Ключник світів

– Що, нічого цікавого? – почула вона приємний, трохи дитячий голос за спиною.

Дарина закинула голову. У дверях з двома філіжанками кави стояв її гарний друг і колега Максим. Пухкий, невисокого зросту хлопець двадцяти п'яти років. Зі світло-русявою шевелюрою, стриженою під горщик. Він, так само як і Дарина, працював експертом з антикваріату. Його пристрастю були предмети часів Великої Вітчизняної війни. Максим простягнув каву подрузі і примостився поруч на стілець.

– Як вихідні? – з веселою ноткою в голосі запитав він.

– Як зебра: чорна смуга, біла, чорна, біла.

Максим посміхнувся.

У цей момент в приміщення зайшов серйозного вигляду чоловік років сорока. Він зробив вигляд, що не побачив балакунів і почав перебирати папки, які у великій кількості лежали на одному із письмових столів.

– От блін, зайшов, – пошепки промовив Максим і тінню вислизнув з кабінету.

За ним, з відібраними паперами, вийшов чоловік.

Незабаром Максим надіслав Дарині смайлик, вони ще перекинулися кількома фразами у вайбері, після чого поринули кожен в свою роботу. Дарина передивилася сотні заявок і ретельно розклала фотографії з описами по електронних папках. З усього потоку надісланих лотів найдовше вона розглядала золотий перстень з рубіном. На внутрішній стороні оправи можна було розгледіти частину напису «San». Це прикраса викликала у Дарини інтерес, вона зробила запит на повний опис і миттєво переключилася на наступне зображення.

Робочий понеділок закінчився спокійно. Вечір такого чудового дня Дарина вирішила провести в кафе з друзями. Приємним сюрпризом стала жива музика, яка зазвичай буває тільки по вихідних. Ось що означає, коли за поганим завжди слідом іде щось хороше. Неприємні події вже трапилися, і того, що сталося, цілком достатньо.

Але вечір перестав бути добрим, коли Дарина під'їхала на автомобілі до парковки біля свого будинку. Там не знайшлося жодного вільного місця, навіть її постійний п'ятачок зайняли старенькі «Жигулі». Охоронця в будці не виявилося. Дарина хвилин п'ятнадцять провела в засідці з надією, що вартівник повернеться на своє робоче місце, а потім розлютилася і нахабно залишила автомобіль у дворі відразу під вікнами.

– Ну і що, що заборонено, – бурчала вона, піднімаючись в квартиру, – ну і що, що оштрафують. Нехай спробують, я такий скандал влаштую!

Дарина піднімалася по сходах, не перестаючи лаятись. Її обурення, які супроводжувалися нецензурною лексикою, перервав пухнастий клубочок, який згорнувся на килимку перед вхідними дверима її квартири. Як тільки Дарина підійшла, кіт підвівся на лапки і голосно заурчав. Руда блакитноока принадність тягнула свою мордочку до господині квартири. Кошеняті на перший погляд було близько року. Дарина обожнювала котів, проте не заводила домашню тварину, враховуючи який спосіб життя вона вела. Вдень робота – ввечері тусовки. Але, зваживши всі за і проти, Дарина відкрила двері, впускаючи кошлате чудо в квартиру.

– Будеш зватися Муською! – урочисто охрестила вона кота.

Той, як справжній господар, відразу побіг досліджувати свої нові володіння. Муська бігав по квартирі відкритого планування, потім сказав: «мяу» і заснув прямо у центрі кімнати. Дарина пильно спостерігала за своїм новим співмешканцем, щоб той ніде не зазначив територію, а коли Муська занурився у сон, переклала його на ліжко.

– Ласкаво прошу в мій світ, – тихенько прошепотіла вона на вухо кошеняті, нібито він її розумів.

Далі Дарина без ентузіазму поробила домашні справи, а після заснула за переглядом чергового серіалу. Перший день тижня для неї пройшов спокійно, а ось у її батька понеділок розпочався голосно.

З самого ранку йому телефонували з головного управління, цікавились, яким чином могла просочитися інформація по вбивству в ЗМІ і вимагали видати винних. Св’ятопятов відстояв підлеглих, а також свою позицію щодо засобів масової інформації. Йому довелося пообіцяти дорогий коньяк вищому керівництву за розуміння ситуації.

