Степан вмить немов пiдрiс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлi.
– Я знав, – каже, – що приiдеш, бо такi чоловiки, як я, на дорозi не валяються.
– Що правда, то правда! – пiдтакнула.
А собi подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»
– І мама менi те саме говорять, – провадив Степан далi. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловiкiв ниньки вдень iз свiчкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже мiг би хоч десять разiв приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч i не живу з тобою, но все ж розписаний.
– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – пiдспiвувала йому Милоська, а на гадцi одне iй: хай приндиться собi, хай, аби тiльки вийшло, як спланувала…
Пiдохочений, Стьопка так розiйшовся вихвалятися, аж пiт йому на лобi виступив.
– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приiхала, значить, миритися?
– Та звiсно ж! Не можу без тебе!
– Н-да, – почухав Стьопка собi пiдпахвину. – Дiло серйозне. А жить де будем?
– Я тепер у городi, – сказала Милоська. – На фабрицi роблю, у гуртожитку кiмнату маю.
– Не, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надiрвати. Та й що я там буду робить?
– На фабрику можеш устроiтися, мiсця е.
– Ким?
– Ну, в цеху, робiтником. Грузчики непогано заробляють.
– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Не, грузчиком не хочу.
– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.
– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе пiд пахвою. – Але це дiло серйозне.
Якийсь час мовчки терещились одне на одне.
– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збiгае, а дiло, що привело ii сюди, застовбичилося; у душi звивала гнiздечко тривога, повертатися у село нi з чим Милосьцi аж нiяк не хотiлося.
– В дiм не можна, – сказав Стьопка, i знов почухався.
Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдiеш? Мусила миритися.
– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони менi все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спiши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хiба не правду кажуть мати?
Милосьцi на язицi засвербiло гостреньке слiвце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякае, аби тiльки не зiрвалося…
Отож, сплюнувши те слiвце пiд ноги, запропонувала:
– То, може, на острiв пiдем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаеш?
Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.
– А що? – озирнувся скрадливо, нiби боявся, що хтось пiдслуховуе iх. – На острiв можна пiти. Тiльки знаеш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я пiду тою, – махнув рукою в протилежний бiк, – щоб разом нас не бачили. Зiйдемось бiля кладки, добре?
«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобi предур, на всю голову!»
А вголос – стишено й лагiдно:
– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…
11
Ой, як же воно, трясця його матерi, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужi, як ото полюбовники чи парубок з дiвкою, котрим приспiчило так, що нiкуди не дiтися, а тiльки одно в головах – хоч за клунею, хоч пiд копицею, а хоч i в кущах, лишень би швидше!..
Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотiла поспiти до автобуса на вечiрнiй рейс, Стьопку ж iнша притика пiдганяла – все, що вiн про своi амури нагалдикав, чистiсiнькою брехнею було, за пiвроку не пiдступився до жодноi дiвчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти вiд природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тiльки трапився бiльш-менш годящий кущик, метнув спiшно у траву пiджачка й завалив Милоську, як колiй свинку…
12
Була Милоська й не дурна нiби, i в школi на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неi по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потiм – сиди та суши мiзки: як воно таке могло статися й що його робити?
Так i другого дня пiсля вiзиту до Стьопки.
Вийшла на асфальт в мiсто добиратися. Всi люди – як люди (а по недiлях село випроваджуе не один десяток «торбешникiв»), автобуса чекають. Милосьцi ж не в охоту тiснявитися. Дай, думае, вiдiйду трохи далi, за поворот, та на якусь попутку сяду.
Тiльки вiдiйшла, тiльки один раз i махнула рукою – «бобик» мiлiцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) мiлiцiонер.
– Куди, девушка? – питае.
– У город. Вiзьмете?
Окинув мiлiцiонер ii поглядом. Прицiнився i каже:
– Воно, конешно, можна взять. Тiльки нада буде на пару минут в сторону звернуть.
Милоська й думати не подумала, що вiн на щось там «таке» натякае. Каже, отож:
– А чого ж не завернуть? Я не спiшу, а як треба вам, то заiдьте.
– Вот це дело! – зрадiв мiлiцiонер. – В таком разi сiдай, поiдем бистро i з комфортом! Це тобi не в автобусi товктись, вмiг доiдем!
Ну, то вiн уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч i обiгнав дюжину машин, а все ж «вмiг» не вийшло – iхали з пiвгодини.
Перед мiстом повернув улiво. До лiсосмуги, що виднiлася оддалiк.
Милоська й бровою не повела. По службi, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нiчого проти них не мала. Незнано чому, але iй змалечку до душi були люди в погонах. Особливо iз зiрочками. З рiзними, причому.
З маленькими, правда, менше подобалися, нiж з великими, – хоч у тих регалiях i не розбиралася, але iнтуiтивно здогадувася, що велике завжди краще вiд малого. У цього, правда, зовсiм зiрочок не було, та зате було по широкiй повздовжнiй смужцi. І Милоська розсудила собi, що це, мабуть, теж непогано.
