Домашню думку не беруть в дорогу!
Не виконав сьогоднi засторогу!
В кiнцi дороги думаю одне i теж:
за кого вранцi ти молилась Богу?
46
Серце жадно спiшило здолати цю путь,
хоч дороги життя в лабiринти ведуть.
Мудрiсть – тисяча сонць! – шлях менi освiтила,
та лишилась душi нерозгадана суть.
47
Не всi, я знаю, схильнi до щедрот,
та за дарунок всяк вiдкрие рот.
Як недозволенiм вини немае,
тодi за правду вiзьмуть в оборот…
48
Зрадiв: тебе згадали у розмовi,
тож щастя пив, немов уста медовi.
А як сторонню жiнку гудить хтось,
що горе в тебе, чую в кожнiм словi.
Омар Хайям
(1048–1122)
1
Нiкчемнi люди всi так схожi з вiслюками -
ховають пустоту свою пiд чепраками!
Ти хочеш, щоб вони твоiх торкались п’ят?
Стань багачем – вони тремтять над п’ятаками!
2
В кайданах розуму томлюсь не без причини:
коли б я вiльним став хоча б на пiвгодини!
В свого столiття вчивсь, напевно, цiлий вiк,
навчити ж не зумiв я жодноi людини.
3
Отой, що все життя молився на науку,
став доярем козла, набивши в справi руку!
Прикинься дурником – вiдплатиться тобi:
дешевша мудрiсть в нас вiд кiсточки урюку.
4
Палац царя, де жив колись злостивий скнара,
де слуги билися щодня за пiв динара,
розрушив час. Яка бiда царя спiткала?
Менi з мечетi крук прокаркав: «Кара! Кара!»
5
Ми, люди, як ляльки. А долi – ляльководи.
Прозорий натяк? Нi! Немае в нас свободи:
актори ми, а свiт – Всевишнього вертеп,
що стане сундуком, як скiнчаться пригоди.
6
Хто свiт вiдвiдав цей, той знав гiрке причастя,
бо вiчним бути тут нiкому не удасться.
Щасливий, мабуть, той, хто юним свiт лишив,