Після важкої розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якій кожен звітував про виконану роботу за минулий тиждень. Більшість прийшли непідготовленими, без конкретних теорій або фактів. Тільки біля обіду Св’ятопятов зміг виштовхнути зі свого кабінету останнього доповідача і видихнути.

Але через п'ять хвилин спокійного відпочинку у двері знову постукали. На цей раз його відвідав Поленко, який не був присутній на загальних зборах.

– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранці.

– Їздив дивитися тіло, яке знайшли без руки на набережній, – спокійно відповів судмедексперт.

– І як тіло?

– Розриви дуже схожі на краї нашої відірваної руки. Можливо навіть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не від того тіла. У нас вона ліва, а у трупа дівчини відсутня права.

– Ой, не люблю я маніяків. Якщо виявиться, що дівчина втратила руку таким же чином, як і наша, означає, з’явився хробак якийсь в столиці, – скривився Св’ятопятов.

– А що у тебе цікавого? Є інформація від твоїх і моїх підлеглих? – перевів розмову Поленко.

– Ой, нічого конкретного. За відбитками нічого не знайшли. Запити в лікарні нічого не дали. У місці розриву на тканинах виявили слабкі опіки від електричного струму і залишки блакитних ниток, імовірно від трикотажного одягу. Під нігтями звичайна земля без домішок, які могли б вказати хоч на якусь певну територію. Перстень із справжнім рубіном в золотій оправі. Є гравірування на іноземній мові. До речі, маю припущення, що він антикварний. Чекаємо відповіді експертів з аукціонного дому. Валерія Анатоліївна зробила запит по історії покупок. Сподіваюсь, такі були. Якщо перстень відноситься до предметів антикваріату, тоді за кимось значився. Тоді ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточці по ниточці спробуємо розкрити цю справу.

Св’ятопятов зробив паузу і потер чоло.

– Мда, не багато, – відповів Дмитро Родимович. – До речі прошу зауважити, що вбита дівчина на набережній була в синій трикотажній сукні. І їй, імовірно, від двадцяти двох до двадцяти п'яти років. Треба думати, маніяк полює за певними юними особами.

– Такий собі мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навіщо відривати? Це як мінімум не логічно.

– Маніяки… – замислено мовив судмедексперт.

Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди відрізнявся стриманим характером. Бурі емоцій були йому не властиві, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що відбувалося.

– А що із загадковим відвідувачем? – знову змінив тему Дмитро Родимович.

– Та, теж нічого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби біля Десятинної церкви. Будуть на стародавніх могилах духів викликати, – відповів Св’ятопятов.

Дмитро Родимович розсміявся.

– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бійців. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знає, – запропонував судмедексперт.

– Так, а що розпитувати? Чи знає хтось хлопця із сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навіть портрета немає.

– А черговий? Він що не може змалювати по пам'яті? – здивувався Дмитро Родимович.

– Та хто там. Він же в іграшки грав свої, хто там що запам'ятовував! – відмахнувся Св’ятопятов.

– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяєш байдикувати ось тобі і результат.

Полковник глибоко зітхнув, з сумом подивившись на співрозмовника.

Задзвонив стаціонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пішов геть, залишивши полковника на самоті розбирати проблеми, що накопичилися.

Судмедексперт вийшов з відділення. Його мучили питання. Вранці він їхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережній тіла. Де розбіжності? Чому головоломка, яку так легко вирішити не вирішувалася? Чому рука не відповідає тілу вбитої дівчини? Зовні всі подібності на обличчя: і волокна блакитних ниток, і колір лаку на другій руці, і колір шкіри – все збігається зовні, а ось анатомічно вони не підходять одна одному. Звичайно, лак і сукня можуть бути результатом дій маніяка. Він може самостійно надавати однакові образи своїм жертвам. Поленко зіщулився. Маніяки це дуже погано. Він вирішив не думати про найгірші припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумів його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який ішов за руку з бабусею, підвертав одну ніжку. А вона при кожному кроці казала: «Денис, іди рівненько, ставай ступнею прямо, тобі треба розробляти ніжку».

Еврика! Ось вона відповідь! Поленко навіть підскочив на місці. «А що, якщо рука все-таки від трупа дівчини? Розтин показав, що вбита страждала рідкісною формою захворювання кісток. Це вроджений недолік, який вона могла адаптувати для своєї зручності ще з дитинства. І вже в зрілому віці відчувала себе комфортно, навіть не відвідуючи лікарів».

