Ключник світів

Нагадаємо, що всього три місяці тому, недалеко від цього місця злочину, було знайдено тіло іншої молодої дівчини. Ми висвітлювали хід розслідування, яке ні до чого не привело. Дівчина залишилася непізнаною».

Дарина закінчила читати. В голові пронісся рій думок. Вона подивилася на дату. Газета свіжа, вийшла сьогодні. Вчора дівчина без руки, сьогодні жіноча рука. Мурашки пробігли по тілу. Дарина схопилася з лави як ошпарена. Вона звернула газету і дуже швидко, розштовхуючи неспішних перехожих, побігла в бік метрополітену. Її автомобіль залишився припаркованим на Подолі. Рух на Хрещатику у вихідні дні перекрито, тому найшвидшим способом дістатися до особистого транспорту залишалося метро. Дарина заскочила в скляні двері, купила жетон і стрімко, не звертаючи уваги на обурені крики чергової по станції, побігла вниз по ескалатору. Далі перетнула платформу і знову опинилася на ескалаторі, який перевіз її на пересадочну станцію «Майдан Незалежності». Дарина стрілою влетіла по сходах, ігноруючи масові закиди оточуючих на її адресу. Ось ще одна арка і вона бачить, як прямо перед нею зачиняються двері вагона. Не вистачило секунди. Дарина ще трохи за інерцією пробіглася уздовж платформи по ходу поїзда, а потім зупинилася і сіла навпочіпки. Її нудило, чи то від їжі, чи то від бігу, чи то від інформації про трупи, а можливо від усього разом. Дарина важко дихала, підібравши руки до грудей, вона опустила голову на коліна.

– Дівчина вам погано? – спитав чоловічий голос.

Дарина заперечливо похитала головою. Чоловік більше не поставив жодного запитання, але при цьому залишився стояти біля неї. Під'їхав потяг метро. Почався безладний рух пасажирів на вхід та вихід, хтось випадково зачепив Дарину. Вона похитнулась і мало не впала набік. Її утримала за плече міцна чоловіча рука. Дарина подивилась на свого рятівника. Блакитні очі, обрамлені густим віялом чорних вій, уважно дивилися на неї. Дарина злегка посміхнулася, подякувала блакитноокого рятівника і відійшла убік. В голові стояв туман, в шлунку штормило. Вона сіла в наступний поїзд, доїхала до станції «Поштова площа», звідки побігла до свого автомобіля.

В перші секунди Дарина вирішила поїхати до батька в відділення, але, через хвилину, відмовилася від ідеї турбувати його інформацією з газети. А якщо знайдене на набережній тіло не має відношення до відірваної руки? До того ж батько, швидше за все, в курсі вбивства дівчини. Він же полковник поліції. Дарина вирішила заспокоїтися, навести лад в думках, а після серйозно поговорити з батьком. Вона завела мотор і розгорнула автомобіль в бік свого будинку.

У Св’ятопятова так само, як і у доньки, голова йшла обертом. Його ранок зовсім не заладився. Він сидів у своєму кабінеті дуже злий після дзвінка Дарини. Полковник встиг зробити кілька гнівних розпоряджень і тепер нервово курив цигарку. До кабінету зайшов Ларкін.

– Ларкін! – закричав Св’ятопятов на молодого поліцейського. – Я тобі що наказав робити на місці злочину? А? Стежити за телевізійниками! А ти що?

Хлопець аж присів, так злякався.

– Так я ета… – почав було Ларкін.

– Ета, він! – не дав закінчити молодому служителю закону Св’ятопятов. – Ось тільки і знаєш, як до Валерії Анатоліївни залицятись, а простий наказ виконати не можеш! Як так вийшло, що ці п'яниці на чолі з Фрекен Бок зняли матеріал на місці злочину!? А?

Полковник зробив паузу. Занадто важко йому було кричати без зупинки.

– Засранець! Ось ти хто! – підсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моїх!

– Так ета… – знову щось хотів сказати Ларкін.

– Геть я сказав! – перервав його полковник.

