретє спробувала Чуб докопатися до Машиної таємниці.
Але Маша мовчки дивилася на свій рідний дім, до парадного якого приніс їх червоний мопед.
Дивилася й боялася його.
І тому втретє її Таємниця залишилася таємницею.
– Якщо нас виженуть з Києвиць, – сказала вона, – ми не зможемо жити у Вежі. А я… не знаю, чи зможу повернутися додому. Мама не зрозуміє… я не зможу пояснити… і… я не знаю, що робити.
Маша не стала сперечатися.
Не стала нагадувати, що іще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».
Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з місця й увійти до під’їзду.
– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засміялася Землепотрясна Даша, яка ніколи не втрачала гарного настрою більше ніж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матір, і вони одразу визнають нас чортівками, бісихами… А окрім того, це вже моя мати. Зараз вона дізнається, що значить мати нормальну дочку! Ходімо, – підштовхнула вона Машу до парадного. – Варіантів нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дізнаватися, чи є в тебе відьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?
– Ганна Миколаївна.
Розділ четвертий, у якому мертві воскресають
– Добридень, я ваша тітка, я приїхала з Києва й буду у вас жити!
Із кінофільму «Легке життя»– Добридень, Ганно Миколаївно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаєте?
Огрядна руда жінка, яка відчинила їм двері, встигла полоснути очима блудну Машу.
Але розкрити рота не встигла – Даша зробила це першою.
– Ви на Машу не звертайте уваги, вона вза-агалі прийшла речі забрати. А у вас тепер житиму я!
– Що…
Від несподіваності їхньої появи, а ще цих слів, Ганна Миколаївна не змогла закричати. Не змогла навіть поставити в кінці «що» знак запитання.
Подив кляпом закупорив їй горло.
– Розумієте, – солодко пояснила їй Даша, – ми з Машею вирішили помінятися мамами. Тому Маша піде жити до моєї, моя мати не заперечує. А я житиму у вас.
– Що? – Ганна Миколаївна вчепилася в Дашу очима.
– Я житиму в Машиній кімнаті. І ви будете відтепер моєю мамою! – голосно розтлумачила їй Чуб.
– Не кричи!
– Гаразд, мамо, – поступливо погодилася Землепотрясна.
– Яка я тобі мама! – розгонисто закричала Машина мати. «Кляп» вилетів з її горла. – Хто ти взагалі така? Приперлася… Хуліганка! Повія! Цяцьками обвішалася, розмалювалася…
Тут Даша нарешті знайшла гідного слухача, що не спустив но-воявленій «дочці» ані розмаїття брязкалок, ані яскравого гриму, ані епатажно-національного вбрання.
– Щоб ноги твоєї тутечки не було! – загорлала Ганна Миколаївна. – А ти!.. – дійшла черга до Маші. – Я тобі сказала: підеш з дому, ти мені не дочка! Казала чи не казала? А ти втекла. Через вікно, ніби крадійка якась. Батька до могили загнала. Він у лікарні.
«У лікарні?»
Маша стислася в клубок.
«Правда чи ні?»
Мати не брехала – просто помножила правду на таке число, що докопатися до істини було вже неможливо. Атакуючи, вона з ходу обстрілювала супротивника кулеметною чергою докорів, кожний із яких безпомилково потрапляв у найнезахищеніше місце.
«Я – погана, я жахлива дочка. Як я могла…»
– У мене інфаркт був. Мені «швидку» викликали. Лікар приїхав, сказав: що у вас за дочка така, що батьків без ножа вбиває? Не дочка, а ворогиня якась. А тепер з'явилася. Насмілилася! Йди геть! Ти не дочка мені відтепер!
– А я вам про що? – зробивши крок до «мами», вигукнула Чуб просто їй у вухо. – Ви мене чуєте? Вона вам більше не дочка! – показала Даша на Машу, яка замружилася і дрібно тремтіла. Рішуче загородивши подругу собою, Даша заявила: – Я тепер ваша дочка! Даринка!
– Вали звідси! – Ганна Миколаївна безцеремонно штовхнула «дочку» в плече.
– А ось це, мамо, вже рукоприкладство, – суворо зауважила Чуб.
– Вали, кому сказала!
– Я нікуди не піду. Це мій дім. Ваша квартира приватизована?
– Що?
– Отже, приватизована, – злорадно заткнула нову «нормально» горлаючу маму нова «нормальна дочка». – Я все знаю!
– Тобі чого? – остовпіла мама.
– А дуже навіть того! – прибрала Чуб пози руки в боки. – Якщо вона приватизована, за законом Маші належить її четверта частина. І якщо ви відмовляєтеся визнати мене за дочку, за законом Маша може здати її мені. Ми вже з нотаріусом домовилися.
