а тому очi круглить переляк,
не сподiвався вiн стiлькох друзяк -
стоiть блiдий, сумний, простоволосий.
О нi, не надарма оцей парад,
мов поховальний хiд. І я сумую,
не знаючи, котру з своiх троянд -
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити. Здаеться, сто смертей
взяло мене пiд руки i згубило
межи собою. Ще допiру днiло,
i ледь торкався сон моiх очей.
22.1.
* * *
Блажен, хто тратити умiе,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надiя
i виростала востократ,
що бiлий свiт – вiн завжди бiлий
i завжди добрий – бiлий свiт.
Хай ти у ньому – син несмiлий,
кого пройняв циганський пiт,
а все ж буття твое – у летi,
i в ньому – порятунок твiй.
Вся суть твоя – лише в поетi,
а решта – тiльки перегнiй,
що живить корiнь. Золотiе
над осiнь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити умiе,
коли заходить час утрат.
* * *
Мое перелицьоване пальто,
единий мiй товаришу незрадний,
ану ж, переповiдж менi докладно
про те, що е цей свiт i хто е хто -
iз тих, кого ти десять рокiв бачило
(чи й одинадцять?). Хто була вона,
та, перша подруга, котра одна
на цiлий вiк менi бiди настачила
i докорiв сумлiння? Хто б сказав,
що свiт я iй навiки зав’язав,
розлукою i мукою змаячений?
Мое перелицьоване пальто,
ану скажи, кого ти взимку грiло,
скажи про те, як десять рокiв збiгло,
i час угнався, нiби долото
у трухле дерево? Скажи про все.
Куди мене розкрилено несе
моя бiда, дочка моеi вiри?
Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?
Мое старе пальто, скажи про все.
23.1.
* * *
Господи, гнiву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибi за те, що мале
людське життя, хоч надiею
довжу його в вiки.
Вiрою тугу розвiюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
i благословила в свiти.
І добре, що не зумiла
мене од бiди вберегти.
23.1.
* * *
Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по пунктах,
як кондаки твоi i тропарi.
І тiльки дух мiй ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю журу,
i над Софiiну дзвiницю зносить
угору й гору. Хай-но i помру -
хай вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв лебединих,
що оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.
23.1.
* * *
Скажи iм’я свое, поете,
i я вгадаю, ачи ти
засяг у горнiм перелетi
своеi яроi мети,
що раптом може спалахнути
i без вогню, ти волi брат