Коли Ларкін залишив кабінет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився і, загасивши недокурок, відкинувся на спинку стільця. Він дуже любив всіх співробітників свого відділення. Багато що спускав з рук, але тільки якщо це не стосувалося дисципліни або якості роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкіним?» Молодий поліцейський не виконав наказ. Тепер через це відбудуться неприємності. Але, з іншого боку, шкода хлопця. Тільки почав свою роботу у відділенні. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого підлеглого. Полковник вирішив поки залишити Ларкіна в спокої і почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздує скандал.

Тим часом, в будівлю відділення зайшов худорлявий блідого вигляду молодий чоловік, одягнений в довгий шкіряний плащ і потерті штанці з такого ж матеріалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всі боки. Хлопець підійшов до віконця чергового.

– Доброго дня, я по теленовинах дізнався про знайдений труп, вірніше, частину трупа. Мені здається, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловік.

Хлопець говорив повільно і весь час совався.

Черговий не відразу зрозумів, що похмура істота за склом – відвідувач. Він простягнув у віконце ручку і аркуш паперу.

– Пишіть, – сказав черговий.

– Що писати? – уточнив молодий чоловік.

– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дізнався про подію з новин і хотів би впізнати труп, вірніше те, що від нього залишилося, – не відриваючись від гри в перегони на смартфоні, відповів черговий.

Хлопець почекав, потім запитав.

– А без заяви не можна?

– Ви родич жертви? – поцікавився черговий.

– Ніііі, – захитав головою відвідувач.

– Молодий чоловік, ну як же тоді без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишіть, хто ви і що ви, а далі вже слідчий розбереться. Якщо ви впізнаєте труп, то будете брати участь в розслідуванні.

– Хто я? – перепитав хлопець і якось скукожився.

Черговий з подивом подивився через приймальне вікно. Він відкрив рота, щоб послати відвідувача куди подалі, але стримався, мало які неадекватні особистості тут ходять.

– Даа, – з награною посмішкою відповів черговий, а собі під ніс вже пробубонів, – дебіл.

Відвідувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову підняв очі, то виявив, що загадковий молодий чоловік випарувався, а на його місце підійшов Дмитро Родимович.

– Привіт, Ванька. Все в ігри граєш? – з усією можливою суворістю звернувся судмедексперт до чергового.

– Ні, ніяк ні, – натискаючи на блокування телефону, відповів черговий.

– Пропустиш? Перепустку забув в морзі.

– Тільки розпишіться, будь ласка, Дмитро Родимович.

Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв біля віконця, вона залишилася від попереднього відвідувача.

– А що це за наркоман тут у нас ошивався в відділенні? – як би, між іншим, запитав Дмитро Родимович.

– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впізнати, а я йому пишіть заяву, ну він і пішов.

У Поленко навіть око засмикалося.

– Ах, ти! – закричав він і вибіг на вулицю в надії зловити несподіваного відвідувача. Але, звичайно ж, його спроба не закінчилася успіхом.

Дмитро Родимович повернувся до чергового.

– Ось ти мені, Іван, скажи, навіщо тебе в академії вчили? Де твої мізки? А? А ну, віддай телефон сюди!

– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.

– Віддай, я тобі сказав!

Судмедексперт просунув руку через вікно і вихопив смартфон.

– Ось тобі іграшки на робочому місці!!! – він загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!

Пролунав сигнал, відчинилися двері у внутрішнє приміщення. Дмитро Родимович попрямував до кабінету полковника. Олександр Миколайович сидів за столом, гортаючи старі справи.

– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.

– Та тому що твої телепні прогледіли, можливо, єдиного свідка по нашій руці. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бік дверей і плюхнувся в крісло навпроти столу.

– Як це? – не розумів Св’ятопятов.

Поленко подивився на колегу сумно-сумно.

Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив двері зсередини на ключ, після чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Він в повній тиші розлив по двох келихах напій карамельного кольору, жестом запропонувавши своєму сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.

– Може, тепер розкажеш? – запропонував Св’ятопятов і налив знову.

– Тут, якийсь друг нашої руки приходив, а твій он той, гравець, його прогледів, – вже спокійно відповів судмедексперт і випив другі п'ятдесят грам коньяку.

Полковник захлинувся від такої новини.

– Хто приходив? Кого прогледів? – не зрозумів він.

– Труп наш шукали, сказали, що знають вбиту, – роз’яснив Дмитро Родимович.