Судмедексперт поїхав в морг. Він на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб поділитися своєю здогадкою. Полковник не зовсім зрозумів, чого від нього хотів захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевірку збігу ДНК. Йому довго довелося доводити необхідність дорогої процедури, але він з тріумфом повісив трубку телефону і відразу ж повідомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.

Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всі записи і перевірив деформацію кісток. Його теорія майже підтвердилася. Залишалося тільки дочекатися результатів ДНК.

Насичений день закінчувався. Св’ятопятов вирішив, що о п'ятій годині вечора вже нічого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподівано через вікно він побачив як до дерева притулилася фігура, одягнена в довгий чорний плащ. Бліде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сів і обережно вийняв мобільний телефон для спроби зробити знімок. Поки він розбирався в налаштуваннях, фігура зникла. Полковник ще раз подивився за вікно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.

Полковник зібрав речі і вийшов на подвір’я. Весна буянила усіма барвами життя. Всього три дні тепла, а нирки вже ось-ось випустять соковите листя. На газонах вилізли перші пуп’янки кульбабок, а берізка прикрасилась сережками. Св’ятопятов ще раз подивився убік дерева, де йому привиділося бліде обличчя. Дивного відвідувача видно не було. Тільки матусі з колясками і галаслива дітвора заполонили всю паркову зону. Полковник ще кілька хвилин спостерігав, потім повернувся до відділення, поправив камеру над черговим і, з почуттям виконаного обов'язку, поїхав додому.

На наступний день, коли Св’ятопятов приїхав до відділення, у нього в кабінеті вже чекав щасливий Дмитро Родимович. Поленко схопився зі стільця. Він міцно обійняв за плечі Св’ятопятова, та так, що той гикнув. На відміну від свого друга полковник погано спав, тому всі ранкові ніжності дратували його.

– Ось! – урочисто помахав стопкою паперів перед носом Св’ятопятова судмедексперт.

– Ти, як ніби Нобелівську премію отримав, так радієш. Я тебе давно таким не бачив, – сонно вимовив полковник.

– Ех ти, Сашко, – закричав Поленко, – я тобі таку новину приніс! Я правий! Я мав рацію!! Розумієш?

Полковник примружився.

– Ось дивись, це ДНК руки, а це ДНК трупа дівчини. Вони ідентичні!

Св’ятопятов нарешті почав вникати в усе що відбувається.

– Почекай, а як ти так швидко отримав дані? – здивувався полковник. – Зазвичай вони там вовтузяться тиждень, а тобі вже за ніч все зробили.

– Це все мій шарм і чарівність, – з посмішкою відповів судмедексперт.

Полковник голосно розсміявся.

– Ось тобі й маєш, ніколи не було такого, а тут раптом чарівність, – він продовжував давитися сміхом.

Поленко трохи образився, знову став спокійним і сів у крісло.

Св’ятопятов зробив зусилля, щоб перестати сміятися.

– Ой, розсмішив. Гаразд, розповідай, – вже спокійно запропонував полковник.

– Як я вже сказав, завдяки моєму шарму, – цю фразу судмедексперт промовив з акцентом, карбуючи кожну літеру. – Так-так і не треба так єхидно посміхатися. Я отримав відомості необхідні для розслідування вбивства молодої особи. У центрі дослідження ДНК працює моя студентка, я попросив її прискорити процес, по можливості, звичайно. І вона з поваги до свого викладача провела аналізи ДНК після робочої зміни. Ось так.

Дмитро Родимович пишався своєю роботою. Йому лестило, що саме він здогадався про природжений дефект. Св’ятопятов був трохи шокований таким поворотом подій. Він ще не прокинувся і не розумів.

– Гей, Олександр Миколайович, – гукнув його Дмитро Родимович, – поверніться в реальність. Я розумію, що моя новина вас приголомшила, але досить про себе мною захоплюватися.

Св’ятопятов скривив смішну гримасу.

– Я, мабуть, чогось не розумію, – почав міркувати полковник. – Як тоді пояснити що наша рука ліва, а у трупа дівчини відірвана права?

