Роздався стук у дверi.
– Слава Ісу!
– Навiки Богу.
Вечiрнi гостi зайшли до хати i обступили пiч. Запахло прiлим листям.
– Ми чули, що у вас е син повнолiтнiй.
Запала гнiтюча тиша.
– Най iде з нами до лiсу, воювати з москалями, – гiсть знову замовк.
– Проти бiльшовикiв, за Самостiйну Украiну!
– Йуй, та вiн такей слабей у нас!
Один з нiчних гостей, витримавши паузу, граючись ножем на столi й посмiхаючись собi в бороду, пробурмотiв задумано:
– Оден Іван келовий дужей.
Іншi, стиха, сумовито засмiялися.
Газдиня гiрко розплакалась. Блiдий i нiби байдужий до того, що вiдбуваеться, Олексiй Бiдоча сидiв на припiчку.
– Добре, збирайте хлопця!
Запала тиша. Меншi дiти дивилися з печi. Мати, схлипуючи, ходила хатою, щось метушливо збирала до сумки.
У старому двобортному пiджаку вiд дедьового анцуга[30 - Анцуг – костюм.] та цивiльному плащi Олекса найменше був схожий на вояка. Навiть крiс у руках тримав якось недоладно.
Боiвка УПА, у яку потрапив Олекса, блукала осiннiми смерековими лiсами, часом заходячи до поодиноких хуторiв на нiчлiг, а часом ночуючи просто в лiсi, коло багаття, закутавшись у смерекове вiття та сухе листя. Почав вже падати перший снiг. І ось одного туманного ранку вони почули, як десь близько бреше кутюга[31 - Кутюга – собака.]. Їх вистежили i зненацька оточили. Тут, на мiсцi останньоi ночiвлi, вони дали свiй останнiй запеклий бiй. Олекса скинув свого крiса i почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились i у нього нiчого не виходило. Почалася стрiлянина, вперемiш з росiйським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострiлу, Олексу розбив напад «чорноi хвороби»: вiн впав у листя, тiло здригалося вiд конвульсiй. Бiй закiнчився. Опритомнiвши, вiн побачив, як москалi, матюкаючись, складають тiла вбитих.
– Что, очнулся, блядина? – прокричав офiцер у шинелi, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно вiн спробував пiдвестися. Олекса знову впав у листя. Раптом пiдбiг iнший солдат i прокричав:
– Штрафной удар!
Присутнi зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвiлiй гiмнастерцi з медалями, пiдiйшов, пiдняв Бiдочу за поли старого пiджака:
Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живiт.
Олекса упав на колiна.
– Хорош! – крикнув офiцер, витираючи чобiт вiд Олексиноi кровi об тiло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.
– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!
Усi знову зареготали.
Олекса лише зараз вiдчув, що у нього нема зубiв, i все тiло пронизуе бiль. Вочевидь, ще до того, як вiн отямився, його били ногами. Сплюнувши кров iз скалками зубiв, вiн пiдвiвся та зумiв роздивитись мiсце недавнього бойовища: довкола виднiлося зламане вiд пострiлiв гiлля смерек, дерева були поцяткованi слiдами вiд куль; поруч лежали акуратно складенi тiла, лише кiлькох не чiпали, – лягли на мiни. Поруч пройшов вояк, що сам до себе щось наспiвував, iнший жалiв пса, що його бандерiвцi вбили пiд час бою. Деякi солдати тинялася туди-сюди, роздивляючись пострiляних у бою повстанцiв. Іншi тутечки всiлися iсти з консервiв тушонку, запиваючи з фляг самогонкою; вони голосно розмовляли й заходилися реготом, хоча Олексiй мiг розчути лише матюки; хтось поруч розряджав трофейну зброю.
Бiдоча знову знепритомнiв. Вiн лише трохи вiдчував, як його волочуть лiсом, вниз, у долину. Наче увi снi, вiн чув неньчин голос, – вона плакала за ним. Вiн марив i шепотiв, просив ii: «Ма-мо, ма-мо, не плачте». Якийсь солдат повсякчас сварився, «что должен нести это гавно». Потiм вiн знову очуняв, вже коли його закидали за борти вантажiвки. У кузовi вiн лежав посерединi, на лавах з обох бокiв розмiстились бiйцi винищувального батальйону. Машина пiдстрибувала на пощербленiй гiрськiй дорозi, й вiн – разом з нею. Якийсь вояк поклав на нього чобiт, iншi заходилися штурхали його ногами вiд борта до борта. Солдати перекрикували один одного, але гучне ревiння двигуна глушило iхню розмову, – Олекса чув лише якiсь уривки цiеi бесiди, густо пересипаноi матюччям.