Св’ятопятов піднявся як ошпарений. Він схопив пляшку з келихами, повернув в шухляду бару і побіг до чергового.

– Ах ти…! – закричав він на все відділення. – Ти що ж це, єдиного свідка мені прогледів?

Черговий ще не відійшов від криків Дмитра Родимовича, тому втиснувся в крісло, вчепившись руками в дерев'яні бильця.

– Щоб через п'ять хвилин мені відео з камер спостереження знайшов і надав! – Св’ятопятов мимоволі хрокнув.

Він простежив, щоб черговий залишив свій кут для виконання розпорядження.

– Ларкін! – закричав полковник.

З внутрішнього приміщення вискочив молодий поліцейський.

– Ларкін! – повторив Св’ятопятов. – До того часу, поки твій колега виправляє свою провину, залишаєшся за головного на прохідній. Ох, ви у мене отримаєте! Будете чергувати місяць без вихідних! Усі! Навіть ті, хто не винен ні в чому! Для профілактики! Розпустилися! Бовдури!

Олександр Миколайович повернувся до себе в кабінет. Там, в повному спокої, Дмитро Родимович розливав по келихах коньяк, який вийняв знову з шухляди бару. Він простягнув напій другу, вони чокнулись і випили залпом п'ятдесят грам.

– Ех, закуски не вистачає. Поїхали додому до тебе, Олександре Миколайовичу, курочку гриль їсти, а то так і напитися недовго, а роки-то вже не ті. Одним головним болем не обійдеться. Все одно сьогодні субота, працювати нікого не змусиш.

Св’ятопятов відставив келих.

– Зараз горе-черговий принесе відео і поїдемо. А ти поки розкажи, що дізнався по нашому трупу, – відповів полковник.

– Дізнався не багато. Рука ліва жіноча. На момент виявлення була відірвана від тіла близько тридцяти двох годин. Точніше тіло померло більше доби тому. Рана рвана, але ніяких саден і синців, які вказували б саме на те, що її тягнули, мені виявити не вдалося. Тому для мене поки загадка, як рука відокремилась від тулуба. Можливо, мені допоможуть експерти з лабораторії. Я віддав деякі мазки і проби тканин з країв руки на дослідження. Чекаю результатів до понеділка. Тепер, що стосується віку. За станом шкіри можу припустити, що рука належала молодій дівчині років двадцяти двох – двадцяти п'яти. На великому пальці значних розмірів перстень із справжнім рубіном в золотій оправі. Я не фахівець з коштовностей, але моя помічниця припустила, що така прикраса могла би коштувати кілька тисяч доларів. Незвично великий камінь, неприродний розмір для рубіна.

– Так може це і не рубін? – перервав його Св’ятопятов.

– Можливо, але малоймовірно. В золото рідко ставлять скельця. Я попросив слідчу Валерію Анатоліївну передати його в аукціонний дім, щоб перевірили цінність прикраси. Що ще розповісти? Манікюр хороший, доглянутий. Але під нігтями бруд. Також віддав в лабораторію. Відбитки зняли, перевірили, але встановити особу не вдалося. Дівчина не притягувалася. Як то кажуть: «До відповідальності не притягувалася, не судилася і таке інше». Але у нас є зачіпка. У неї неприродно зрощені кістки в місці ліктьового згину. Я припускаю, що наша жертва народилася з вродженим дефектом. Зовні аномалія не помітна і навряд чи доставляла їй незручності. Але для розслідування її особистості це може дуже допомогти. Дівчина явно лікувалася або спостерігалася у лікарів, тому якщо в розшуку молодої особи з такими ознаками немає, то можна спробувати дати опис по лікарнях.

– Ти вважаєш, вона може бути жива? – поцікавився Св’ятопятов.

– Це виключено. Якщо руку відокремили за життя, то нещасній залишалися лічені секунди. З такими ранами не виживають, – відповів Поленко.

– Мда, не багато, – з розчаруванням прокоментував Св’ятопятов.

– А ти що хотів? Щоб я тобі ім'я і прізвище назвав?

– Ось, а ти кажеш толк від вас судмедекспертів є. Я це все і без тебе вранці зрозумів. Теж мені… – але полковник не договорив. До кабінету увірвався черговий з дисками в руках.