– Розумію твоє замішання, але я зараз все поясню. Що стосується правої руки – це моя помилка, яку я допустив через неуважність. Мені слід було ретельніше вивчити неправильно зрощені кістки. При найближчому розгляді можна зрозуміти, що суглоб на лікті розташований в іншу сторону, ніж у звичайної людини, а кістка перекручена, що швидше вроджений дефект, ніж придбаний за життя. З усього вище сказаного випливає: у дівчини кістки правої руки ідентичні кісткам лівої, але вона нею користувалася як правою. Можливо, звички з дитинства.

Св’ятопятов стиснув губи. Він нічого не зрозумів з розказаного йому Дмитром Родимовичем, але зізнаватися своєму другові не наважився. Головне, вони знайшли тіло для своєї руки. Тепер розслідування вийде на новий рівень.

– Чесно кажучи, я трохи шокований такими фактами, але це величезний стрибок в розслідуванні. Що ж, Дмитро Родимович, змушений визнати ваш блискучий розум! – з радісними нотками мовив Св’ятопятов.

Вони обидва розсміялися. Настрій полковника відразу покращився.

– Тоді, тепер ми будемо працювати спільно з іншим відділенням, або взагалі передамо справу їм, – підсумував Св’ятопятов. – Необхідно повідомити про твоє відкриття Валерії Анатоліївні.

– Тоді залишаю тебе, Олександре Миколайовичу, наодинці, щоб ти міг продумати подальший план дій, а сам іду роботу працювати, – судмедексперт весело вклонився і, пританцьовуючи, вийшов з кабінету.

Після того, як Полекно залишив Св’ятопятова, полковник закурив цигарку. Він зателефонував співробітникам, які вели розслідування по «відірваній руці», повідомив слідчу про відкриття Дмитра Родимовича, а також зв'язався з відділенням, де було заведено справу вбитої дівчини. Св’ятопятов домовився про співпрацю. Там вже у всю моніторились дзвінки, які надходили до лікарень і моргів у зв'язку з загубленням людей. Минуло більше двох діб, тепер за законом родичі могли звернутися в правоохоронні органи для пошуку зниклих. Також були задіяні регіональні відділення, тому що по Києву жодне із звернень не відповідало опису загиблої.

– Невже ніхто її не шукає? – здивувався Св’ятопятов, який прибув до начальника відділення, де мало відбуватися спільне розслідування. – Припустимо, вона сирота, але у неї ж були друзі і робота.

– Хто її знає, – відповів його колега, – на роботі у відпустці, а друзів справжніх немає. Ось тобі і вся історія.

– Якась сумна історія, – відповів Св’ятопятов.

– У трупів не буває веселих історій, – пожартував начальник відділення і сам же розреготався.

Св’ятопятов скривився, подякував за відкриту співпрацю, попросив тримати його в курсі і виїхав назад в свої робочі пенати. Поки полковник їхав до відділення, йому зателефонувала донька, яка дуже суворо наказала їхати до неї на роботу. Дарина вимовила це з такою інтонацією, ніби її взяли в заручники. Св’ятопятов різко повернув на заборонений знак і, на максимальній швидкості, помчав убік офісу Дарини.

За кілька годин до цього, ранок вівторка у Дарини почався слиняво. Дівчину розбудив шорсткий язик, який старанно облизував її щоку. Вона відкрила очі і посміхнулася. Над нею схилилася блакитноока волохата морда. Дарина почухала свого співмешканця за вушком, чмокнула в ніс і почала збиратися на роботу. Їй довелося ще зробити вилазку в найближчий магазин за котячою їжею, а головне, туалетним приладдям. Дарина дуже хвилювалася за те, щоб її волохатий друг не наробив «мін» по квартирі. Але Муська тримався до останнього. Не встигла Дарина насипати в котячий туалет піску, як той відразу туди заліз і зробив всі свої маленькі і великі справи. Господиня щиро зраділа такому щастю. На знак подяки за терпіння навалила їжі з горою в миску з намальованими рибками. Дарина ще раз почухала кота за вушком, зібралася і поїхала на роботу.

Тут, як завжди, на неї чекав запорошений кабінет, завалений купою різної непотрібної макулатури. Більшу частину простору займав антикваріатний стіл з припаркованим до нього громіздким комп'ютерним кріслом. Єдиним сучасним предметом в кабінеті був комп'ютер. Дарина відкрила вікно з метою випроводити застояний пил, після чого сіла у крісло. Тільки зараз вона звернула увагу, що на столі лежить незнайома для неї папка. З вечора вона нічого не залишала. Її хтось приніс, можливо, керівник. А якщо це справа рук Веніаміна Тихоновича, тоді він знає про її запізнення.

