За звичаем козаки воздали молитву i розпочали обiд. Іван з Данилом та Мiсюркою сидiли майже в кiнцi столу, прислухаючись до розмов, якi неквапно точилися промiж запорожцями. Окрiм жартiв та пустих теревенiв, козаки говорили про майбутнiй похiд до берегiв Анатолii. Жваво обговорювали проблеми, якi з'явилися пiд час будiвлi чайок, пригадували минулi походи, робили здогадки, хто саме i яким шляхом поведе флот цього разу, аби обмахорити туркiв, що наглухо зачинили Днiпрове гирло, наляканi швидкими та кривавими наскоками запорожцiв на побережжя Малоi Азii, квiтучi береги Босфору i навiть пригороди самого Стамбула.
У Івана очi загорiлися вiд таких розмов. Ще б пак! Стiльки чувано ним про славнi морськi походи ще вiд батька! Старий Богун брав участь у походi Сагайдачного на Кафу у 1616 роцi i часто полюбляв пригадати тi часи. Інодi пiд час таких розповiдей малому Іванковi здавалося, що вiн на власнi очi бачить великi, завбiльшки з гору, хвилi буремного моря, безкраю синь неба, що зливаеться за межами виднокола з просторами моря. Квiтучi мiста серед яскравоi рослинностi. Запеклi боi, абордажi галер та штурми мiських стiн…
Івановi пiдморгував i Нечай. По всьому його вигляду було помiтно – думки Данила лiтають недалеко вiд Іванових мрiй. Мiсюрка байдужно перехилив чергового «михайлика» з горiлкою i черпав ложкою гарячу саламаху. Судячи з його вигляду, до морських походiв вiн ставився так само байдуже, як i до решти подiй, якi вiдбувалися навколо нього.
По обiдi курiнний звелiв збиратися на раду. Через задуху, що стояла в куренi, вирiшено було вийти на вулицю, що i виконали, не гаючись, ставши невеликим колом помiж криницею та конов'яззю. Запорожцi, звичайно, здогадувалися, з якого приводу iх зiбрано, спокiйно поглядали на новачкiв, вели лiнивi розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном.
– Що ж, довго теревенити не будемо, – дiловито розпочав раду курiнний отаман. – Маете, шановне товариство, трьох бурлакiв, якi бажають поряд з вами вiру святу православну боронити, слави козацькоi здобувати та нелегкого хлiба козацького споживати. Ваша воля – чинiть за звичаем.
На хвилину запанувала тиша, потiм чийсь голос поважно вимовив:
– Ну то покажiться, панове-молодцi, вийдiть до кола.
– А вони хiба помiж нами? Може, щербу сьорбають досi, батька не чули?
– А чому нi, щерба знатна сьогоднi. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить.
Нечай, не знаючи, що вiдповiсти, вiдкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цiеi халепи допомiг вийти Мiсюрка. Стягнувши шапку, вiн штурхнув Богуна i стиха мовив:
– Пiшли-но, бурсаки, наш вихiд, – i рiшуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсiбiч, весело загримiв: – Таки добра щерба! Дякую, пани-браття, за гостиннiсть. Але не настiльки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли.
Мiсюрка поглянув на Нечая та Богуна, якi мовчки пiдiйшли до нього i стали поруч.
– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Пiсля таких слiв затихло в козацьких рядах. Запорожцi кiлька хвилин тихо радилися, потiм наперед вийшли четверо найстарiших козакiв куреня (старшому щось пiд шiстдесят).
– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший?
– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Мiсюрка.
– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога вiруеш?
– Вiрую!
– Перехрестись.
Мiсюрка тричi, за православним звичаем, перехрестився.
– Ким дотепер був? Мiсюрка не розгубився:
– Ким, запитуете ви? Злодiем я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?
Запорожець зовсiм не знiтився пiсля такого зiзнання.
– Чому до нас надумав? – запитав вiн.
Мiсюрка вiдповiв не одразу. Кiлька хвилин мовчав, вивчаючи носи своiх пiдтоптаних чобiт. Нарештi пiдвiв очi.
– А тому, товариство, тому, панове-молодцi, – несподiвано для себе Іван почув у голосi флегматичного Мiсюрки новi, повнi емоцiй нотки, – що не вiд доброго життя пiшов я в душогуби. Не вiд лiнощiв або оковитоi. Нi! А був я, бачите, у надвiрнiй сотнi шляхетного пана не останнiм жовнiром. Що за пан, дозвольте на моiй совiстi облишити. Служив я йому вiрою та правдою, за що й грошi отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарiкати, завжди добром менi дячив. Але скiнчилося… пановi Катерина моя до вподоби прийшлася. Далi, воля ваша, не пiзнаете вiд мене нiчого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жiнок. Хiба що на тому свiтi – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист вiри i тим грiхи спокутувати.
Запорожець пригладив своi бiлi, немов снiг, вуса.
– У нас, чоловiче, не монастир.
– Та й я не такий грiшник, аби кров православну на руки брати.
– Що ж, приймемо тебе. Тiльки одне мусиш знати: за найменше злодiйство на Сiчi скараемо на горло!
– Звичаi вашi, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутае – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до свiтила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокiйно i без нарiкань. На тiм i стою.
– Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса i стиха перемовився з трьома своiми товаришами. Було помiтно, що вiдповiдь Мiсюрки йому сподобалась. Нарештi вiн подивився на Нечая:
– А ти, хлопче, у Бога вiруеш?
– Вiрую.
– Перехрестись…
Коротко розпитав колишнього бурсака, дiзнавшись вiд того, що мае дiло з випускником бурси при Киiвському Богоявленському братствi, сином дрiбного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потiм так само допитав Івана. Пiсля цього запитав дещо м'якше:
– А горiлку п'ете?
Усi трое з полегшенням посмiхнулися.
– П'емо!
Запорожець повернувся до натовпу i махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.
– Давай неси, Малахай, очiкуемо!
Козаки швидко розiйшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руцi звичайне цебро, що ним зазвичай дiстають з колодязя воду. Широкими кроками козак пiдiйшов до центру кола i поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той мiстив у собi не менше анiж пiвкварти, i простягнув Мiсюрцi. Той прийняв, вклонився присутнiм на чотири боки i випив оковиту до дна. Тимошiвцi схвально загудiли. Услiд за Мiсюркою випив свiй коряк Нечай, потiм Богун. Іван одразу ж почув слабкiсть у ногах i круговерть у головi, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннiм. Кинув коряк у напiвпорожне вiдро i недбало поклав правицю на рукiв'я шаблi. Великий палець лiвоi руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.
Старий запорожець лише тепер посмiхнувся.
– Ну, панове-молодцi, як охрестимо козакiв?
Цiеi митi наперед виступив курiнний отаман.
– Дозвольте й менi слово мовити, – здiйняв вiн руку вгору.
– Кажи, батьку, – загудiли козаки.
– Слухаемо, курiнний!
– Твое слово!
– Тодi так! – курiнний указав на Мiсюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким iм'ям хрещений, чоловiче?
– Савлом, – поважно вiдповiв Мiсюрка.