– Олександр Миколайович, знайшов, – випалив черговий.

– Давай сюди, негідник, зараз подивимося, що ти там знайшов.

Св’ятопятов взяв диск і засунув в дисковод пошарпаного системного блоку. Той загрозливо загудів, а через кілька секунд видав на екран вікно з відеофайлами.

Полковник запустив відео, на яке йому вказав черговий. Чорно-біла камера охоплювала майже все подвір’я перед відділенням. Всі троє уважно дивилися на монітор. На другій хвилині перегляду на екрані з'явився Дмитро Родимович. Судмедексперт пройшов під камерою і зник в дверях.

– Не зрозумів, – зупинив запис полковник, щоб відмотати назад.

В другий раз перегляд нічого не дав. Ніяких сторонніх осіб не заходило і не виходило.

– Не зрозумів, – тепер вже сказав Дмитро Родимович. – Я з ним зіткнувся в дверях фактично, коли заходив. Він повинен бути на камерах. Давай ще раз.

Після, вже навіть не третього перегляду, черговий побачив своїм тверезим поглядом тінь, що промайнула під камерою саме в той момент, коли Дмитро Родимович зайшов в будівлю.

– Ось він, – вказав пальцем Іван на сіру пляму.

– От, сучий сину, – вилаявся Св’ятопятов. – Як же він здогадався, що там камера?

– Так, а чого там здогадуватися? – здивувався черговий. – Висить собі бандура з перепаяними дротами, тільки сліпий не помітить.

– І правда, але у нас же ще інша є, розташована над черговим. Там вона нова, кольорова, звук пише! – радісно вигукнув полковник.

Нова камера записувала все на сервер, який знаходився у віддаленому кабінеті. Звичайна напівпідвального виду комора з великими моніторами і сучасним обладнанням для відеоспостереження. Навіщо зробили цю кімнату, ніхто не знав. Начебто хотіли створити у відділенні спецвідділ охорони всіх під'їздів цього району. Але щось не склалося на завершальному етапі, тому проект заморозили до кращих часів. Від усієї витівки залишилися: одна камера над вікном чергового, сервер і безліч сучасних кнопочок.

Трійця протиснулася в крихітний кабінет. Св’ятопятов запустив відеоархів де не з першого разу, але знайшов потрібний матеріал. Нажаль, камера перебувала під таким кутом, що було видно тільки брудну маківку загадкового відвідувача. Але, на щастя полковника і на жаль Івана, вся розмова записалася дуже чітко. З кожним словом, черговий все більше і більше червонів.

– Тьху ти! Та що ж це таке?! І тут все через одне місце! Хто так камери вішає?! – вилаявся Св’ятопятов.

– Це просто нею ніхто не керує, – обережно відповів черговий. – Адже вона сучасна. Камеру можна рухати. А її як залишили в останній раз, так вона і висить.

– Останній раз був, коли її встановлювали! З того часу тільки приходять з управління і перевіряють, чи все працює! – не переставав обурюватися Олександр Миколайович.

– А навіщо це їм? – здивувався Дмитро Родимович.

– А хто їх знає. Стежать ось за цими, напевно, – полковник хитнув на чергового, який вже залився червоним кольором, а коли почув про перевірки, взагалі мало не знепритомнів.

– Гаразд, даремно все це. Ходімо, Дмитро Родимович, досить суботній весняний день на роботі просиджувати. А ти, – звернувся Св’ятопятов до підлеглого, – скопіюй відео і віддай слідчій Валерії Анатоліївні, може це чимось допоможе їй в розслідуванні. Все зрозумів?

– Буде зроблено, – невпевнено відповів черговий.

– Ось, тримай своє чудо техніки, – простягнув смартфон молодому поліцейському Дмитро Родимович. – Дивись, ще раз побачу іграшки на робочому місці – розповім керівнику. Випише тобі штраф, будеш наступного разу знати, як відпускати свідків. Краще детективні історії читай. Більше користі буде.

Св’ятопятов з Поленко залишили кімнату відеоспостереження. Вони вийшли на вулицю. Тепле сонце перевело тіні на іншу половину дня, відчувалася легка прохолода, яка позначила початок вечора.

