– Засранець! Ось ти хто! – пiдсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моiх!
– Так ета… – знову щось хотiв сказати Ларкiн.
– Геть я сказав! – перервав його полковник.
Коли Ларкiн залишив кабiнет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився i, загасивши недокурок, вiдкинувся на спинку стiльця. Вiн дуже любив всiх спiвробiтникiв свого вiддiлення. Багато що спускав з рук, але тiльки якщо це не стосувалося дисциплiни або якостi роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкiним?» Молодий полiцейський не виконав наказ. Тепер через це вiдбудуться неприемностi. Але, з iншого боку, шкода хлопця. Тiльки почав свою роботу у вiддiленнi. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого пiдлеглого. Полковник вирiшив поки залишити Ларкiна в спокоi i почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздуе скандал.
Тим часом, в будiвлю вiддiлення зайшов худорлявий блiдого вигляду молодий чоловiк, одягнений в довгий шкiряний плащ i потертi штанцi з такого ж матерiалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всi боки. Хлопець пiдiйшов до вiконця чергового.
– Доброго дня, я по теленовинах дiзнався про знайдений труп, вiрнiше, частину трупа. Менi здаеться, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловiк.
Хлопець говорив повiльно i весь час совався.
Черговий не вiдразу зрозумiв, що похмура iстота за склом – вiдвiдувач. Вiн простягнув у вiконце ручку i аркуш паперу.
– Пишiть, – сказав черговий.
– Що писати? – уточнив молодий чоловiк.
– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дiзнався про подiю з новин i хотiв би впiзнати труп, вiрнiше те, що вiд нього залишилося, – не вiдриваючись вiд гри в перегони на смартфонi, вiдповiв черговий.
Хлопець почекав, потiм запитав.
– А без заяви не можна?
– Ви родич жертви? – поцiкавився черговий.
– Нiiii, – захитав головою вiдвiдувач.
– Молодий чоловiк, ну як же тодi без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишiть, хто ви i що ви, а далi вже слiдчий розбереться. Якщо ви впiзнаете труп, то будете брати участь в розслiдуваннi.
– Хто я? – перепитав хлопець i якось скукожився.
Черговий з подивом подивився через приймальне вiкно. Вiн вiдкрив рота, щоб послати вiдвiдувача куди подалi, але стримався, мало якi неадекватнi особистостi тут ходять.
– Даа, – з награною посмiшкою вiдповiв черговий, а собi пiд нiс вже пробубонiв, – дебiл.
Вiдвiдувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову пiдняв очi, то виявив, що загадковий молодий чоловiк випарувався, а на його мiсце пiдiйшов Дмитро Родимович.
– Привiт, Ванька. Все в iгри граеш? – з усiею можливою суворiстю звернувся судмедексперт до чергового.
– Нi, нiяк нi, – натискаючи на блокування телефону, вiдповiв черговий.
– Пропустиш? Перепустку забув в морзi.
– Тiльки розпишiться, будь ласка, Дмитро Родимович.
Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв бiля вiконця, вона залишилася вiд попереднього вiдвiдувача.
– А що це за наркоман тут у нас ошивався в вiддiленнi? – як би, мiж iншим, запитав Дмитро Родимович.
– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впiзнати, а я йому пишiть заяву, ну вiн i пiшов.
У Поленко навiть око засмикалося.
– Ах, ти! – закричав вiн i вибiг на вулицю в надii зловити несподiваного вiдвiдувача. Але, звичайно ж, його спроба не закiнчилася успiхом.
Дмитро Родимович повернувся до чергового.
– Ось ти менi, Іван, скажи, навiщо тебе в академii вчили? Де твоi мiзки? А? А ну, вiддай телефон сюди!
– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.
– Вiддай, я тобi сказав!
Судмедексперт просунув руку через вiкно i вихопив смартфон.
– Ось тобi iграшки на робочому мiсцi!!! – вiн загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!
Пролунав сигнал, вiдчинилися дверi у внутрiшне примiщення. Дмитро Родимович попрямував до кабiнету полковника. Олександр Миколайович сидiв за столом, гортаючи старi справи.
– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.
– Та тому що твоi телепнi прогледiли, можливо, единого свiдка по нашiй руцi. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бiк дверей i плюхнувся в крiсло навпроти столу.
– Як це? – не розумiв Св’ятопятов.
Поленко подивився на колегу сумно-сумно.
Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив дверi зсередини на ключ, пiсля чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Вiн в повнiй тишi розлив по двох келихах напiй карамельного кольору, жестом запропонувавши своему сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.
– Може, тепер розкажеш? – запропонував Св’ятопятов i налив знову.
– Тут, якийсь друг нашоi руки приходив, а твiй он той, гравець, його прогледiв, – вже спокiйно вiдповiв судмедексперт i випив другi п'ятдесят грам коньяку.
Полковник захлинувся вiд такоi новини.
– Хто приходив? Кого прогледiв? – не зрозумiв вiн.
– Труп наш шукали, сказали, що знають вбиту, – роз’яснив Дмитро Родимович.
Св’ятопятов пiднявся як ошпарений. Вiн схопив пляшку з келихами, повернув в шухляду бару i побiг до чергового.
– Ах ти…! – закричав вiн на все вiддiлення. – Ти що ж це, единого свiдка менi прогледiв?
Черговий ще не вiдiйшов вiд крикiв Дмитра Родимовича, тому втиснувся в крiсло, вчепившись руками в дерев'янi бильця.
– Щоб через п'ять хвилин менi вiдео з камер спостереження знайшов i надав! – Св’ятопятов мимоволi хрокнув.