– От, млін, – тихенько промовила Дарина.

– Млинця б не було, якби ви, Дарина Олександрівна, приходили вчасно на роботу.

Дарина розвернулася на кріслі. За спиною стояв її суворий сорокарічний керівник, який був зовсім не в дусі.

– Вибачте, Веніамін Тихонович, я потрапила у великий затор, більше цього не трапиться, – щиро попросила вибачення Дарина.

– Ви мені не розповідайте про останній раз, чув вже. Врахуйте, я закриваю очі на вашу не пунктуальність тільки тому, що ви цінний працівник. Але моє терпіння навіть до коштовного працівника може вичерпатися.

Дарина нічого не відповіла, тільки зробила мученицький вираз обличчя.

– У вас на столі я залишив завдання, яке необхідно зробити в першу чергу. Мені вже телефонували два рази з цього приводу, – суворо виголосив Веніамін Тихонович.

– Так тільки ж десята ранку, – здивувалася Дарина.

– Ось наступного разу ви і поясните, що тільки десять ранку. Слідча віддала конверт ще вчора секретарю, але Ніна забула передати мені, – стримуючи емоції, вимовив Веніамін Тихонович, після чого пішов.

Дарина взяла папку в руки. Усередині вона знайшла супровідний лист. За завданням було потрібно провести оцінку персня, який проходив по кримінальній справі. Дарина вийняла фотографії. Від побаченого, вона мало не втратила свідомість. У неї все попливло перед очима, пальці рук оніміли, по тілу пробіг холодок. Дарина не вперше проводить оцінку антикваріату для правоохоронних органів, але останнім часом занадто багато збігів. Усередині конверта лежав знімок відірваної руки, тієї самої, про яку вона дізналася з новин. Було потрібно вивчити і оцінити золотий перстень, який красувався на великому пальці. Її збентежило ще й те, що вона бачила цю прикрасу вчора серед надісланих на оцінку лотів. Дарина почала активно перебирати всі відібрані напередодні фотографії.

– Так! Ось вона! – урочисто вимовила дівчина сама до себе.

На одному зі знімків, які Дарина зазначила раніше, як цікаві, було зображення того самого перстня. Дівчина набрала по мобільному телефону свого керівника, щоб поцікавитися, де саме прикраса. Веніамін Тихонович запропонував звернутися до секретаря, нагадавши, що це доказ, тому вивчати прикрасу варто вкрай обережно.

Вже через кілька хвилин Дарина сиділа в тканих рукавицях з лупою в руках. Перед нею на білій тканині лежав той самий перстень, який було знято з пальця трупа і та сама фотографія прикраси, яка прийшла по каталогу на оцінку. Сумнівів не було – на знімку і перед нею один і той самий предмет.

Перстень виглядав масивним. Камінь переливався від яскраво-червоного до криваво-бордового, а коли на нього потрапив промінчик весняного сонця, то він начебто розпалився зсередини, але миттєво згас. Дарина подивилася крізь велике овальне каміння на світло. Там всередині, серед розсіяних граней, спостерігалося безліч темних вкраплень.

– Ага, – позначила себе Дарина, – камінь натуральний, але не чистий, хоча досить великий.

Прикинувши на око, вона оцінила його розміри – півтора сантиметра на сантиметр. Золото без сумнівів високої проби, швидше за все з домішками міді, але як би Дарина не намагалася розглянути прикрасу, гравіювань проби вона так і не знайшла.

Якщо дослідити хроніку маркування золотих виробів, то можна знайти нотатки позначення пробами десь з 1300 року в Англії, а ще раніше в Німеччині. Це могло свідчити про те, що перстень: або дуже якісна підробка під стародавню прикрасу, або дуже цінний предмет з багатовіковою історією. А якщо взагалі цей ювелірний виріб було створено до нашої ери? Фантазія Дарини розігралася. Їй дуже хотілося, щоб цей аукціонний лот виявився цінним. Ціннішим ніж другосортні вази, монети або картини, якими завалені всі полиці в сховищі.

