Дмитро Петришкан блукав лiсом у зарослях папоротi. Цей лiс у Довгополi колись належав його фамiлii. Вiн знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши вiття смереки своею великою долонею, вiтався з нею, мов з давньою знайомою:
– Мой, мой, яка велека вже!
Його предки шанували лiс i без великоi потреби нiколи його не рубали. Дмитро вiдклав сокиру i почав руками викопувати сухi мертвi ялицi, – тички на ватру.
Молодший син Дмитра, Юрiй, бiг через осипник[23 - Осипник – галявина серед лiсу, утворена внаслiдок вирубки.] до дедi, коли з лiсу йому назустрiч вийшли озброенi люди. Це був загiн УПА. Хлопцi йшли один за одним у вiйськових нiмецьких кепi, шуцманках з тризубами, i тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликiв»: один був нагружений мiнометом, на спинi iншого були закрiпленi два ящики з мiнами. Юрiй на мить зупинився з переляку, але потiм поволi пiшов iм назустрiч. Порiвнявшись Юрiй привiтався:
– Добрий день!
Хтось iз загону вiдповiв:
– У, який перепуджений… Доброго здоровечка!
Позаду йшов кулеметник i нiс великий нiмецький МГ[24 - МГ- 34 – легкий нiмецький кулемет.] кулемет. У них були зморенi, неголенi обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.
– Чий будеш?
– Я Дметра Кабюка син.
– А! Петришкане!
Їхню багату родину знали всi в окрузi, й на Галiцii також.
– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотiв Юрiй.
– Йдемо, малей, нiмцiв та румунiв бети.
Пiшле з нами!
Малий зам’явся, хлопцi розсмiялися.
– Файного паска маеш, – сказав кулеметник.
– Це дедiв, – пробубонiв малий.
– У, дай подиветисе.
То був добротний офiцерськiй пасок цiсарськоi армii.
– Мiнеймосе! – запропонував вояк i дiстав з кишенi великий кулеметний патрон i паперiвку. Юрiй скривився.
– Шо! Шо е? Шо скрививсе, ек жед на гiвно? Гидуеш? На, тримай, це ж поперiвка.
Хлопцi вже заходили в лiс i звiдти закричали кулеметнику:
– Лише хлопця!
Вiн крикнув у вiдповiдь:
– Вже бiжу!
Схопив кулемет, закинув на плече i побiг доганяти.
Юрiй так i залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а iншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.
Надвечiр, пригнавши корову, Юрiй наважився зiзнатися, i крiзь сльози розповiв дедьовi про те, що сталося у лiсi. Старий Петришкан сидiв на лавi, чистив ножем якийсь чудернацький корiнь. Був вiн високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з продiлом. Вислухавши сина, вiн вiдклав свою клябуку[25 - Клябука – палиця.], з якою не розлучався вiдтодi, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по головi:
– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усмiхаючись своiми сiрими очима.
ДЕЗЕРТИР
По площi бiгали бездомнi пси, довкола стояли облупленi казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовтi кольори, з-пiд вiдпалоi штукатурки виднiлась кладка з червоноi цегли. Над цими будiвлями майорiв червоно-жовто-синiй прапор. Триколор. П’яний румунський офiцер кричав на Федора, аж слина йому летiла з рота. Знявши шкiряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тiльки жовна ледь помiтно ходили на його лицi. Федор не сподобався офiцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зi строю, – насмiшкувато. Вiн спитав:
– Звiдки ти? Федор вiдповiв:
– З Украiни.
Той розлютився ще бiльше i щосили зарепетував:
– Невiрна вiдповiдь! Нема нiякоi Украiни, а е одна велика Румунiя!
Федор мовчав. Худий румун аж трусився вiд лютi.
В обiд, у курилцi, до Пойдаша пiдiйшов земляк:
– Федьо, я сьогоднi вночi тiкаю… Завтра зранку нас всiх вiдправляють на фронт.