За пiвгодини машина вже була у Вижницi, у штабi ЧК-МГБ[32 - ЧК-МГБ – «министерство государственной безопасности», з 1954 року – КГБ.]. Розкрили заднiй борт i зi «студебекера» повистрибували всi пасажири, крiм Олексiя: вiн так i залишився лежати на днi кузова, по цiлiй довжинi якого лишалися слiди його кровi. Солдати перекурювали, один з них крикнув:
– Вылезай, сука!
Бiдоча спробував пiдвестися, але не змiг, – ноги вiдмовляли йому. Тодi в машину залiзли два бiйцi i допомогли йому пiдвестися. На подвiр’i бiля штабу щiльно стояли ще кiлька машин. Бiля них тинялись, балакали та курили численнi солдати. Усi вони лiниво повернули своi неголенi обличчя до Олекси та його конвоiрiв, якi змушенi були йому допомагати йти до будiвлi. Один iз солдатiв крикнув йому:
– Слава Украине! – викинувши руку в нацистському вiтаннi. Іншi зайшлись реготом.
Поруч стояли мiсцевi стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повiдвертались. Серед них був i Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впiзнав малого Бiдочу; згадав, як на храмi в Конятинi вiн поруч з ним нiс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будiвлi. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, iз засохлою кров’ю на лицi, вiн був бiльше схожий на християнського мученика, нiж на «особо апасного бандiта».
В коридорi не було, чим дихати: од вiйськових рiзко тхнуло одеколоном, перегаром i брудними кальсонами. У Бiдочi замакiтрилася голова. Солдати розступилися попiд стiни коридору. Конвоiри, мiцно схопивши Олексу пiд руки, потягнули його далi.
В Довгополi, у Костенцi[33 - Костiнець – присiлок Довгопiлля.], цього лiта спецбоiвка СБ замордувала мiсцевого голову колгоспу.
– Кажут, хороша людена була, добра… Дiти найшле. Воне зранку корову пасте гнале, а там у потоцi вiн i лежав. Кажут, довго мучiли, а хату спалели. Ще кажут, шо i дiток не пожалiли.
– Чули? Сусiда з-за горба забрали вчора. Йшле з колегою з села, дес несли мiх муке кожен, тут з лiсу виходют трое, усi з пушками, в плащах военних. Питают, мов, хто такi, звiдке. Тi кажут, що так мов i так, за мукою у район ходили. Ну, то цi iх i вiдпустеле. Йдiть далi, кажут, але бес нiкому не говорили, шо нас тут бачили. Так той оден колега пiшов у район i розповiв, кому треба, а сусiд – нi, то до нього на наступний день прийшле та й кажут: «Такой-то такой-то, собирайтесь, есть iнформацiя, што ви бандпособник». А дiти ек зачали плакати: «Куде ви дедю забераете?». Жiнка вагiтна голосет, руке собi заломлюе, а тi нiчого… Мовляв, «соберайтесь» – i все.
– Добре, шо ще родену лишели. А шо я вам хочу розказати. Ви цих Бiдочiв знаете, отех бiдакiв з крайноi хати, то в нех сена Олексiя комунiсти у лiсi злапали зi зброею.
– А, йуй, та вiн такей слабей, кажут, у нех був.
– А шо з неме тепер буде? Не знати!
– Най Бог мелуе!
ДЕПОРТАЦІЯ
Надворi забрехав кутюга. До хати, без стуку, зайшов офiцер та ще один у цивiльному. За столом сидiли дiти, iли кулешу з мочанкою, на столi ще було трохи бринзи та вареноi бараболi.
– Ну что, газдиня…
Офiцер на якусь мить замовк.
– Мать! – наче забив цвях у це слово. – Где твой сын, Олексий?
Дiти перепуджено перезирнулись. Матрона, склавши руки у замок, сiла на лаву бiля печi й захитала головою.
Офiцер пiдiйшов до вiкна i визирнув на двiр. Там його солдати лiниво ходили туди-сюди, оглядаючи стодолу. Вiн повернувся до Матрони. Вона, затуливши лице долонями, i далi сидiла на лавi мовчки.
– Что, не знаешь, сука, где твой сын? – вiн пiдiйшов до неi майже впритул.
– Твой сын, Олексей Бидоча, сейчас в тюрме, в Вижнице. Так что собирайтесь. Вы, как бандпособники, родственники врага народа, подлежите выселению в отдаленные районы Союза Советских Социалистических Республик!
Стара впала на колiна перед офiцером, склавши руки на грудях:
