– Савлом. То е iм'я вiд Бога, i людина не може його змiнювати. А от прiзвище – Мiсюрка, то iнше дiло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраiнi винюхуе. Тож наречемо його… – курiнний критично подивився на обдерту постать Мiсюрки. – Наречемо його Савкою Обдертим. І вiд цiеi хвилини ми не знаемо нiякого реблiзанта та злочинця. Знаемо лише козака Тимошiвського куреня на iм'я Сава Обдертий. Усi згоднi?
Судячи зi смiху та дотепних зауважень, незгодних не було.
– А що стосуеться двох iнших козакiв, то вони носять прiзвища своiх шляхетних батькiв, козакiв славних, тож з тим i залишаться. На цьому все, якщо всi згоднi.
– Згоднi! – загуло з натовпу.
– Вiднинi вважайте себе тимошiвцями, панове-молодцi, – повернувся до Івана, Данила i Сави курiнний, – несiть це iм'я з честю, дбайливо оберiгайте вiд дурноi слави, принесеноi недобрими та малодушними вчинками. Це вирiшив я, курiнний отаман Тимошiвського куреня славного Вiйська Запорiзького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чинiть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приiзд! За цим i розходьтеся!
З гомоном i веселим смiхом запорожцi розiрвали коло, але розходитись усе ж не поспiшали. Чутка, що вечiр не скiнчиться насухо, пройшла зi швидкiстю гарматноi кулi – новонавернутi запорожцi оголосили про три дiжки горiлки i смажене теля, якими мали вiдзначити свiй вступ до товариства.
Коли накривки вилетiли з дiж, i вiдчайдушна запорiзька гулянка почала набирати своi оберти, Іван нарештi змiг побалакати з давнiм товаришем наодинцi. Вони сiли на позеленiлу вiд часу i дощiв колоду пiд стiною куреня i запалили люльки.
– Ну що ж, Івасю, розповiдай, як там у нас, – Омелько зробив ледь вiдчутний наголос на словах «у нас». – Ех! Здаеться вiк-вiчний удома не був. Це ж скiльки часу пройшло вiд того, як ми востанне бачилися?
– П'ять рокiв… – Іван говорив не пiдiймаючи погляду, – батьку…
Омелько стримано посмiхнувся.
– Ну от що… Доки ми наодинцi, я для тебе, як i ранiш – Омелько.
І козаки заглибилися у спогади. Згадували давнiй бiй з польськими жовнiрами, якi напали на хутiр, уроки фехтування, спiшний вiд'iзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, полiз у кишеню каптана i витяг звiдтам старенького шкiряного гамана.
– Ось, – простягнув вiн гаман курiнному, – це все, що я знайшов пiд сливою.
– Пiд якою сливою? – не зрозумiв одразу Омелько.
– Пiд тiею самою сливою, яка росте пiд ганком твоеi хати.
Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мiшечка i потряс його на долонi.
– Тепер пригадую, – вимовив вiн згодом. – Що ж, було б цiлком справедливим, якби вiн залишився в тебе, адже я певен, що завдав тодi своею появою вам немало прикрощiв?
Іван у кiлькох словах передав подii, якi вiдбулися пiсля Омельковоi втечi.
– Прикро. Прикро, що завдав твоему батьковi стiльки шкоди. Все ж вiзьми, це грошi твоi.
Богун рiшуче похитав головою.
– Нi. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш вiдсутнiй п'ять рокiв, я повинен вiдкопати iх. Я вiдкопав, i ось вони – сто п'ятдесят злотих. Вiд цього вони не перестали належати тобi. Довгенько iм однак прийшлось очiкувати на тебе.
Омелько з лагiдною посмiшкою подивився на Богуна.
– Дякую, Іване. Я вiддам цi грошi до вiйськовоi скарбницi, i нехай вони послужать вiйську та Украiнi. За них, примiром, можна озброiти мушкетами три десятки людей.
– Як знаеш, – знизав плечима Іван.
Кiлька хвилин панувала мовчанка. Нарештi Омелько пiдвiвся.
– П'ять рокiв. Минуло вже п'ять рокiв. Як швидко збiгае час.
– Для мене вiн плив надзвичайно повiльно, – посмiхнувся Богун.
– Я й не сумнiваюсь, – i собi засмiявся Омелько. – Батько нiчого не передавав сказати?
– Вiн наказував, щоб я тобi кланявся i просив наглядати за мною.
– Ну, тобi нагляд уже не потрiбний, он вирiс як: неначе жидiвське лихо. А ще, здаеться, учора пiстоля двома руками тримав… А як iз шаблею, вправляешся?
Замiсть вiдповiдi Іван вихопив з пiхов дамаський клинок i з такою швидкiстю закрутив ним, перекидаючи рукiв'я з однiеi руки у другу, що в Омелька почало рябiти в очах.
– Овва! – тiльки й вимовив вiн.
Бiля дiжок з горiлкою скоро почалися пiснi, а потiм i пострiли салютiв. Сонце сiдало за очерети плавнiв, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипiв та примарному мiсячному сяйву. З боку торгового передмiстя чувся гамiр i вiддаленi крики – базар там не затихав до пiзньоi ночi. Вiд курiнних кабиць вiтерець доносив пахощi вечерi, що готувалася. Пiдходив до завершення перший день на Сiчi. День, який Іван уявляв собi сотнi й сотнi разiв.
V
Кiлька днiв Нечай з Богуном вивчали життевий устрiй сiчовоi фортецi. Ходили широким, здатним вмiстити кiлька тисяч людей майданом, роздивлялися укрiплення, якi складалися з досить складних i потужних редутiв, глибокого, заповненого водою рову, високого гостроверхого частоколу i майстерно побудованих веж – одразу ж кидалося в очi, що сектори обстрiлу бiйниць на них практично не мали мертвих зон, i захисники в разi необхiдностi могли обстрiлювати ворога навiть бiля пiднiжжя самих веж. Оглядали гармати, яких тут було надзвичайно багато, вiд дрiбних полу-гакiв i гакiвниць, до велетенських шарфмиць, якi стрiляли двопудовими чавунними кулями. Взагалi Сiч, хоч i з дерев'яними стiнами та вежами, могла протистояти облогам не менш потужним, анiж тi, що не витримали б багато з вiдомих украiнських та польських кам'яниць. Ще бiльше гармат, анiж на стiнах, стояли поблизу приземистоi будiвлi вiйськовоi пушкарнi. Мiднi, бронзовi та залiзнi дiла i дiльця[26 - Дiло – так в часи запорiзьких козакiв називали гармати. Дiльце – гармата менших розмiрiв.] наiжачились у бiк сiчового майдану. Фалькони i кулеврини, нотшлянги i фальконети, шарфмицi i патрiери, великi та малi, укритi химерними узорами, роботи кращих европейських та турецьких майстрiв ливарноi справи, або простi, видовбанi з дубових колод i стягнутi для мiцностi залiзним обруччям, стерегли вони вiд ворожих дiй, готовi будь-якоi хвилини бути встановленими на окопi табору або на фортечнiй вежi та ревонути вогнем, стерти з поверхнi земноi будь-кого, хто опиниться на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Сiчi з ворожими намiрами.
Узагалi кiлькiсть зброi на Сiчi вражала навiть Івана, котрий з дитинства звик до неi на батьковому хуторi. Зброя була в куренi, зброя була при козаках. Зброя була у вiйськових коморах, на стiнах i вежах. Мушкети, рушницi, пiстолi; шаблi, палашi, мечi, еспадрони, келепи, боздугани. Сокири та алебарди, списи та бердишi. Сотнi й тисячi засобiв для ефективного скорочення людського вiку або захисту вiд ворога. Вони були як простими, роботи мiсцевих чи татарських зброярiв, так i неймовiрно дорогими, iнкрустованими золотом та самоцвiтами. Нерiдко можна було побачити холодну зброю, зроблену з дамаськоi, вкритоi чорними рисками на полiрованiй поверхнi, крицi, або клинок роботи майстрiв з iспанського Толедо. Московськi фiтильнi пищалi та аркебузи зустрiчалися поряд iз завезеними з Англii, Францii i Голландii мушкетами. З найновiшими колiщаними i ударними замками, срiбною чеканкою та гартованою крицею стволiв. Усе ж бiльшiсть зброi несла на собi дбайливi ознаки майстерних рук схiдних зброярiв, що й не дивно, якщо взяти до уваги схильнiсть запорiзьких козакiв вiдвiдувати татарськi улуси i береги Туреччини. До цього факту долучалося географiчне положення Сiчi – прикордонного форпосту християнських земель, що у свою чергу робило ii ласим шматком для вiдвiдин турецьких i татарських володарiв, ставало причиною битв i здобуття трофеiв.
Із захопленням спостерiгали Нечай i Богун за вiльним та розкутим сiчовим життям, не в змозi зрозумiти, охопити за цi кiлька днiв те, що дiялося навколо них. Важко було зрозумiти навiть сам характер, що його виплекала унiкальна республiка. Хлопцi не переставали дивуватися з оточення, а дивуватися справдi було з чого. Запорожцi легко поеднували в собi такi риси, якi неможливо було навiть уявити без протирiч. Працелюбнiсть тут спокiйно спiвiснувала з лiнощами та пияцтвом. Залiзна вiйськова дисциплiна сусiдувала з вольницею та самоврядуванням. Спочатку було складно побачити взагалi будь-який порядок серед рiзноманiтноi юрби гультiпак i нероб, якi знаходилися всюди, де бачило око. Але кожного ранку виходили в плавнi косарi на косовицю та мисливцi на полювання. По Днiпрових затонах рибалили ватаги рибалок, возами поставляючи рiзноманiтну рибу як до столу, так i для продажу на Слобожанщинi, Брацлавщинi i навiть Подiллi. Торохкотiли довгi вервечки чумацьких возiв з iншим добром, поповнюючи торгiвлею вiйськову казну. На полi пiд стiнами фортецi лiтали озброенi вершники, по командi блискавично змiнюючи шикування i порядки вiд каре до стихiйного «галасу». У вогнi та диму гуркотiли пострiли – поряд проходили навчання зi стрiльби, трохи далi завзято фехтували записнi запорiзькi рубаки. До будинкiв кошового отамана i сiчовоi старшини пiд'iздили групи вершникiв, вiзки та ридвани – прибували посли з Польщi, Московщини, Криму та багатьох iнших далеких краiн. Мчали в десятках напрямiв гiнцi Низового Вiйська, з важливими листами та унiверсалами – Сiч мала виключно великий вплив на тогочасну полiтику пiвденно-схiдного регiону Речi Посполитоi i не лише його. З ранку до ночi стукотiли сокири на берегах Днiпра, там, де знаходилися козацькi корабельнi, – до майбутнього походу на море будувалися новi десятки стрiмких та грiзних для ворога козацьких чайок. У численних кузнях кувалась зброя та реманент для мирноi працi. Дiяльнiсть так i кипiла, i при цьому Данило з Іваном не могли второпати, до якоi справи iм пристати.
Тричi на день вони, як i решта тимошiвцiв, збиралися в куренi на снiданок, обiд та вечерю, решту ж часу змушенi були проводити на власний розсуд. Савка з новим прiзвиськом Обдертий теж був залишений без будь-якого заняття, проте його такi речi зовсiм не хвилювали. Вiн або спав, або грав у чуприндира[27 - Чуприндир – гра у карти.] з кiлькома такими ж флегматиками. Нiхто з козакiв нiчого iм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третiй день вимушеного байдикування Іван не витримав i вирiшив порадитися з Омельком.
Курiнний, зачувши запитання, яке рано чи пiзно очiкував почути вiд Богуна, посмiхнувся i на знак розумiння струснув своiм довжезним чубом:
– Обридло без дiла? Розумiю. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловiк, нехай чинить, як собi знае. Нехай хоч два мiсяцi байдики б'е, нiхто йому не посмiе сказати, що ти, мовляв, даремно хлiб iси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз i накинуться: а ти вже закозакувався, сякий-такий сину! Тож вирiшувати ти повинен сам: маеш грошi, йди в шинок горiлочку кружляти, не маеш, лежи в куренi на боцi. Тiльки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуеш, роботу завжди знайдемо. На березi в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приеднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Вiд Тимошiвського куреня мають стояти десять човнiв.
VI
Цiлий тиждень друзi виходили з трьома десятками тимошiвцiв на живописний берег Днiпра, де серед високих очеретiв знаходилася козацька корабельня. Вставали разом iз сонцем, йшли, збиваючи носами сап'янцiв дiаманти ранкових рос, прислухалися до тисячоголосого спiву птаства у плавнях, якого сила-силенна розвелося в цих багатих на поживу мiсцях. Гелготали неподалiк дикi гуси, трiпотiли крилами, здiймаючись у небо, качки. Бiлоснiжними табунцями випливали на чисту воду поважнi лебедi, стояли в болотi чаплi, стукотiли дзьобами лелеки. З-пiд самiсiньких нiг деколи випурхували попелястi кульки курiпок, квилили жалiбно та тривожно над головою чайки. Час вiд часу пролiтали важкi, озброенi товстезними дзьобами баби.[28 - Баба (заст.) – пелiкан.] Природа запорiзького краю дивувала i сповнювала серце радiстю, картинами пишностi та буйства життя, i тисячу разiв були правдивими слова того, хто назвав сей благодатний край Едемом земним.
Чайки було майже побудовано. Шiсть виблискуючих просмоленими боками байдакiв уже зайняли своi мiсця на лагiдних хвилях бiля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березi. iхнi видовбанi з величезних липових стовбурiв тiла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, пiдтримувались мiцними пiдставками. Цi човни теж були просмоленi та опоясанi по верху облавка грубезною стрiчкою очеретяних кранцiв, якi мали захищати чайку вiд затоплення пiд час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярiв, стерна, щогли, дiжi та скринi для зброi i провiанту. Приладнували весла, шили з бiлоi парусини полотнища вiтрил.
Богун, який стiльки чув про них, був принаймнi здивований. Виглядали легендарнi козацькi чайки просто, навiть благенько в порiвняннi з великими торговими шхунами, бригантинами i клiперами, що iх Іван мiг бачити бiля пристанi Микитиного Рогу, i на яких пронози-купцi доправляли на Сiч найрiзноманiтнiшi товари з рiзних куточкiв свiту. Мали чайки всього шiстдесят футiв у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки i, спущенi на воду та завантаженi, здiймали своi облавки над рiвнем води не бiльш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкiсть, маневренiсть i невидимiсть для ворожих кораблiв цих човнiв у той час, як запорожцi з них могли добре бачити високi чердаки турецьких галер з досить великоi вiдстанi. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести бiльш-менш важкого артилерiйського озброення. Мали лише кiлька дрiбних гарматок – залiзних або мiдних фальконетiв. Вони, з огляду на майже завжди велику кiлькiсть козацького флоту, були досить ефективною зброею пiд час стрiмких корсарських наскокiв на турецькi кораблi. З кожного боку чайка мала вiд десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носi i кормi, брала на облавок шiстдесят-сiмдесят козакiв i була великим головним болем для капудан-пашi.[29 - Капудан-паша – адмiрал, командуючий флотом Османськоi iмперii.] Набагато бiльшим, анiж венецiйськi та генуезькi триреми. Іван вiдчував, як по його спинi пробiгають мурашки захоплення, коли вiн уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнiв, стрiмко i невiдворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Вiн згадував, як запорожцi не без погорди i похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбуе ревiння гармат захiдних володарiв, i лише набiги козакiв, якi закрiпилися в понизов'i Днiпра, тривожать його безтурботний сон…»
Нарештi, наприкiнцi наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном i чим потай пишалися. Усi десять човнiв зайняли своi мiсця серед очеретiв, якi запорожцi iменували Вiйськовою скарбницею. Тут, посеред сотень рiвчакiв, затонiв i струмкiв, у непролазних заростях очерету i трясовинi багновищ споконвiку зберiгалася частина цiнностей, належних кошу. У водi було притоплено велику кiлькiсть гармат, у землю закопано скринi iз золотом та срiблом. Зберiгалися запаси зброi i вiйськового припасу на випадок захоплення Сiчi ворогом. Такi спроби неодноразово ранiше робили турки, татари i ляхи, користуючись слабкiстю сiчовоi залоги пiд час походiв Низового вiйська, або в зимовий час, коли бiльшiсть братчикiв покидали фортецю, вирушаючи на зимiвлю до паланок чи на волость, а в Сiчi залишалися лише двi-три сотнi козакiв.
Спiльними силами козакiв усiх куренiв були пiдготованi до походу сiмдесят три човни. Майже всi новi, окрiм десятка тих, що залишилися пiсля минулорiчного гуляння по Евксинському Понту.[30 - Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.] Тодi, як розповiдав Івановi Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, пiсля чого поблизу Очакова запорожцi потрапили пiд гарматний вогонь турецьких берегових фортiв i десятка великих галер. З трьох тисяч козакiв, що вирушили в похiд, повернулась на Сiч лише тисяча, ще кiлька сотень сходились протягом кiлькох мiсяцiв, пiсля злигоднiв, мук та небезпек, якi iм було вготовано на землях Бессарабii. Втiм, з усього було помiтно, що пам'ять про ту невдачу нiкого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузiазмом i пiднесенням.
За кiлька днiв до намiченоi дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпi бiля сiчовоi церкви, слухаючи ранкову службу.
– Іване, йдемо до вiйськового осавула, – схвильовано заторохкотiв Данило. – Кажуть, вiн охочих на море поведе. Усi навкруги збираються, готуються… ще мiсця не вистачить!
Богун, погоджуючись, знизав плечима.
– Йдемо, – вiн востанне перехрестився, повернувшись до церковного ганку – отець Інокентiй читав службу безпосередньо з ганку, оскiльки маленька церковка не змогла вмiстити в собi всiх запорожцiв, кiлькiсть яких на Сiчi перед походом подвоiлась.