– Так що, Олександре Миколайовичу, в супермаркет за продуктами, та по сто грам? – звернувся до полковника Дмитро Родимович.

Св’ятопятов посміхнувся. Закінчився ще один неспокійний день. Початок теплої весни підкинув серйозну справу, яка ризикує залишитися нерозкритою. Полковник мимоволі скривився, але швидко відігнав неприємні думки. Що буде далі, буде потім, а сьогодні хочеться провести час з найкращим другом, якого він знає вже багато років.

Поки давні друзі закінчували свій робочий день, розпиваючи міцні напої, Дарина спала сном немовляти. Її розбудив старий запорожець, який з оглушливим ревом залишив подвір’я. Вона прокинулася з сильним головним болем. За вікном стемніло. Її трохи нудило, але організм дуже швидко впорався з неприємними позивами шлунка. Залишився тільки легкий тиск у скронях. Дарина підвелася з ліжка і пішла на кухню за шипучкою від спазмів. Вона трохи пожаліла себе бідну нещасну вголос, після чого повернулася в ліжко. Ліки трохи послабили біль, але легкий тиск у скронях не припинявся. Дарина намагалася відновити хронологію денних подій. Вона не могла згадати, яким чином опинилася вдома. В її голові спливали уривками спогади: метро,??вона за кермом автомобіля, квартира, ліжко, глибокий сон. Дарина озирнулася. Поруч з ліжком валялася підібрана на Хрещатику газета. Їй було незрозуміло, що ж таке вивело її з ладу? Інформація про труп знайденої дівчини, ранкові події з відірваною рукою, а можливо все разом? Дарина іноді читала кримінальні новини, але щоб так перейнятися – це сталося вперше. Її батько працює в правоохоронних органах. Він часто розповідав під час застіль про самі гучні події. Дарина, сховавшись за диваном, полюбляла підслуховувати криваві подробиці. Тому вразливою вона себе назвати не могла.

Дарина підняла газету з підлоги і знову перечитала статтю. Дивно, чому зараз розповідь про знайдений труп не здавалася такою страшною, як це сталося вдень? Вона відкинула друковане видання убік і вирішила зателефонувати батькові.

– Алло, – почула вона в слухавку рідний голос.

– Привіт тато, як твої справи? – весело запитала Дарина.

– Відмінно, ось сидимо з Дмитром Родимовичем, трохи випиваємо. Згадуємо роки дружби та служби. Ти пам'ятаєш Дмитра Родимовича?

– Звичайно пам'ятаю. Передавай йому від мене привіт, – весело відповіла Дарина. – А як там кіно?

Питання вирвалося несподівано. Вона вже після усвідомила, що задала його невчасно.

– Яке кіно? – здивувався Св’ятопятов.

– Яке ви вранці знімали, а потім по новинах показували, – награно жартівливо відповіла Дарина.

Полковник забарився. Він зовсім забув, що вигадав історію про зйомки фільму.

– Та нормально, як би, – відповів він. – А що?

– Нічого, просто так запитала. Вирішила перевірити, обдурив ти мене чи ні, – весело зізналася Дарина.

– Я? Обдурювати рідну доньку? Ніколи! – обурився полковник.

– Гаразд, тато, досить мене оберігати. Я вже не дитина. Так що там із звірячим вбивством? Знайшли того, хто це зробив?

– Та куди там! – на диво спокійно відповів Св’ятопятов. – У нас же тільки рука ліва, а тіло не виявили. За відбитками нічого немає, свідків немає. Один тільки дивак приходив сьогодні. І того проґавили.

– Як це проґавили? – здивувалася Дарина.

– А ось так. Черговому догану. Прийшов хлопчина дивного вигляду і заявив, що знав вбиту. Що він її друг або родич, я так і не зрозумів. Це все одно не важливо. У нас навіть на камерах його обличчя немає. Встановили дороге обладнання, а толку від нього, як з козла молока!

Св’ятопятов вже трохи випив і став балакучим.

– Почекай, а як же він дізнався взагалі про руку? – здивувалася Дарина.

– Напевно, так само як і ти. Від наших друзів телевізійників! Що б їм грець! Всю контору на вуха підняли!