– Що-що?
– То ж бо й воно! Зараз їдемо й укладаємо угоду!
– На мою квартиру?
– На Машину четверту частину квартири, на якій відтепер житиму я, – переможно посміхнулася Землепотрясна. – Зрозуміло?
– Тільки сунься сюди! – вискнула Ганна Миколаївна. – Міліцію викличу!
– Це я міліцію викличу, – радісно озвалася Чуб, – якщо ви відмовитеся мене впустити. Я покажу їм папери.
– Хуліганка!
– Це ви хуліганка. А я – законослухняна громадянка, і за законом нашої держави Маша має право зі своєю часткою зробити все, що завгодно. Здати її мені, продати її мені… До речі, хороша ідея. Я купую її частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрів п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоїш? Іди збирай речі, папери там усілякі. Не заважай мені з мамулькою сваритися.
– Яка я тобі «мамулька»? – осатаніла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячої».
І здивовано завмерла – підлогу було вкрито пластиковими мішками.
На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розміром і ступенем гниття. Ганна Миколаївна закуповувала картоплю мішками, взимку і влітку, й перебирати її кілька разів на місяць було її улюбленим заспокійливим, що заміняло мамі плетіння, медитацію та інші втіхи.
Блудна дочка вдихнула запах землі й підвалу. Клишаво пересуваючись між шарами картоплі, добрела до вікна, рвонула стулки й…
…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.
Мирослава.
Мертвого!
Він стояв під вікном, закинувши голову, – він дивився на неї.
Він не повинен був там стояти, він повинен був лежати в землі на якомусь цвинтарі.
…її одногрупник, її кохання в минулому – сатаніст і вбивця, що врятував їй життя.
Обличчя Маші завмерло в тій самій гримасі, з якою застигла хвилину тому її мати, – з розкритим ротом і скляними очима, які не вірять своїй здатності бачити.
– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши підставу для невіри Машиним вухам. – Це я. Не бійся. Все гаразд.
– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу істерично продублювала своє запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!
Ті, що сварилися за дверима, не могли її чути.
– А ви знаєте, що я – відьма? Я можу наврочити! – гримів голос Чуб. – І ви нічого не зможете з цим вдіяти, бо ви – не відьма. У вас навіть у роду не було відьом!
Даша явно вирішила взяти Машину маму на «слабо».
– Та це в нас не було відьом! – закричала Ганна Миколаївна.
– У вас! У вас! – примудрилася перекричати її Чуб.
– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?
Маша активно закивала.
Однокурсник спритно піднявся пожежними сходами, спустившись якими три дні тому, «ніби крадійка», Маша пішла з дому «назавжди».
– Ти живий…
Він сидів на підвіконні.
Вродливий. Серйозний. У костюмі й краватці.
– Там, у лікарні, лікар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.
Він був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лікар, який повідомив їм у коридорі лікарні страшну новину, напевне переплутав ім'я хворого.
– Лікар сказав нам, що ти…
– Я знаю, – нудячись обрубав її Мир.
І Маша почула: йому нецікаво про це говорити.
«Логічно», – подумала вона.
Мабуть, усі три дні, що їх розділили, йому довелося говорити лише про це.
– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвідомила вимовлене.
Він не загинув, рятуючи її.
Вона – не вбивця!
Невинна!!!
Радість, велика, сповнила її тіло.
– Ти цілий? – схвильовано заворкотіла вона. – Було стільки крові. У тебе перелом? Чи що?
– Господь із ним усім, – сказав Красавицький. – Усе це дрібниці, порівняно…
– З чим?
– Я мушу сказати тобі одну неприємну річ. – Обіцянка пророкотіла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не зміг тебе розлюбити.
Винна!!!
«Присуха! Чар-зілля… Даша приворожила його до мене».
Радість згасла.
– Пізно, – винесла вона вирок.
– Для кохання нема «пізно».
Те саме Маша сказала і Врубелю.
«А якщо нема пізно?»
– Але виявилося, що пізно – є.
– Мире, пробач мені, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе більше. Я кохала тебе на першому курсі. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…
Мир Красавицький – найвродливіший хлопець їхнього інституту – був несправжнім коханням.
Маша кохала його як ідеал з книжок, кохала тоді, коли ще не жила, а тільки мріяла про кохання в скляному акваріумі своєї самотності.
Проте навіть її книжкові фантоми – мрії про казковий, булгаковський світ – виявилися насправді більш реальними, ніж її надумане кохання до реального Мира.
– Я кохаю іншого. Пробач.
– Я пробачу тобі все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав він.
– Ні. Ти не знаєш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Від іншого чоловіка. Від Михайла Врубеля. Він помер…
Страшна Таємниця Маші вихопилася назовні, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кімнату.
