* * *
Лише голубою стрiчкою
накручувалась дорога,
повiльно i важко
лягала, мов дрiт
на плечi електромонтера.
Снувалися кроки,
соталась стежа нескiнченна
i все нескiнченне
соталося, нiби стежа.
* * *
З гармошкою хлопцi пройшли,
горлаючи пiсню веселу,
сьогоднi – свято, й вони
трiшечки напiдпитку.
Пройшли – протягли за собою
пiсню нескладну.
* * *
Навiть весни бувають печальнi.
О повечiрня потомо!
А стомленi люди —
мовчать i мовчать – самотнi
спогадують.
* * *
Цiлий день я сидiла в комiсii виборчiй,
пiзнавала, як ти
любив пiзнавати людей
по очах, по устах, пiдборiддю,
розрiзняючи iх, мов курчат,
на тих, що вилупленi з яйця,
i тих,
котрим матернiй панцир повiк не розбити.
* * *
Я думала: свого ества
самотнiй нiколи не взнае.
Один – тiльки частка себе,
засушене зерня.
* * *
А люди проходили,
зашкарублими з холоду пальцями
тримаючи обережно бюлетнi,
i кидали в урну
i йшли, i зникали. І я
дивилася iм услiд.
* * *
Тиха нiч, i мiсячно-мiсячно.
Ти, певне, й досi не спиш?
В такi ночi не можна спати,
грiх!
(Не бiйся: для тебе е
денна покута).
* * *
Я вчора дiстала збiрку
Андрiя Вознесенського,
читала i перечитувала
«Осiнь у Сiгулдi»,
i думала: для розлуки
осенi не чекають.
Чи ж е для розлуки строки? —
провесна i прощання.
* * *
Пригадалися роси раннi,
пiсня Романова,
i тiнями Елiзiуму
стали спогади, як ножi,
неначе бреду босонiж
i ноги проколюю,
та немае стернi
i пiснi нема Романа.
* * *
Ось i ранок
бiлий, як божевiлля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь менi, рiдний,
вiдiслати його.
Страшно вранцi
з зорею руки заломлювати.
IV. 1963