– І що, прямо ось так по руці впізнав свою родичку чи подружку? Тато, це ж смішно.

Настала пауза. У всій метушні Св’ятопятов навіть не подумав про те, що дійсно, як це хтось зміг впізнати у відірваній руці свого знайомого? Полковник не знайшов чим відповісти. Все, що він зміг зробити після слів доньки, це голосно посопіти в слухавку. Дарина розсміялася.

– Ну ви даєте! Теж мені, сищики.

– Добре-добре. Теж мені, детектив. У понеділок відбудуться збори по цій справі там і розберемося. Як у тебе день пройшов? Чим займалася? – змінив напрям розмови Св’ятопятов.

– Не погано. Прокинулася, прибралася на кухні, погуляла по місту, потім прийшла і задрімала.

– Тааак, – простягнув полковник. – За такої погоди треба на свіжому повітрі час проводити, а не розслідуваннями займатися в запорошених кабінетах.

– Ой, до речі про розслідування. Я не знаю чи важливо це, але мені сьогодні випадково на очі потрапила стаття. У ній йдеться про труп дівчини знайдений вчора на набережній без руки, – не дала договорити батькові Дарина.

Знову настала пауза.

– Донька, ось ти мені скажи, навіщо тебе весь час тягне щось читати чи дивитися про вбивства. Увімкнула б краще комедію.

– Так я ж не спеціально, воно все якось само собою вийшло. Спочатку вранці про руку, а після обіду про дівчину без руки.

– А територіально де, не пам'ятаєш?

– На набережній, недалеко від Пішохідного мосту.

– Ага, добре, в понеділок перевірю. А тобі досить вже кримінальні новини читати. Подивися фільм хороший.

– Я спробую, – з ніжністю в голосі відповіла Дарина, чмокнула в слухавку і закінчила розмову.

Настрій у неї трохи піднявся. Якщо батько не хвилюється, тоді все добре. Вона залізла в холодильник за відерцем морозива. Залишок вечора пройшов без пригод, страшних сюжетів і кримінальних новин. Дарина подивилася дві комедії, кілька серій серіалу з абсурдним сюжетом, доїла морозиво, а потім ще довго не могла заснути. Вона не переставала повертатися до думок про вбиту дівчину і відірвану руку. Дарина відчувала жах кожен раз, коли думала про подію. Вона не вірила в збіги, в її житті таких не траплялося або вона просто не хотіла їх помічати. Але сьогоднішній день приніс дві неприємні новини, які можуть бути пов'язані між собою. Але чому ці збіги відбулися саме з нею, а не з її батьком, наприклад? Він же розслідує цю справу. Дарина катувала себе питаннями до ранку. Їй здалося, що почало світати, коли вона занурилася в світ сновидінь.

Уривками пролітали калейдоскопи. Вулиця, потім інша, потім наступна. Будинок, інший будинок. Якесь незнайоме місто, дивні люди. І так один за іншим змінювався зміст снів, а потім чергування різко закінчилося. З мороку вийшов худий чоловік, одягнений в темно-фіолетову мантію з широким капюшоном, яка повністю приховала його обличчя. Дарина крізь морок робила спроби зазирнути в темну глибину, щоб розгледіти, хто ж завітав до неї в сон. Але чим більше вона вдивлялася, тим сильніше ставав морок. Незабаром залишився тільки розпливчастий силует. На мить чоловік підняв капюшон, світло блакитні майже білі очі дивилися на неї. Відкрився рот і щось прошепотів.

Дарина скочила з ліжка. Вона часто дихала, її серце шалено калатало, жах паралізував кінцівки. Що це було? Страшний сон?

– Що ж зі мною відбувається? – вимовила Дарина вголос, трохи віддихавшись.

Їй стало не по собі. Жахи траплялися в її нічних мріях, але таке привиділося вперше. Дарина пройшлася по квартирі, випила води і вже збиралася увімкнути телевізор, але передумала. Досить з неї вчорашніх збігів. Сьогодні ніякого телебачення і друкованих видань.

Всю неділю Дарина провела з матусею, яка прилетіла до Києва у невідкладних справах на пару днів. А ввечері, забувши цілком про суботні події, зустрілася з друзями в барі, звідки вже пізно вночі повернулася додому.