«Що робити?»
Вона чекала дитину від чоловіка, похованого століття тому. Вона чекала дитину, і коли б її мати знала про це, відволікти від морального знищення дочки, яка «принесла в подолі», не змогла б і Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворічна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Києвиць, чекала дитину й відчайдушно не знала: як жити?!
– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нічого не змінює. Для мене – нічого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.
Дивно.
Його зневага до Машиної Таємниці прогнала з кімнати страх.
– А як ти дізнався, де я живу? – спитала вона.
– Це було неважко.
– Логічно. В інституті. Я рада бачити тебе.
– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справді зраділа, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаєш, хто я.
Запитання з'явилося:
«Чи можеш ти пробачити мені?»
– Я рада, повір. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двоє. Проте ти не зовсім винний… Килина обдурила тебе, використала. А потім… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобі не довелося жертвувати життям!
– Дай мені ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.
– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.
– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Він прислухався до несамовитих криків.
А Маша зніяковіла – трохи боязко відсмикнула руку.
«Поговорити?»
У таких костюмах і краватках чоловіки зазвичай пропонують одружитися.
– Ні. Тобто так, – заторохтіла вона. – Але не тут. Нам краще тихо піти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бік крику.
Миру не слід потрапляти на материні очі!
На Дашині – тим паче!
Ковальова мала великі підозри: при вигляді воскреслого сатаніста Землепотрясна Чуб загорлає в унісон з її мамою, й не могла навіть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зіллються в один.
– Мені треба зібрати речі, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплі, Ковальова поквапилася до старої шафи, в якій вік вікувала допотопна фанерна валіза.
– А це твій батько? – Мир схилився над письмовим столом, де під склом лежали листівки й вирізки, фотографії, картинки. – Ви з ним схожі.
Машу вкололо. Боляче!
Вона ступила в бік стола.
Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.
Стояла й не боялася – батько міцно тримав її за руки.
Піднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сімейний архів у пащеку валізи.
– Це теж брати? – Мир узяв з ліжка іграшкового Вінні-Пуха.
– Бери.
Ведмежа тато їй подарував у шість років!
– І значки забирай.
Значки з емблемами київських фестивалів й олімпіад їй купував тато – за ними Маша вивчала історію Міста!
Мир слухняно зняв зі стіни поколоту значками хустку.
– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все він.
Таточку,
– швидко нашкрябала вона записку натомість,
у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.
Пробач мені, будь ласка.
Маша.Вона заклякла з папірцем у руках.
– Її не можна залишати. Мама знайде її першою й не віддасть батькові. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.
– Я всю квартиру освячу! – линув з кухні голос Ганни Миколаївни. – Все сіллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!
Із чого випливав безрадісний висновок: відьом у Машиному роду теж не знайшлося.
– Хочеш, я підстережу твого батька біля під'їзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.
– Ти справді можеш увечері сюди під'їхати? Спеціально?
– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.
– Дякую, – зім'яла небезпечну тему вона.
Мир сховав записку до кишені.
– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.
У пащеку валізи полетіли нехитрі пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.
– Ти допоможеш мені спустити сумку через вікно?
– Звісно. Я завжди допомагатиму тобі. Я ж кохаю тебе. Можна я поїду з тобою?
– Куди?
– Туди, куди їдеш ти. Я не заважатиму тобі.
Маша вивергла тяжке зітхання.
Безперечно, Маша Ковальова зазделегідь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме їй. Для того й існує кохання, щоб заважати людям жити! Але відмовити закоханому в неї насильницьким чином вона була не в змозі.
До того ж одногрупник бував у круглій Вежі, чув розмови кицьок і був готовий до будь-яких містичних па.
До того ж жодних містичних па в планах Києвиці не було.
– Я повинна підготуватися до іспиту. Можемо готуватися разом. Навіть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимістично збрехала Ковальова.
– Я звільнений від усіх екзаменів. Але буду радий допомогти тобі чимось.
Він подивився на неї.
Погляд свідчив, наскільки йому наплювати на всі іспити у світі, на світ, на все, окрім Маші.
Й оптимізм Ковальової вичерпався.
«А чи варто йти на іспит? Ольга Марківна знову зігнеться при всіх…»
«Який іспит? Післязавтра Суд! Ми програємо. І мені не буде куди йти. Однак я зможу піти на іспит. Якщо ми програємо, Марківна вже не кланятиметься мені…»
«Шкода, що іспит завтра, а Суд – післязавтра. Краще б навпаки, тоді б я знала, що, програвши, можу піти хоча б на іспит».
Вагаючись, студентка розклала на столі конспекти й книги. Пробігла очима екзаменаційні питання. Розрізала папірці-шпаргалки.
Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив їй спину.