Федор змовчав. Увечорi вiн лежав одягнений на своему лiжку, чекаючи, коли всi в казармi заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очi й бачив ii, Ялену. Спогади малювали яскравi картинки з храму у Конятинi, на сiнах в Киселицях. Пiсля опiвночi вiн злiз з лiжка i через вiкно стрибнув у двiр. Там пiд деревом чекав той земляк, що попередив про вiдправку частини на фронт. Вони привiталися, i коли той вже пiшов, Федор зупинився.
– Федор, ти куди? – нервово зашипiв земляк.
– У мене е ще тут борг, – спокiйно вiдповiв Пойдаш.
– Лише гет того румуна, най iде на свою вiйну, там йому совети пiр’ячко повискубуют, – ледь не зриваючись на крик, благав той.
– Я своi борге звек повертати самей, – сказав Федьо i пiшов в бiк будинку, де жив його кривдник.
– Дурень впертий! – прошепотiв сам до себе «земляк» i,пiднявшикомiршинелi,побiгдопаркану.
У вiкнi одноповерхового будиночка, де квартирував румунський офiцер, горiло свiтло. Долiтали ще якiсь незрозумiлi звуки, нiби грала музика. Федор, пригнувшись, пiдбiг до вiкна; шелестiло пожовкле листя, що попадало з кiлькох найближчих дерев. Вiн притиснувся спиною до стiни i швидко зазирнув у помешкання. Вiкно було бiльш як на половину закрите брудною фiранкою. У кiмнатi на лiжку дрiмав румун. Його ноги звiсились набiк, аж до пiдлоги. Пiдтяжки тримали на розмiр бiльшi, нiж належало б, форменi галiфе; поруч валялися чоботи. Федор потягнувся рукою до кватирки. За мить вiкно вiдкрилося, Федьо повiльно залiз у примiщення. На патiфонi крутилася платiвка, на столi лежав недороскладений пасьянс; поруч iз розпечатаним конвертом з погашеною маркою, що на нiй був король Мiхай i гордий напис «Румунiя», – якась свiтлина; майже допита пляшка коньяку i склянка з напоем на денцi стояли на краю стола; ще тут лежав портсигар i поруч – повна попiльничка недопалкiв. Заiжджена платiвка смiшно повторювала один i той таки фрагмент мелодii: приспiв якогось румунського шлягера. Федор вiдкрив портсигар, взяв звiдти сигарету. Але, вiдкривши одна за одною шухляди, i ще раз глянувши на стiл, не знайшов анi запальнички, анi сiрникiв, тож пiдiйшов до натопленоi груби, присiв i пiдкурив вiд головешки з печi. Цiеi митi румун сп’яну забубонiв, наче сварився з кимось. Пойдаш стрiмко озирнувся до нього, але, переконавшись, що румун i далi спить, сiв поруч на стiлець, що на ньому висiв китель, затягнувся димом; перевiрив умiст кишень; портмоне виявилося пусте, лише з якимсь дрiб’язком. Тодi вiн розстiбнув кобуру, дiстав звiдти револьвер. Прокрутивши заряджений барабан, прицiлився в румуна, але за мить засунув пiстолет в кишеню шинелi, нагнувся, зняв своi солдатськi черевики з обмотками. Перевзувшись в офiцерськi чоботи, вiн встав, взяв пляшку зi столу i, ковтнувши з неi коньяку, присiв до кривдника на лiжко й гаркнув йому на вухо румунською: «Вставай, курво!». Той аж пiдскочив, i тут таки отримав пляшкою по головi. Федор зв’язав офiцера, засунувши йому до рота своi обмотки, встав, поправив платiвку на патефонi, вистрибнув з вiкна i поспiхом попрямував до паркану. Перелiзши його, прошепотiв сам до себе: «Невiрна вiдповiдь. Все! Вiдслужив! Доста з мене!». І побiг до лiсу, що великою чорною плямою витягнувся вздовж частини.
Одного зимного вечора Федор постукав у дверi дому своеi сестри Марii Коцихи в Киселицях. Та, побачивши на порозi якогось незнайомого бородатого чоловiка у бруднiй формi, аж скрикнула, злякавшись, – не впiзнала брата. Але потiм, придивившись, вигукнула:
– Ой, Божечки, Федьо, а ти звiдке узевсе!
Той, замiсть привiтання, лише буркнув:
– Їсти давай!