Вона покрутила прикрасу і знову взяла лупу. Тепер свою увагу Дарина звернула на окантовку навколо дорогоцінного каменю. Оправа складалася з сотні найтонших ниток, переплетених в один візерунок. Робота виконана дуже тонко і ретельно. Навіть при сучасних технологіях такого ефекту досягти дуже складно, не кажучи вже про середні віки, а можливо, навіть більш ранній період. Складалося враження, ніби кожну ниточку спочатку виплавили окремо, а потім переплели у візерунок. Вони не були вирізані або злиті разом, вони виглядали як волосся, заплетене в зачіску. Тільки з волоссям зрозуміліше, воно створено природою. А тут цілий візерунок тонких ниток, що походить із гладкої оправи, утворюючи неймовірний рельєф навколо каменя значних розмірів. Ще одна деталь на прикрасі яку Дарина залишила наостанок, це напис на внутрішній стороні. Звичайне вибите гравірування, трохи навіть грубо в порівнянні з витонченою красою всього виробу.

«Sanguinem Corvus», – прочитала неголосно Дарина. – Хм, цікаво.

Після ретельного вивчення прикраси, вона припустила, що напис і перстень були зроблені різними майстрами. Ювелірна прикраса виглядала витонченою, незважаючи на свої розміри. Вона викликала захоплення, а ось напис, навпаки, був зроблений дуже шорстко. Дарина не могла згадати, в якій країні так маркували свою власність.

Для початку вона вирішила перевести гравіювання. Дарина ввела в он-лайн перекладач два слова «Sanguinem Corvus». Один визначив англійську мову, тому залишив без варіантів перекладу, а інший запропонував переклад з латині, що означало «Кров ворона». Ставало дедалі цікавіше. Проби немає, рік визначити неможливо, стан прикраси ідеальний: ні подряпин, ні скобів. І бонусом ще загадковий напис на латині «Кров ворона». Якщо переклад саме такий, тоді це, швидше за все, назва персня. Але на прикрасах таких шорстких гравіювань з назвами ніколи не робили. Несподівана рідкість. Тому повертаємося в самий початок: або це дуже якісна підробка під старовинну прикрасу, або досить цінний предмет з багатовіковою історією.

Дарина відкинулася в кріслі. Вона вирішила вивчити електронні документи, які прийшли за її запитом для відібраного напередодні знімка з перснем. Там крім прізвища і року народження нічого не знайшлося. «Макарова М.П. Тисяча дев'ятсот сорок другий р. н. (Покійна)» і жирними літерами позначка знизу: «Обов'язкова експертиза лота». Такий запит означає, що перстень заповідали або просто передали комусь від померлої родички або подруги. І, якщо ця прикраса виявиться цінною, то хтось стане дуже багатим. Тільки ось хто? Даних заявника в листі не було.

– Дивно, – промовила Дарина. – Ким же воно тоді було відправлено на оцінку і як потрапило на руку вбитої?

– Вбитої? – почула вона голос за спиною.

Дарина різко розвернулася, трохи не впавши з крісла. У дверному отворі стояв її друг і колега Максим.

– Ой, Максим, привіт. Це я сама із собою розмовляю.

– Цікаво, в твоєму віці роздвоєння особистості? – весело запитав хлопець. – Чим займаєшся?

– Та ось вивчаю доказ, – Дарина вказала на перстень.

– Ух ти, як цікаво. І як справи у вивченні?

– Та, особливо, ніяк. Описів до неї немає, власником прикраси була літня жінка Макарова М.П.,??яка померла. Хто така була Макарова і де жила незрозуміло. А перстень знайшли на руці молодої особи. Поле відправника в заявці на оцінку прикраси не заповнено. Проби немає, робота явно ручна, дуже тонка, зроблена майстерно. Рубін справжній, величезний. Золото червоне, всередині оправи напис на латині «Кров ворона». Раніше мені такі прикраси не траплялися. Роблю висновки з усього перерахованого вище. Або цей лот стане найдорожчим за всю історію нашого аукціонного дому, або це простий перстень, який можна буде здати всього лише як лом.

– Мда, сумно буде, якщо виявиться, що ця прикраса вийде за вартістю брухту, а не як предмет колекціонування, – замрійливо вимовив Максим. – До речі, у мене родич працює в правоохоронних органах. Я можу умовити його допомогти тобі в пошуку цієї Макарової М.П… Якщо вона існувала, то обов'язково є офіційні записи її місця прописки. За ними можна буде опитати сусідів і таким чином знайти родичів, а також розкрити загадку персня. Хто і коли відправив його нам на оцінку.